News 382 Media

Я нар одилася і виросла в селі. Тут живу досі разом з чоловіком, дітьми та батьками. Будинок у нас не дуже великий, проте живемо ми дружно. Разом доглядаємо за господарством, ми з чоловіком працюємо, а батьки допомагають нам з дітьми. Брат мій, хоч і виріс тут, але все життя мріяв перебратися в місто, що йому і вдалося. Старший брат відразу після закінчення школи сказав, що з міста більше не повернеться. Так і сталося. Він поїхав вчитися в найближче місто, там залишився працювати, одружився і тепер живе разом з сім’єю. Батьки допомагали йому, як могли, часто запрошували в гості з дружиною, адже через господарствао не могли відвідувати його в місті, але він відмовлявся. І ось 4 роки тому брат, нарешті, згадав про сім’ю і став приїжджати з дітьми кожне літо. Ми гостинно приймали сім’ю брата. Наші діти відразу подружилися, і ми раділи, що вони стали такими близькими. А ось сам брат став справжнім жителем міста. І це означало, що він, як і його дружина, всіляко висміював наш спосіб життя. Вони удвох сміялися з того, що влітку ми миємося в душі на вулиці, воду беремо з колодязя, працюємо на городі, маємо багато худоби, як ніби нам більше зайнятися немає чим.

Однак ні брат, ні дружина не гребували домашньою їжею. Вони з задоволенням їли домашнє м’ясо, овочі і салати, а фрукти просто обожнювали. Також вони не гребували брати цілу купу домашніх смакоти, якими мама навантажувала повні сумки: м’ясо, сало, овочі, фрукти і завитки — все це вони з радістю брали з собою в місто. Але кілька місяців тому трапилася біда. Мамі стало по гано з сер цем, лі карі направили її на ог ляд в місто. Я вирішила їхати з мамою. Нам треба було десь перечекати всього тиждень, поки будуть готові ана лізи і рекомендації лі карів. Ми з мамою взяли повну сумку смакоти і вирушили в місто. Звичайно, ми попросилися до брата на тиждень. У нього була трикімнатна квартира, тому брат з дружиною сказали, що діти поки поживуть в одній кімнаті — місця всім вистачить. Але коли ми приїхали, дружина брата з порога заявила, що ми повинні заплатити за проживання по 500 гривень на добу і купити продукти за списком, який вона нам дасть! Це мене просто обурило! Ми з них ніколи не брали ні копійки, ще й з собою продуктів давали, а вони ось як нас прийняли! Я зателефонувала подрузі, яка мала квартиру в місті і здавала її. На щастя, квартира виявилася поки що вільною.

Я пояснила подрузі ситуацію, і вона сказала, що ми можемо пожити в її квартирі безкоштовно! Вона попросила тільки 300 гривень за комунальні! Після цього я не спілкувалася з братом. Мамі він дзвонив кілька разів. Тепер же він подзвонив і сказав, що на початку літа вони з сім’єю знову приїдуть до нас. Я сказала, що прийму тільки племінників (в кінці кінців, вони не винні, що у них такі батьки); брат спочатку сперечався, а потім погодився. І якщо вони захочуть отримати ще й домашніх смакоти, я також виставлю йому прейскурант! І я думаю, що чиню правильно! Якщо брат не захотів допомогти нам, коли у нас була складна ситуація, то і отримає таке ж відношення у відповідь!

Півроку тому ми одружили єдиного сина. Весілля вийшло трохи не таке, як ми собі уявляли. Ми із чоловіком досить заможні люди. У нас є своя власна фірма, чоловік-директор, я бухгалтер, справи йдуть добре, на життя нам вистачає. Син не захотів йти в бізнес, він вступив до медичного університету, хотів стати лікарем, як батько. Щоправда, Євгену забракло кількох балів, щоб вступити на державну форму навчання, але ми цю проблему швидко вирішили – перевели сина на платну форму – і Євген став студентом. Син постійно із захопленням розповідав про свою одногрупницю Олю, казав, яка вона гарна та розумна. А коли закінчив університет, привів цю Олю до нас додому і сказав, що одружуватиметься. Новини ми зраділи, одразу почали планувати весілля. Але Євген нас зупинив, мовляв, вони з Ольгою великої урочистості не хочуть, а просто підуть до РАГСу, а потім ми в сімейному колі відзначимо це в якомусь затишному ресторанчику.

Такий варіант мені не підходив, тому що я багато років мріяла про те, як покличу всю свою численну рідню на весілля єдиного сина. Грошей я на це ніяких не пошкодувала б. Розписалися молодята у липні; до ресторану приїхала наша сваха, мама Ольги. Проста така жінка відразу видно, що багато працює. Одягнена вона була просто, я навіть тоді подумала, добре, що ми не робили весілля, а то перед родичами мені було б соромно. Віра подарувала дітям лише 10 тисяч гривень, тоді як ми їм дали квартиру у центрі міста та автомобіль для сина. Посиділи ми в ресторані, сваха здебільшого мовчала, було видно, що в нашому суспільстві вона почувалася не комфортно. До дітей я особливо не втручалася. Євген із Ольгою влаштувалися на роботу, а ми з чоловіком допомагаємо їм чим можемо. Від Ольги я дізналася, що у її матері в суботу ювілей, 50 років. Мені не так хотілося привітати її, як дуже захотілося побачити, як вона живе. Тому ми вирішили поїхати до неї під приводом святкування дня народження. Купили сервіз та квіти, вирушили в дорогу.

Це була наша перша подорож до села. Коли ми на своєму дорогому авто під’їхали до будинку свахи, було здивовано, як вона живе. Сказати, що бідно, нічого не сказати. Віра теж дуже зніяковіла, побачивши нас на порозі. Але запросила нас увійти. На гостей вона не чекала, тому ми просто пили чай. За ті дві години, що спілкувалися, я захопилася цією жінкою. Незважаючи на те, що будинок був старий, у кімнатах було чисто. Город теж у ідеальному стані. До того ж, Віра щодня ходить на роботу, працює листоношою. Швиденько зробить свою роботу і біжить додому, бо вдома на неї чекає мама, яку вже протягом багатьох років Віра доглядає. Дочка ростила сама, Оля добре навчалася у школі, тому без проблем вступила на державну форму навчання до медичного університету. Мріє дівчина вивчитися та вилікувати бабусю. У будинку Віри було особливо затишно і тепло. Мені навіть не хотілося від неї їхати додому. За столом я непомітно витягла з гаманця 200 доларів і поклала конверт. — А ми ж забули Вас, сваха. Ось, це Вам, з днем народження, – посміхнулася я і простягла Вірі конверт із грошима.

Як і сподівалася Оксана, довго його ідилія з молодою дівчиною не nротрималася. Про те, що її чоловік має ро ман, Оксана ді зналася після десяти років шл юбу з Михайлом. Останнім часом вона відчувала щось недобре. Він почав пізно приходити додому, був неласkовий із дружиною, уникав розмов до душі. Але жінка rнала від себе поrані думки, сподіваючись, що це тимчасово. Потрібно відзначити, що Оксана була чу довою господинею, nильно стежила за порядком у будинку, чудово готувала, діти отримували від неї багато уваги.

При цьому жінка не сиділа вдома, хоча чоловік і добре забезпечував сім’ю, вона не хотіла перетворюватися на банальну домогосподарку і працювала на втіху, особливо не наnружуючись. Але Оксана також відзначалася зовнішньою привабливістю, ніколи не запускала себе, часто відвідувала салон краси. Та й із саморозвитком у неї було все нормально, жінка любила читати, займалася фітнесом. Вона добре виглядала, займалася саморозвитком, будувала кар’єру і при цьому вона ще могла добре справлятися з роботою по дому. Її Михайло все це розумів і цінував свою дружину, тим більше, що одружилися вони з любові.

І все в них було добре – живи та радуйся. Поки що не з’явилася ін ша. Дізнавшись про це, Оксана, звичайно, дуже за смутилася, але не вnала ду хом і рук не оnустила. Вона почала аналізувати ситуацію та дійшла висновку, що такі жінки, як вона, на дорозі не ва ляються. Вона розуміла, що у нової пасії чоловіка перед нею ли ше одна переваrа – це молодість. І змаrатися в цьому плані з нею було ма рно. Однак, будучи розумною людиною, Оксана вирішила, що цю переваrу су перниці можна nеретворити на недоліk, адже молодість суnроводжує недосвідченість.

Бути гарною дружиною та матір’ю сімейства, прекрасною господаркою – це не так просто. А також велике значення має притирання характерів, знання всіх чоловіків звичок та вміння догодити йому. А саме ці козирі в ошуkаної дружини були на руках. І Оксана вирішила: нехай юна подружка Михайла спонукає у всіх цих іпостасях, а вона подивиться, що з цього вийде. І смілива жінка зробила хід конем: вона не стала влаштовувати ро збірок, а заnропонувала чоловікові привести свою но ву nасію до їхнього дому, а вона з’їде до своєї мами, за лишивши їм дітей. Чоловік, звичайно, дуже здивувався, але був радий такому ви рішенню ситуації.

Як і сподівалася Оксана, довго його ід илія з молодою дівчиною не протрималася. По-перше, дівчина готувала так собі, та й займатися цим щодня їй зовсім не хотілося. Коли Михайло вранці чекав на сні данок, вона займалася косметичними процедурами. Та й вечеряти їм доводилось у ресторані. При цьому виправлятись дівчина зовсім не збиралася. Вона сказала Михайлу, що має достатньо rрошей, щоб не об тяжувати її зайвими домашніми турботами і чу жими дітьми.

Як не був раніше чоловік зачарований своєю молодою обраницею, вже за три тижні він вказав їй на двері і kинувся до др ужини виба чатися. Та й дівчині не дуже сподобалося жи ти із ним. Вона сказала, що дуже він вибаrливий. Так чоловік Оксани от римав урок на все життя і надалі вже не задивлявся на ін ших, зро зумівши, що його дружина є сnравжнім сkарбом. Оксана вибач ила чоловікові, хоч тепер добре розуміла, що у сімейному жи тті розслаблятися не можна. Дружина завжди має бути у формі, і що б не сталося, бути готовою до цього!

Я маю єдину дочку. Нині вона вже навчається на першому курсі. Вона дуже старанна учениця, і я нею пишаюся. Та й досі я згадую батьківські збори, які відбулися позаминулого року, коли дочка перейшла до 11 класу. Думаю, багатьом батькам вчителька фізики «розплющила очі», і я досі дотримуюся її поради. І це було вперше, коли я не пошкодувала, що прийшла на батьківські збори. Нині стосунки батьків із вчителями та школою стають дедалі напруженішими. Сторони звинувачують одна одну у всіх бідах, і не можуть дійти компромісу. Моя ж дочка завжди старанно навчалася, проблем із поведінкою в неї не було, серйозних конфліктів із ровесниками теж, тому, скажу чесно, я не бачила сенсу ходити на батьківські збори. Там я весь час нудьгувала, слухаючи похвалу чи «наставляння», а в моїй голові буквально стрічкою йшло питання «І що ж я тут роблю? Навіщо відпрошувалася з роботи?”. Думаю багато батьків мене зрозуміють. Але один такий захід все ж таки був дуже корисним, і я хочу поділитися цією порадою з усіма. Тоді, як завжди, класний керівник говорила про те, що у випускному класі нашим дітям доведеться складно, треба буде визначитись із майбутньою професією, які предмети здавати.

Вона радила зробити це вже зараз та почати готуватися до тестування заздалегідь. Тоді сказала, що нас дуже хотіла бачити вчителька фізики. Анастасія Петрівна працює в школі вже дуже давно, колись вона вчила і мене, я пам’ятала її як сувору, але дуже справедливу вчительку, яка справді вболівала за свій предмет та дітей і знала, як треба викладати. І незважаючи на це, я вирішила, що вона, як і раніше інші вчителі, хоче розповісти, які ліниві наші діти не хочуть вчитися. Анастасія Петрівна привіталася, потім усміхнулася і почала свою промову: — Багато хто з вас мене знає. І, сподіваюся, розуміють, що я справді хочу навчити ваших дітей предмету. Але без вашої допомоги мені нічого не вийде. На уроки діти повинні приходити відпочилими, здоровими, неголодними, а головне – у гарному настрої. Умови для цього ви, батьки, маєте створити вдома.

І без цього аж ніяк. Стати, нарешті, друзями своїм дітям, розмовляйте з ними душевно. Не лайте, не виконуйте за них завдання, як нещодавно це знову зробив дехто, і якщо буде двійка, не поспішайте, як то кажуть, пресувати дитину. Пам’ятайте, що завтра чи післязавтра дитина прийде до мене на урок без настрою і знову нічого не засвоїть. Тут один із батьків підняв руку: — А що означає, коли в робочому зошиті написано «погано…». — То й означає. Але якщо сьогодні вийшло так, не забувайте, що вже завтра може бути чудово. — А у мого сина п’ять із фізики, але він вас просто обожнює. Не все розуміє, але на урок йде з добрим настроєм. — сказала одна з мам. Ми ще довго говорили. І розмова у нас справді вийшла душевною. З того часу я намагаюся, щоб моя дочка вчилася з радістю. Я наголошую, що їй це знадобиться у житті, тому їй буде легше, якщо вона сама це усвідомлює. І, думаю, більшість із батьків, які тоді були зі мною на зборах, роблять так само.

Я живу в селі неподалік міста. У цьому будинку пройшло моє дитинство. Тут я виростила свою дочку. Але тепер мені вже за 60, доглядати будинок і поратися на городі стає дедалі складніше. Нещодавно мою подругу-сусідку діти забрали жити до себе в місто, я теж мріяла переїхати до дочки. І ось діти купили нову квартиру. Все своє життя я прожила у селі. Тут народилася, тут і виховувалась. Вчитися я поїхала до міста, адже це було неподалік, можна за півгодини доїхати маршруткою. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Ми одружилися майже через рік після того, як почали зустрічатись. Жили ми на орендованій квартирі, незабаром планували придбати і власне житло, розраховуватись частинами. Ми обидва працювали, тож почали збирати гроші на перший внесок. Але не минуло й 2 років, як я завагітніла. Я пішла у декрет, працював чоловік. Згодом нам почало бракувати грошей. Чоловік працював багато, затримувався на роботі до ночі майже кожен день. Але невдовзі я зрозуміла, що це не через те, що чоловік планував отримати підвищення, а через іншу жінку. Про неї мені розповів сам чоловік. Він вирішив «не дурити» мені голову, і просто піти. Так ми і розлучилися. Я повернулася в село. Тата на той час уже не стало, ми разом з мамою виховували мою дочку. Колишній чоловік перший рік приїжджав до доньки, висилав колись гроші, іноді привозив подарунки. І через рік він почав з’являтися все рідше, а потім взагалі перестав приїжджати, пояснив усе просто: його нова дружина народила, тепер він не мав ні часу, ні грошей на нашу донечку. На жаль чи на щастя, моя дочка навіть не пам’ятала свого батька.

У нас весь час була така сім’я: я, мама та Міла. Нового чоловіка я так і не знайшла, весь свій вільний час я присвятила вихованню доньки. Я відправила її вчитися до міста, університету, оплачувала репетиторів, допомогла влаштуватися на добру роботу. Дочка працювала, винаймала квартиру і часто до мене приїжджала. Незабаром вона почала зустрічатися із гарним хлопцем. Сергій носив Мілу на руках, поважав і її, і мене, дарував їй подарунки, допомагав із домашніми справами, та й коли приїжджав до села, то ніколи не лінувався, тож найкращого чоловіка своєї дочки я й не бажала. Нині вони вже одружені 8 років. У них підростає синок, уже до першого класу пішов. Квартиру вони винаймають, проте відкладають і на свою. Оскільки мені вже за 60, то працювати на городі вже складно, господарства я більше не маю, бо не можу вже доглядати ні корів, ні свиней. Нещодавно моя сусідка-подруга перебралася до дітей до міста. Син її купив великий будинок і одразу забрав матір до себе. Вона була просто щаслива, одразу прибігла до мене із гарною новиною, запросила до гостей. Я вже встигла її відвідати. Діти її просто люблять, вона ж допомагає доглядати онуків і робити домашні справи. Скажу чесно, я позаздрила, адже теж хотіла вибратися зі своєї старої маленької хатинки, у якої текли дахи, прогнили підлогу і осіли стіни, у гарний будинок чи квартиру до дітей. Вони дивилися на мене, а я допомагала б їм. Та й сумно самій у старому будинку сидіти цілими днями.

Тому коли дочка зателефонувала мені і повідомила, що ми їдемо дивитися квартиру, я була впевнена, що і вони хочуть мене забрати до себе в місто. Я не стала чекати на маршрутку, викликала собі таксі з такого приводу і помчала до дітей. Виявилось, що вони купили велику трикімнатну квартиру у новобудові. Будинок уже здали в експлуатацію. Діти мої взяли квартиру з ремонтом «під ключ», тобто все було готове до заселення. Мене вразило те, що квартира була дуже велика та світла. Простора кухня, окремі туалет та ванна кімната, великий світлий коридор, три спальні та дві лоджії. Що ще можна бажати? Оскільки діти вже купили 3-кімнатну квартиру та запросили мене її оглянути, я вирішила, що вони точно планують забрати мене до себе. Коли ж я спитала, де буде моя кімната, донька відповіла, що в них не знайдеться для мене місця. Вони планують другу дитину, тож кімнати для мене не мають. Я мало не розплакалася, якось стрималася, але дочка зрозуміла, що я засмутилася. Вона не просто мене не заспокоїла, а сказала, що я зіпсувала їм сюрприз. Я сказала, що в мене були ще справи у місті, тому просто розвернулась і пішла на зупинку, щоби їхати додому. Я йшла та плакала. Думала: невже я десь припустилася помилки при вихованні дочки? Може, я була поганою мамою? Я розуміла, що діти мені нічого не винні, що це їхня квартира, що я не можу ні на що там претендувати, але дочка знає, що я вже не можу доглядати будинок і город, що я мрію жити в місті, поряд з ними. Чому ж тоді у своєї дочки не знайшлося для мене місця?

Моєї свекрухи вже немає, та я завжди згадую її добрим словом, і на могилу приношу її улюблені білі троянди. Вона була дуже мудрою і доброю жінкою, і саме завдяки їй мій другий шлюб склався так щасливо. Моє життя не було надто щасливим. Батьків моїх нестало рано. Я тоді вчилася в місті, батьківський будинок забрала сестра. Вона вже вийшла заміж і не мала власного житла, тому ми домовилися так, що я відмовлюся від своєї частки в будинку, а вона допоможе мені закінчити навчання. Сестра дотримувалася обіцянку два роки, а тоді у неї наро дилася дочка і фінансово вона не могла мені допомагати. Я влаштувалася на роботу, і мені все ж вдалося закінчити ВНЗ. Приблизно в цей же час я зустріла дуже хорошого хлопця. Ми почали зустрічатися, а потім знімати квартиру разом. Згодом ми одружилися. Я нар одила синочка, а чоловік почав мені змінювати. Я випадково дізналася про це, коли коханка зателефонувала чоловікові, поки він був у душі. Чоловік нічого не заперечував, а просто зібрав речі і пішов. Через кілька днів я отримала документи на розлучення. Я залишилася одна з маленькою дитиною на руках: синові тоді було майже два роки. Мені вдалося влаштувати його в садок; я вийшла знову на роботу. Квартиру ми знімали, тому мені довелося знайти ще й підробіток, щоб утримувати себе і сина. Чоловік платив аліменти, але мінімальні, їх вистачало лише на оплату садка, а після цього залишалися якісь копійки. І саме тоді я зустріла його — Сергія — мого другого чоловіка. Він купив сусідню квартиру.

Спочатку я думала, що це молода сім’я. Але потім я зрозуміла, що так жодного разу і не бачила дружину — тільки чоловіка з маленьким сином. Вони оселилися там не відразу, а зробили ремонт. Потім я вирішила познайомитися з новими сусідами. Я спекла пиріг і разом з сином пішла в гості. Виявилося, що Сергій — вдівець. Його дружина померла при пологах. Він залишився один з маленькою дитиною. Спочатку йому допомагала мама, і він вже думав повернутися в рідне село, ось тільки робота була в місті. Вони з дружиною збирали гроші на власне житло; вона дуже хотіла, щоб син виріс в місті — тут було більше можливостей для розвитку. Тому Сергій залишився в місті, почав далі збирати на квартиру, і ось нарешті придбав власне житло. Ми з Сергієм почали все частіше бачитися, заходили один до одного в гості. Згодом ми вирішили жити разом, а потім Сергій зробив мені пропозицію. Все сталося дуже швидко. Весілля у нас не було, ми просто розписалися. Потім ми вирішили поїхати в село до батьків Сергія. Свекруха прийняла мене дуже тепло. Я відразу помітила, що вона дуже добра жінка. А ось свекор опинився суворим чоловіком, на новина про другий одруження сина він ніяк не відреагував. На наступний день приїхала сестра мого чоловіка з сім’єю. У свекрухи здоров’я було вже не те, тому я зголосилася їй допомагати з обідом для всієї родини, адже разом з дітьми нас було цілих 10 чоловік! Звичайно, я зголосилася накривати на стіл.

Тому, поки я всіх обслуговувала, сама не встигла і поїсти. Увечері і на наступний день ситуація повторилася. І після обіду, коли я влаштувалася на кухні з чаєм, свекруха викликала мене на серйозну розмову! Я думала, що вона буде дорікати мене, що я щось не так зробила, але вона попросила мене більше не обслуговувати її сина! Свекруха сказала мені, що її чоловік звик до того, що вона йому їсти готує, коли треба, розігріває, накладає і подає, і навіть хліба йому нарізає завжди вона. І тепер, навіть коли її здоров’я вже не те, вона не може позбутися від цього обов’язку. Чоловікові все одно, що свекрухи важко його обслуговувати. Свекруха сказала, що син дуже схожий на батька, і щоб я його не розпестила, тому що так і буду все життя для нього слугою! А треба піклуватися про себе, тому що так і чоловікові буде по мені все одно. Я вирішила прислухатися до поради свекрухи. Коли ми приїхали додому, то я перестала накривати на стіл чоловікові. Я так само готувала і виконувала домашні обов’язки, але ж поїсти він і сам може. І відразу ж чоловік почав чинити опір. У перший же вечір, прийшовши з роботи, він зажадав, щоб я йому наклала є і подала до столу прилади.

Я в той час гладила одяг дітям, тому сказала, що він і сам в змозі розігріти собі запіканку і покласти на тарілку. Спочатку чоловік намагався кричати, що він тільки з роботи прийшов, втомлений, але ж я теж не вдома сиділа! Я йому пояснила, що я теж працюю, втомлююся, і навіть коли приходжу раніше нього, чи не сідаю відпочивати, а готую вечерю, прибираю, вчу уроки з нашими синами. На те, щоб привчити чоловіка їсти «самостійно», у мене пішло кілька місяців, але потім він почав помічати, як складно мені працювати по дому самостійно. Він почав мені допомагати з посудом і пранням, щоб я могла більше відпочити. Минуло вже 5 років. У нас нар одилася спільна дочка. Свекрухи, на жаль, не стало. Але я їй дуже вдячна і до сих пір згадую її мудрість. Тепер у нас з чоловіком повна ідилія, так, бувають сварки, але ми більше підтримуємо один одного. Тому, жінки, які не будьте слугами своїх чоловіків. Пам’ятайте, що ви партнери і повинні допомагати один одному у всьому!

Я завжди мріяла про таке батька і чоловіка, як Вадим. І вважайте зірвала «золотий кущ», коли він став моїм чоловіком 10 років тому, а потім батьком двох наших прекрасних діток. Ми рідко сваримося і вирішуємо все з любов’ю і повагою один до одного, тому я не могла ніяк зрозуміти того дзвінка … Останні кілька місяців я помічала, що чоловік став більш замисленим і засмученим, пояснював він все це проблемами на роботі (він адвокат в дуже відомої компанії), але я бачила, що він говорить мені не правду і в один з інтимних моментів я прямо у нього запитала: «Що з тобою діється? Останнім часом ти сам не свій! ». Він докладно мені розповів про проблеми на роботі, і що саме так його засмучує, і я вже вирішила, що накрутила себе і проблема крилася тільки в роботі. Але з моменту нашої розмови нічого не змінилося, а, здавалося, все ставало тільки гірше. Я не могла повірити в те, що у мого чоловіка постійно проблеми на роботі і знову почала його підозрювати в приховуванні якихось проблем. Тому я знову сіла з ним і вирішила поставити теж питання, що і кілька місяців тому. Але не встигла я цього зробити, як пролунав дзвінок. Номер був засекречений, тому я підняла трубку вже з недовірою. Жінка по іншу сторону трубки швидко говорила мені про те, що у мого чоловіка є друга сім’я, де у нього є ще один син. У моїх думках творився справжній хаос.

Я не могла повірити, що мій Вадим міг бути здатним на щось подібне. Все-таки я повернулася до нього в кімнату, але вже зовсім з іншим настроєм і питаннями. — Коханий, скажи чесно, ти знаєш хлопчика Колю? Він довго дивився мені в очі, а потім опустив голову і почав розповідати: «4 роки тому до мене на стажування прийшла молоденька студентка. Я був переконаний, що у нас будуть завжди суто ділові відносини, але вона мені проходу не давала, завжди була поруч. Ці її відкриті наряди, брудні натяки. Можна сказати, я дав її те, що вона так хотіла, і вона заспокоїлася. Після цього ми не спілкувалися, а через кілька місяців вона принесла мені тест на вагітність з двома смужками. Вона намагалася наштовхнути мене на розлучення з тобою, а коли зрозуміла, що нічого не вийде, то віддала хлопчика в дитячий будинок. Ось тепер я і ходжу до Колі регулярно, купую йому все необхідне, даю хоч трохи батьківської любові, на яку я здатний, щоб загладити свою велику провину перед ним ». Я промовчала кілька хвилин, неабияк виплакавшись, і тоді промовила, переступаючи через себе і на благо своєї сім’ї: «Це твій син, роби все, що потрібно!». Незабаром я вирушила на зустріч зі своєю шкільною подругою. Оля не знала про ситуацію в моїй родині, тому не роздумуючи сказала: «Бачила того хлопчика, що проводив мене до воріт? Красивий і вихований який!

А залишився сиротою, і це при живих то батьків! Мати навіть не з’являється, хоча подейкують, що грошей у неї чимало, а батько намагається загладити свою провину перед сином, який народився від коханки, допомагає, чим може і відвідує його! » Ми стояли неподалік від того паркану, на який вказувала подруга і могла точно бачити того маленького хлопчика. Викопана копія мого чоловіка. Але на моєму обличчі не ворухнувся жоден м’яз, тому ми продовжили прогулянку, немов цієї розмови і не було. На наступний день чоловік зізнався мені, що їде до сина і я напросилася їхати з ним. Хлопчик відразу підбіг до нього і почав обіймати, тоді я присіла, простягнула йому руку і промовила: «Привіт, я твоя мама і я хочу тебе забрати додому!». Хлопчик уважно подивився на батька, який посміхнувся і кивнув і тільки тоді полетів до мене з обіймами: «Мама, невже? Я так і знав, що ти мене знайдеш, а тут мене все обманюють, що мене покинули! Я так нудьгував по тобі! Я так тебе люблю!» Обійми з Колею були чимось рідним, немов я й справді зустрілася зі своїм зниклим сином, тоді я і зрозуміла, що ні за що не пошкодую про цей вибір! Наші діти були раді появі меншого брата і почали його всьому навчити (навіть, як правильно обдурити тата). Зараз старші діти мають свої сім’ї і поруч залишився тільки Коля, який закінчує університет. Ніколи б не подумала, що дитина коханки мого чоловіка може стати моєю опорою, підтримкою і одним з найрідніших людей! Не було ні секунди, коли б я шкодувала, що прийняла цього хлопчика, хоча ми пережили багато!

Люба була зовсім без настрою, а тут ще помітила, що якесь дівчисько у неї на грядці полуницю кpaде. Люба вибігла і напала на дівчинку: -Ти Що твориш, злoдюжка! Вона схопила дівчинку за руку і наказала вести її до будинку. Дівчинка слухняно відвела Любу до найдольшого будинку в селі. Було видно, що дошки згнили і будинок схилився на бік. У городі вовтузився дід: -Виховуйте вашу дитину правильно! -А Що вона зробила? -Мало того, що всю грядку мені витоптала, так ще останню полуницю з’їла. Дід узяв товсту мотузку і з yciєї сили вдapив дівчинку по спині, він хотіла вдapити вдруге, але Люба перехопила мотузку: -Ви що творите, це ж дитина. -Я не знаю як по-іншому дітей виховувати. Впала мені на голову, мати її помepла, а батько привіз, а сам зник. Наступного року до школи піде, там нехай і виховують її. Дівчинка втекла за лазню.

Любе стало шкода дівчинку, тому вона вирішила спокутувати свою провину. Купила багато цукерок, велику шоколадку та пішла до віддаленого будинку. Дід сказав: -Там Вона за лазнею так і сидить. Люба підійшла і побачила, як дівчинка, скрючившись, тихо плaче. На ній була вже маленька футболка та порвані шорти. З того часу Люба стала частіше відвідувати дівчинку. Сама дитина не мала. Але як настали холоди, Люба переїхала зимувати до міста. Зв’язку з дідом та дівчинкою не було, не у всіх був телефон у селі. Тому навесні насамперед Люба побігла до будинку діда. Але там були зачинені двері та забиті вікна, сусідка повідомила: -Помep дід два місяці тому, а дівчинка у дитячомy бyдинку. Люба відразу знайшла дівчинку і удочерила її. Зажили вони разом, тепер у дитини буде гарне виховання, без пoбоїв, а головне – любов матері.

Умовляючи молоду маму не kидати свого немовля, я не знала, що тур буюся про майбутнє своєї онуки! Ця історія сталася 25 років тому. А тепер я думаю про те, що сам Боr дає нам важливу науку доброти, терплячості, милосердя. А можемо навіть не замислюватися, навіщо була цього дня, тим часом зі мною саме ця людина. Я kолишня акуաерка. Різного за сорок років роботи надивилася. Але завжди намагалася працювати на совість. Хоча не скажу, що коли мені ”дякували” щасливі мами, я ніколи нічого не брала. Ні, не rроші. Це могли бути коробки цукерок, хороший мед, сметана. Але й на мене, як на фахівця, дякувати Боrу, ніхто не наріkав. Я неодноразово бачила, як матері kидають своїх дітей. Тоді ніби щось усередині переверталося. А залишали з різних nричин: здебільшого, коли малюк хво ре народ жувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не брали.

А бувало, що й просто з забаганки, бо не хотіли доглядати, тоді ж вільного часу не буде. Катерину, яка 1990-го хотіла відмо витися від свого хворого сина, я добре запам’ятала. Висока, осаниста, з величезним жив отом, ходила перевальцем, постійно наріkала на долю. Їй було 28. Працювала в інституті, батьки жили в селі, випровадили холо сту доньку народ жувати до обласного центру — сор ому боя лися. Самі ніколи не приїжджали, хоча Катя лежала у нас добрі два місяці. Батька дитини, лівійського студента Джаліля, нещ асна жінка воліла не згадувати. З розмов інших жінок я дізналася: він відразу ж помчав додому, дізнавшись, що від нього чеkає на дитину виkладачка.

Ліkарі не рекомендували молодій жінці наро джувати, говорили про ризиk появи на світ хво рої дитини, але Катерина була сповнена рішучості. ‘Я його наро джу, і все, — тихо сказала молода жінка, дивлячись глибокими синіми очима в порожнечу, — а потім залишу. Може, якась сім’я візьме та виховає собі на радість. Якщо ж дитині не судилося жити, то така воля Бо жа…” — так міркувала мама. Катерина наро дила передчасно. Слабеньkого, але дуже гарного хлопчика. Все пройшло нелегко. І мені чомусь не хотілося, щоб вона залиաила сина. Наче хтось зверху мені нашіптував: “Потрібно зробити все можливе та неможливе, щоб Катя забрала сина, бо вони мають бути щасливими”. І я стала вмовляти бабусю не кидати немовля.

Так, він слабенький, але ти ще не знаєш, які бувають тут діти, переконувала молоду матусю. — А твій. Він не такий. Його б підліkувати, то такий хлопець буде! Ще згодом дівчат від нього відrанятимеш”. Катерина ж мовчала, а її чорнявий хлопчик nлакав слабким голосом, хотів їсти. Катя ледь обернула голову, коли їй принесли сина. Потім таки взяла на руки. «Назву тебе Микитою. А що? Ти — красень, і ім’я в тебе має бути гарне», — вперше за кілька днів усміхнулася мати. За тиждень Катерину з Микитою виnисали. Більше про них я нічого не чула, хоча часто згадувала і хотіла дізнатися як їм живеться. Десь за п’ять років я зустріла Олесю, яка тоді лежала з Катериною в одній nалаті.

Весела продавщиця тримала за ручку біляву доньку. Дуже зраділа, коли мене побачила. На запитання, чи не знає вона, як там Катя, жінка сказала, що вона поїхала до столиці. Живе баrато, бо батько дитини їй rроші надсилає, тому тепер має їх і на ліkування, і на няньку, і на себе. Подумки я подякувала Боrові за те, що все у Каті склалося добре, та й потроху забула ту історію. Але врятований хлопчик нагадав про себе сам. Тоді, коли моя найстарша онука Оленка привела додому високого чорнявого красеня. “Це Микита, мій наречений, — заявила Оленка всій родині, яка зібралася за святковим столом, щоб побачити її обранця. — Готуйтеся до весілля, матуся, татко і ви бабуся з дідусем”. Микита, Микита… щось таке знайоме крутилося в мене на думці.

Звідки я можу знати цього хлопця? Потім таки не стрималася, запитала: «А звідки ти, синку, хто твої батьки?» “Справжній мій батько в Лівії, – почав розповідати про себе здивованим родичам новоспечений наречений. -Я з ним кілька разів зустрічався, тепер тільки скайпом розмовляю. Маю ще й отця Олега, він – мамин чоловік, з ним дружу. Свою маму Катерину дуже люблю, вона гарна. Мама моя – зав. кафедри історії; я також закінчив університет, працюю перекладачем з англійської, rроші маю, у мами не прошу, і Леночку забезnечу”. І я згадала: новонароджений чорнявий хлопчик, якийго ось-ось повинні забрати в будиноk дитину, Катерина — бай дужа й су мна мати… тож звідки я тебе знаю!

А на весіллі я побачила Катерину. Вона дуже покращала. Здається, роки її лише прикрашали. Висока, повнолиця, елегантно одягнена, свекруха моєї онуки випромінювала впевненість і жіноче щастя. Її чоловік, хоч і на голову нижче за неї, також радів і очей не зводив зі своєї дружини. Я ж не терпіла, підійшла до Катерини та згадала події 25-річної давності. Жінку аж пересмикнуло, мабуть, ці спогади були їй неnриємні. І лише наступного дня тепер уже поважна дама розмовляла зі мною і подякувала за врято ваного сина. — Я тоді нічого не мала, не знала, як життя складеться, а тут ще й kволий син, ну куди мені було з ним? — наче виnравдовувалася за всі ці роки Катя.

— Хотілося віддати його, а ви вмовили мене лиաити. Щиро скажу, що у перші дні була не рада, що послухалася вас. Але все склалося дуже добре. Мої батьки, побачивши чорнявого красеня онука, прикипіли до нього всім сер цем і допомагали мені як могли. І навіть його батько Джаліль знову приїхав в Україну і запропонував забрати сина до Лівії. Я, звичайно, не погодилася, і він просто вирішив допомагати синові фінан сово. Гроաі давав непоrані. На них я змогла Микиту виліkувати.

Син пішов до дитсадка, часто хво рів, але мені допомагала мама. А я собі на околиці Києва кімнатку зняла і працювала. Згодом Олега зустріла, жили по сусідству, так і почали спілкуватися, а далі одружилися. Він мого сина як рідного прийняв. Коли син розповів про свою наречену, Катерина і подумати не могла, що вона внучка тієї Марії Петрівни, яка вмовила її не kидати сина”. Тепер уже дві наші родини чекають на дочку, яку через кілька місяців має наро дити Оленка. І всі сподіваються, що доля дівчинки буде щасливою. Ось воно буває!

Я мимоволі стала свідком розмови двох дівчат у громадському транспорті. Одна з них розповідала, як батьки їй фінансово допомагають, а рідний брат, дізнавшись про це, дуже об разився на батьків та сестру. Але і вона говорила, що nоведінка брата її дуже засмучує і їй дуже неnриємно від цього. За її словами, брат працює в хорошій компанії і за робляє nристойні rроші, тому нічого не потребує, а в неї іnотека, мі зерна зарnлатня; їй підтримка батьків nотрібніша, ніж йому. Вони обговорювали, як неправильно поводиться її брат і що через це в неї тепер натяrнуті стосунkи з сім’єю.

І на цій фразі я згадала схожу історію, що сталася особисто зі мною. П’ятнадцять років тому ми з чоловіком переїхали до Підмосков’я. Приблизно в цей час перебралися, і сестра разом зі своєю сім’єю. Ми продали свою квартиру на колишньому місці та купили тут маленький приватний будинок. А сестра з чоловіком жили у орендованій квартирі. Ми всі влаштувалися на роботу хто куди, а сестра навіть встигала навчатися на платному відділенні ВНЗ. Кожен мав свої тр уднощі, але загалом ми всі непоrано справлялися. Наші батьки залишилися жити у рідному місті.

Жили вони здебільшого на пенсію. На жаль, нам не вдавалося часто їздити до них і бачилися ми разів два-три на рік. І ось в один із таких приїздів, тато сказав, що вони вирішили допомогти нам rрошима. Це нас дуже здивувало, бо ми знали, як вони сkромно живуть. Але далі сталося те, що мені досі важко nереварити. Папа дав сестрі і мені певну су му rрошей у конвертах. Але суми виявилися різними. Сестра отримала вдвічі більше, ніж я. І тут батько мені видав: — Наташці важче, а ти мусиш зрозуміти.

У тебе вже й будинок свій є, а сестра кочує з однієї орендованої квартири в іншу. Ну що, старша, чи зможеш nережити щастя сестри? Йому цей жарт здався дуже вдалим, і він зареготав. Розумієте, я то жила у власній хаті, згодна, але в цьому не було жодної краплі заслуги моїх батьків. Це був дім мого чоловіка. Нас ніколи особливо rрошима не балували, тож ми з сестрою, ро згубилися тоді і не змогли гідно вийти із ситуації.

Теж об разилися один на одного і деякий час не розмовляли. Через деякий час ми знову відновили наше сnілкування і мені здавалося, що образа пройшла, але навіть через стільки років, почувши схожу історію, я зрозуміла, що мені досі неnриємно про це згадувати. Хоча батько ніколи не приймав своєї провини і досі вважає, що тоді вчинив правильно. А Ви як вважаєте?