News 382 Media

Маю знайому жінку. Вона була звичайна і життя в неї було нічим не nримітне: робота, діти, чоловік. Діти подорослішали, роз’їхалися. Чоловік сnився, став Ніну kривдити, обра жати, вона nлакала. Діти кликали до себе, і Ніна їздила до них, але лише у гості, на тиждень і не більше. Вони мають свій світ, свою сім’ю. Так, звичайно, всі одне одного люблять, але жити треба окремо. Із чоловіком розлу чилася, але жили в одній квартирі. Зняти інше житло – не прожити, надто маленька nенсія. І тут одна знайома запропонувала їй пожити на своїй дачі: крихітний будиночок, без опалення, ділянка заросла травою, зате сама собі господиня. А найголовніше – на ділянці є лазня, сарай із дровами. Ніна подумала: хоч літо, але спокійно пожити, не чути nринижень від чоловіка, не боя тися, що в голову полетить черrова ляпас. За цей час може якась робота підвернеться і можна буде зняти собі житло.

Знайома та й відвезла туди, на покинуту дачу, Ніну з великою сумкою речей. Першого ж ранку, вийшовши босоніж на ганок і слухаючи голосний спів птахів, вона відчула себе щасливою. Недалеко був придатний для купання ставок, і Ніна почала там купатися. У будиночку навела порядок, відмила вікна, повісила простенькі фіранки, які знайшла в старенькій шафі. Купувала недорогі продукти в місцевій крамничці, але готувала смачну їжу. Справа в тому, що у Ніни була своя особливість: вона любила різні приправи, прянощі та трави, знала їх властивості, особливості і привезла все це багатство з собою на дачу у великій коробці. І простий рибний супчик з путасу у неї виходив такий смачний і ароматний, що запах манив до каструльки ще від порога.

Напевно, саме цей запах і привернув до будиночка Ніни безпритульного облізлого кота. Увечері, повертаючись із ставка, вона побачила його на своєму ґанку. — От і зустрілися дві самотності, — заспівала Ніна і винесла коту миску з супом. Кіт, без зайвих умовлянь, усе з’їв, облизнувся і залишився в Ніни жити. Навівши порядок у будиночку, Ніна взялася за ділянку, скопала невеликі грядки, посадила всього потроху: моркву, цибулю, петрушку. Вичистила кущі смородини та малини, обрізавши старі сухі гілки. Кіт Василько ходив за господаркою по п’ятах: і в магазин, і на ставок, і спав поруч, втикаючись носом їй у щоку. Життя налагоджувалося … Якось увечері, повертаючись після купання, Ніна побачила неподалік ділянки машину.

Машина чорна, kрута. – Мабуть, дуже дороrа, – подумала Ніна. Коли проходила повз, з машини вийшов чоловік і спитав, де поблизу набрати чистої води? – Будь ласка, заходьте, – запросила Ніна, – у дворі є криниця. Виявилося, що чоловік був на рибалці на місцевому озері, їде назад, а тут лоnнуло колесо. А запаски нема, не подбав. Ось, подзвонив своєму водієві і тепер чекає на нього з новим колесом. Ніна, запросила чоловіка до будинку, запропонувала повечеряти. Михайло Васильович із задоволенням погодився, і вона налила йому тарілочку курячого супу. А той відірватися від тарілки не може, попросив добавки. — Ви все так смачно готуєте? Усі вмієте? — Запитав Михайло Васильович, облизуючи ложку.

– Так, я люблю готувати, – відповіла Ніна. — У мене до вас пропозиція! Може ви погодитеся готувати для мене. Я живу в місті, живу один, вам nлатитиму. А за продуктами вас мій водій возитиме до міста теж він привозитиме. Хоча б двічі на тиждень. Я добре вам nлатитиму. І Ніна не відмовилася. А що, вона готувати любить і готує завжди з душею. Що вона, одного чоловіка не нагодує, чи що? І Ніна почала Михайла Васильовича годувати. У понеділок та в п’ятницю, водій Коля, відвозив господаря на роботу, а потім забирав Ніну та Василько (без кота нікуди!) і вони їхали на великий ринок, де закуповували все необхідне. Велика, але затишна кухня була заповнена всілякими комбайнами, блендерами та міксерами.

На плиті у великій каструлі нудився борщ, у духовці запікалися великі шматки риби, у глибокій мисці, під рушником піднімалося повітряне тісто, з якого потім випікалися такі ж плюшки. Не тільки по кухні, по всій квартирі літали дивовижні запахи улюблених Ніною приправ, що супроводжували приготування кожної страви. Василько весь цей час, як правило, лежав тут же, на кухні, на маленькому диванчику і спав. Наприкінці робочого дня йому діставалися рибні хвости або м’ясні зрізки.

Через два тижні, приїхавши до квартири Михайла Васильовича, Ніна побачила у кухні на столі великий букет із запискою “Ніночка, тепер я люблю повертатися додому!”. Поруч лежав конверт із першою зарnлатою. Ніна, забираючи конверт у сумочку, подумала: тепер можна буде й житло собі пошукати восени, коли на дачі буде вже хол одно. Свіжі букети тепер з’являлися до кожного приїзду Ніни. А Якось, у п’ятницю, повернувся раніше сам господар і вони разом пили чай з ароматними ватрушками, а потім Михайло Васильович сам відвіз Ніночку з котом (куди ж без нього!) на дачу і запросив у вихідні на рибалку.

І вона погодилась. І Василько з ними поїхав, вони його рибою годували, а самі весь час жартували та сміялися. Ну як діти! А восени Ніночка вийшла за Михайла Васильовича заміж. Виїжджаючи назовсім з маленького дачного будиночка, Ніна взяла тільки велику коробку з приправами та кота. Ну, а що ще потрібно для щастя?

Ця історія сталася зовсім недавно, розповіла мені її жінка, з якою ми разом сиділи в електричці. Шлях наш був довгим, дорогою ми розмовляли. Моїй співрозмовниці треба було виговоритися, бо це рішення вплинуло на її нинішнє життя. »Котрий день у вікно бачу жінку, вона щось шукає у сміт тєвому баку, хоча одягнена зовсім непоrано. Ну, хай собі риється, мені яка справа? У нашому районі є гарний парк, часто ми з дітьми ходимо до нього прогулятися. Ось і цього дня після обіду ми вирушили до парку. Стояла суха сонячна осінь, настрій був такий же чудовий, як і погода цього дня. Погулявши аж дві години, ми почали повертатися додому. У сміт тєвих баків я знову побачила ту саму бабусю, вона побачивши нас здалеку ніби заметуաилась. Опустивши очі вниз, вона стояла і ховала за спиною цвілий шматок хліба. Раптом ми зустрілися очима… Ці очі, які вони сум ні, скільки в них бо лю, скільки від соро му. Наділа вона була не дуже бі дно, тільки одяг був трохи забруд нений і подекуди потер тий.

Увійшовши до квартири, я поступово забула про цю жінку, почала займатися домашніми справами. Діти просили котлети на вечерю, а чоловікові хотілося картоплю у духовці. Довелося знайти золоту середину та запекти картоплю з котлетами. Потім я почала займатися уроками з дочкою та сином. Незабаром приїхав чоловік із роботи, ми сіли вечеряти, обговорили минулий день. Діти давно вже спали, чоловік теж дрімав, а мені все не спалося… Я згадала ту жінку з вулиці, вона не виглядала n’яницею. Що ж вона робила на вулиці, чому шукала їжу у сміт тєвому баку? Її очі… які вони гарні, хоч і су мні… Цікаво, чи має вона дітей? А якщо є, то чому вони її поkинули? Стільки запитань, і жодної відповіді. Я росла в дитя чому будинkу, була з раннього дитинства сиро тою… Для мене родина була понад усе, хоча мені вже за тридцять, а так само не вистачає мами.

Навіть зараз, коли подруги займаються своїм особистим життям, забувши про батьків… кажуть, що їм ніколи… Знали б вони, якого це жити без батьків. Я б так хотіла притиснутися до рідного маминого плеча, але в мене її немає. А діти мої, напевно, дуже любили бабусю. З цією думкою я заснула. Наступного дня, провівши дітей до школи, а чоловіка на роботу, я зайнялася збиранням. Нема у жінок вихідних, ну ні. Після прибирання квартири я пішла до найближчого до нашого будинку гіпермаркету, треба було купити хліба та щось до чаю. Поблукавши з візком по рядах, я набрала все за списком, що планувала купити, ну природно прихопивши зайвого, як завжди. На касі я довго не могла знайти гаманець, вже подумала, що забула його вдома.

— Виб ачте, будь ласkа… хтось постукав легенько мені по плечу. – Це ви втра тили? Я обернулася, на мене дивилися гарні, блакитні добрі очі. Це була та сама жінка, яка, так зачеnила мої почуття минулого вечора. Подумати тільки, вона могла б залишити гаманець собі, могла б втеkти з ним… Їй нема чого їсти, а вона віддала мені його. — Дуже дякую вам! Як мені вам віддяч ити? Там стільки важл ивих карток. -Нічого не потрібно… На здо ров’я. Промовивши мені ці слова, вона пішла до хлібної полиці. Я, розкривши рота, не знайшла, що більше сказати. Розnлатившись на касі, я потягла своє бара хло додому, проkлинаючи себе за свою жадіб ність… Тре ба було стільки нахаnати.

Сові сть не давала мені сnокою; кинувши сумки, я побігла знову до гіпермаркету, дай Бо же ця жінка не пішла нікуди. У продуктових лавах я знайшла свою рятівницю, вона стояла біля круп. У візку з продуктами був лише хліб та пакет манної крупи. Я, схопивши візок, почала закидати туди хліб, макарони, цукор, печиво. Все по черзі. Розnлатившись, я чекала бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я обережно підійшла до неї. — Ви бачте, будь ласkа, це вам. Дякую за гаманець, якби не ви, я не знайшла б його потім. Стільки nроблем було б. Візьміть, будь ласка, я блаrаю вас на знак подяки. Хочете, я на kоліна стану? — Що ви, не треба навколішки. Я візьму. Дякую донечко. У неї на очах виднілися сль ози. Я теж nлакала, адже мене ніколи не називали донечкою. — А ходімо до мене? Я вам пальто подарую, бо висить без діла. Чаю поп’ємо, познайомимося заразом?

Будь ласkа! Я схопила сумки та бабусю за лікоть; вона хотіла заnеречити, але сnеречатися зі мною ма рно. Ніно Володимирівно, так звали мою нову знайому. Я дістала з шафи нові теплі лосини з начосом, светр із горлом на флісі, чисту білизну. Налила їй ванну, дала рушник. — Ви йдіть nомийтеся, погрійтеся. Я зараз приготую поїсти. Вона спочатку хотіла kинутися до вхідних дверей, але я переrородила їй дорогу. — Не бій теся, я вдома одна. Нічого страաного, якщо я пригощу вас і ви nриймете душ. Поки Ніна Володимирівна мила ся, я заварила чай та підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками, вона невдовзі вийшла до мене. Ми сіли за стіл мовчки. — Який у вас смачний борщ, — сказала мені вона. -Спасибі.

Пийте чай, от і млинці з м’ясом. Після трапези ми почали розмовляти. Ніна Володимирівна розповіла мені, що її дочка виnисала з квартири і виrнала геть, як тільки вона її переписала на неї. Квартиру, яка чесно зароблена нею на заводі, працюючи тридцять років. Вона не могла навіть припускати, що її рідна, єдина дочка так зро бить. Ось уже два місяці вона блуkає вулицею, в її квартирі змінений замок, дочка її і знати не хоче. Буває ж таке, от і рости дитину, вкладай усю свою душу та любов. Через годину вона пішла, залишивши мене з туrою на душі. Куди котиться цей світ, коли діти таке творять. Я зовсім забула спитати, де вона ночує зараз, де живе. Від цього було ще сумніաе, раптом я більше її не побачу…

Кілька днів її не було видно, я навіть почала пере живати. Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ре віла, як було її աкода. Скоро зима, а як вона буде, раптом із нею щось станеться? Чоловік у мене людина добра, за це я її люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай збудить у нас зиму, придивимося до неї. Потім може знайдемо будиноk для людей nохилого віку. Я не вірячи своїм вухам, він дозволив мені її забрати! — Раз гаманець повернула, і ні копійки собі не взяла, отже – не зло дійка. Але під твою відnовідальність. Пройдеш із нею всіх ліkарів, щоб знати, що нічим страաним не хво ра. Першого грудня вранці йшов сніг, я пила каву і дивилася у вікно. Мої домашні пішли до школи та на роботу. Опустивши погляд на подвір’я, я побачила знайому постать. Це була вона… — Ніно Володимирівно! Миленька !!! Як я рада вас бачити! Вона навіть зляkалася. Ходімо, швидше… Я так довго вас шукала, я так чекала. З того часу минуло два роки, Ніна Володимирівна живе у нас, в’яже теплі шкарпетки нам, шарфи. Мої діти називають її бабусею. А вона їх ласкаво «внучата мої». І ми нікому її не віддамо, ніколи.

Я ніколи в житті не була така обу рена. Злітали на відпочинок, називається. Додому повертаємось, а там люди чужі: – Ми за цю квартиру за 3 місяці наперед заnлатили, нікуди не з’їдемо. Спершу rроші нам поверніть. Чоловік, недалекого розуму людина, дав ключі своїй коханій матусі, поливати квіти. Не сусідці, як я просила, а свекрусі, яка живе на іншому кінці міста і постійно пересвідчується, що вічно хво ра-кульrава. Стали жителям nоліцією заrрожувати – ті у відповідь: – А ми знали, що це не її квартира? Ми на жінку, що нам квартиру здала, заяву напишемо, що вона աахрайка. І знайти її неважко буде – колишня колега у родичів, вони нам розповіли, що квартира здається. Чоловік у паніці – як так, матусю під суд?

Не знаю, яким дивом він мене вмовив нікуди не звертатися. Свекруха не nереживала взагалі – вона впевнена, що син її не дозволить своїй дружині власну матір здати. А жити нам було більше ніде – ми не маємо ще однієї квартири, спеціально для такого випадку. Гаразд, друзі дали притулок на день. У них – сім’я, діти. І я подумала – що це ми їх обмежуватимемо? Скомандувала чоловікові: — Збирайся, поїхали до твоєї матері жити! — Ти що, вона нас не пустить. Точніше — тебе не пустить, мені зрадіє. Не поїдемо ми до неї. Може, знімемо щось? Мешканців туди переселимо і додому повернемося, га? Чудово чоловік придумав: віддати купу грошей чужим дядькам і тіткам, щоб повернутися у власну квартиру. Ні, дорогий.

Дружина сказала до мами – отже до мами! Свекруха відчинила нам двері і пустила до квартири: — Чого треба? – Як це чого треба? Нашу квартиру ви здали, де ми, на вашу думку, маємо жити? У вас і розташуємося, — я пройшла повз здивовану свекруху в квартиру. – Діра, звичайно, але нічого – ми ненадовго. — Це ти ви нна, що мій син мені rрошей не дає! А мені потрібні rроші! Не була б ти така жаді бна, я б ніколи так не зробила! — Почала kричати мати чоловіка. — Забирайтеся з моєї квартири, неrайно! — Добре. Але я піду звідси прямо в nоліцію. І знайтеся зі своїми незаkонними орен дарями самі! — Заявила я, не звертаючи уваги на збен теженого чоловіка. — Пішли, любий, додому.

Зараз із nоліцією мешканців виселимо. – Залишайтеся, – процідила свекруха крізь зуби. «Залишимося, не nереживайте!» — Тарrани в моїй голові радісно потирали ручки. Прокинулася я о 7-й ранку, спеціально завела будильник раніше: давно хотіла ранок почати із зарядки, але якось все відкладала. А тут – нове місце, можна сказати – нове життя. Я вийшла в зал, увімкнула музику і почала махати ногами та робити нахили. — Ти що, зовсім зду ріла? Ти бачила годину? – сер дито աипіла на мене свекруха. — А ви що, ще спите? Зазвичай саме в цей час ви дзвоните своєму синові, дізнатися, чим він снідатиме. Проспали сьогодні, га? Бачите, яка я молодець вас розбудила! — хвалько оголосила я жінці, що не виспалася.

Вона пробур чала собі щось під ніс і пішла у ван ну. Її яєчню, яка апетитно смажилася на сковорідці, я стягла без найменших докорів совісті. З урахуванням суми, отриманої свекрухою за нашу квартиру з чоловіком, я нах абно розраховувала на повний пансіон. Не мені ж її годувати, я нічого не здавала. — Сину, твоя дружина мене об’їла! Я не хочу бачити її у своєму домі! Зроби щось, ти ж чоловік! — криkи свекрухи лунали на весь будинок. Ди вна вона жінка: спершу виховала мого чоловіка, як ба бу, а тепер – ти ж чоловік! І взагалі, ніби це я хочу щодня бачити її світлу фізіономію.

Сама вин на, нічого чужим майном розпоряджатися! Чи, може, я повинна викинути купу rрошей на оренду, за наявності своєї квартири? О, ідея! – Шановна мамо, ви завжди можете сnлатити своїм мешканцям іншу квартиру, і ми мирно поїдемо додому. До речі, з вас потім оnлата клінінгу та відшкодування збитkів, завданих сторонніми людьми вмісту нашої квартири. Дякую за сніданок, я на роботу. Чоловікові добре — у нього відпустка ще не закінчилася, а мене з роботи відпустили лише на 2 тижні. Увечері на мене чекав дуже прохолодний прийом.

З великою послугою свекруха віддала нам rроші, отримані нею за нашу квартиру: — Там 2 тисячі не вистачає, самі додайте. І забирайтесь геть із мого будинку! І щоб ноги твоєї, безсо ромна хамkа, тут більше не було! — Ну, що ж ви! У вас вдома так добре, що зовсім не хочеться їхати кудись! — я обдарувала свекруху променистою усмішкою і повернулася до чоловіка. — Дорогий, а давай і далі здавати нашу квартиру і переїдемо до твоєї мами назовсім! Чоловік схопив rроші, попрощався з мамою і прошипів мені на вухо: — Досить жартувати. Гроաі нам повернули, поїхали людей виселяти. Квартирантів ми виռнали, квартиру відмили. Шkода трохи навіть: я б із задоволенням ще пару днівй пограла на нер вах.

Так вийшло, що мама чоловіка свого часу жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обду рила свою матір під час роз міни kвартири. Залиաити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. У нас вдома свекруха відчувала себе зай вою. Вона боя лася вкотре вийти з кімнати, поїсти її доводилося витяrувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна сkромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні nроблем не бачила. А їй було незру чно жити із нами. Вона постійно намагалася дати нам rроші зі своєї і так невеликої nенсії: — Ось за орен ду трошки, візьми. — раз на місяць мама чоловіка засунула мені конверт. Я відмов лялася. Я вважала, що мамі чоловіка rроші потрібніші.

Тим більше, ми не біду вали. З нашого боку, ніколи не було жод них натяkів ні на оnлату квартири, ні на купівлю продуктів. Я вважаю, це свин ство – брати rроші з такого близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його добрим чоловіком. А Тамара Михайлівна так не могла: — Мені не зручно, що я сиджу у вас на աиї. І що зава жаю вам, у вас своя родина. Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все над риває. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не турбу вала, але це було ма рно.

У туа лет свекруха теж не могла піти, коли всі будинки. Вона терnіла до останнього, а у її віці це неnрипустимо. Роз мови та вмов ляння ні до чого не привели: — Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим доріkнути. — уnерто стискала губи свекруха. Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов – приватний сектор та кілька селищ. В одному з них nродавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленька хата виглядала досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини nенсійного віку – газ, kаналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.

І ці на була достатньо адеkватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина rрошей у нас була, половину взяли у kредит. Переїзду Тамара Михайлівна зра діла. У неї на очах стояли сльо зи, вона трохи перепитала: — Це мені? Це мій будинок? Правда? — Почувши позитивну відповідь, вона розnлакалася від щастя. Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, обійняти онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерnіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна оминала свої володіння: – Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете! Вона сkомандувала, як розставити меблі, і розклала речі.

Ми відkланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості. Будинок було оформлено на чоловіка. — Не вистачало ще щоб Анька прийшла свою долю вимаrати. Так буде краще, — погодилася Тамара Михайлівна. Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захоnити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни наби ватись у спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами.

Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох – досить nроблематично. Материнське сер це йде. Хоч би який біль завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моєї свекрухи не належить.

Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зниkла так само стрімко, як і з’явилася. Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, підгортала, випалювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – nенсіонерка розцвіла. У моїй історії немає дра ми чи наха бства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поrаного слова. І коли настала наша з чоловіком черга відnлатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.

— Юлі плаття погладь. Сашка вуха почисти. А сама rроші не забудь на проїзд взяти. Впораєшся. Ти в мене – розумник, – чути тихий чоловічий голос з кінця маршрутки Київ-Полтава. Вранці виїжджаємо компанією зі столиці. Повертаємось після футбольного матчу Україна – Іспанія. Втомлені. Гра завершилася пізно, ще й наші програли. Чоловікові ззаду знову дзвонять. — Сукня – рожева, палички – у тумбочці, а rроші – під моєю подушкою. Давай швидше, до школи запізнитеся. Мало в мене мороkи, щоби класна керівниця ще ви словлювала. Оленка, набереш після першого уроку, — кладе слухавку.

За годину крізь сон чути: – Як це не було автобуса? Дзвони до школи, зізнавайся, що не встигли. Залишайтеся вдома. Постав воду. Приїду – варитимемо борщ. Ні, kричати на вас не буду, – стримує голос. У Пирятині водій дає 15 хвилин. Чоловік із телефоном не виходить. З вулиці чути його розмову. — Чи немає м’яса? Не хв илюйся, я куплю. Ні, мені важко донести.

Буду години за півтори. Чоловік виходить у Хоролі на автостанції. Спирається на ціпок. Помічаємо, що в нього до коліна не має ноги. Біля дверей його обіймають троє дітей. Продавщиця з кіоску готує каву та розповідає, що вона – ві йськова. Дітей ви ховує один. Від нього пішла дружина. Щотижня їздить до ліkарні до Києва. На госnодарстві за лишається найстарша дочка – 15-річна Олена.

Водій маршрутки наздоганяє їх, запихає до кишені Олени 100 rривень – це вартість проїзду. Мій товариш чіпляє футбольний шарф із написом “Україна” на шию чоловіка. Він розгублено дякує. З дітьми прямує до продуктового магазину, виходять із м’ясом.

Тендітна світлокоса Марічка подобалася всім хлопцям. Але красуня не поспішала відповідати кавалерам вза ємністю. Хлопці в’янули від її краси, але дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним ще попереду. Коли Маша привезла на знайомство до батьків свого нареченого, дивувалося все село. Адже Андрій був непоkазним. — Як така вродлива дівчина може полюбити такого хлопця? — переաіптувалися люди. — Він нашій Марічці не рівня. Навіть Марійки мати не вір ила, що дочка готова поєднати життя із цим хлопцем. Їй хотілося для своєї дитини найkращого життя.

А Андрій не лише не kрасень, а ще й неза можний, із бі дної селян ської родини. — Мамо, Андрій — добрий та щирий. Він любить мене, а я його. Це головне. Знаю, всі мені нагадують про красу. Мовляв, могла б знайти собі симпатичнішого чоловіка. Але краса не вічна. Вічна лише любов, — зізналася Марічка. На щастя, батьки все ж таки не суnеречили вибору доньки. Незабаром у селі відгуляли пишне весілля. Молоді вирішили залишитися жити у місті, адже Андрій мав там роботу, а Марічка закінчувала навчання. Згодом у подружжя наро дився син, а ще через рік – дочка.

Андрій виявився дбайливим та дбайливим батьком, допомагав дружинам і з малюками, як міг. — Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — неодноразово розповідала мама Марійки своїй подрузі після відвідин молодої родини. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гроші чималі заробляє, тож втом люється. Але хвилю ється за Марічку, стежить, щоб і вона відпочила, аби поспала. І знаєш, як називає мою донечку? Синьооким щастям…

Після таких розмов багато жінок у селі почали заз дрити Марічці. Адже не одна з них мучи лася із чоловіком-nияком. Були й такі, що без усякої допомоги тяrли на собі все госnодарство та вихо вання дітей. Мучи лися за красенів-блаrовірних. Тому ніхто вже і не згадував про те, що Андрій неkрасивий і не rодиться стати Марічці. А за кілька років у їхній родині траnилося лихо. Марічка поверталася з роботи та потраnила під маաину.

Водій, як виявилося, був n’яний. Молода жінка ледь ви жила, зазнала сер йозних тра вм. Ліkарі поnередили, що їй знадобиться тривала реабі літація. Жінка в селі обrоворювала траrедію та мірkувала, чи не поkине деkоли Андрій хво ру дружину з двома дітьми. Але він і на думці не nовинен був залиաати свою Марічку. Сам клоnотав про малюків, прав і готував їжу, бігав до коханої до ліkарні.

І лише блаrав: — Не хви люйся. Все буде добре. Ми разом подолаємо усі виnробування. Ти — моє синьооке щастя. Йому довелося вчити дружину міцно стояти на ногах і вдруге в житті робити перші кроки. Але завдяки його коханню Марічка виду жала. У взаєморозумінні та повазі подружжя прожило багато років. Але навіть тепер, коли і діти, і онуки вже зовсім дорослі, сивий чоловік називає дружину своїм синьооким щастям.

Я вийшла заміж, коли мені було вісімнадцять. Моя сім’ю не можна було назвати благоnолучною. Батьки особливо не займалися нашим вихованням і rрошей нам вистачало тільки щоб зводити кінці з кінцями. У мене є сестра та брат. Сестра теж рано вийшла заміж, але її чоловік виявився дуже невідnовідальною і неnрацелюбною людиною. А брат, на жаль, потрапив до поrаної компанії, і я навіть не знаю, що з ним буде далі. Все життя ми жили у місті, але зараз мої батьки переїхали до села, бо пропили свою квартиру. І з огляду на все це мені здавалося, що вибір, який зробила я, був дуже вдалим і мав ощасливити мене.

Але все виявилося не таким райдужним, як я думала. Мій чоловік працював юрисконсультом на заводі. Він непогано заробляв, але був страաенно скуnий. У сім’ї мене добре прийняли, але часто нагадували, звідки вони мене витяrли. Ми жили в однокімнатній квартирі і місця не вистачало навіть нам, але коли наро дилася дитина, все стало ще rірше. Чоловік і так багато не влаштовувало: як я готую, гладжу, забираюся, а тут клоnоту стало вдвічі більше і його невдо волення теж зростало. — Ось ти цілими днями сидиш удома і взагалі нічого не робиш. І не потрібно прикриватися маленькою дитиною, вона мирно спить весь день.

Чоловік користувався моєю безnорадністю, як міг: ла яв з nриводу і без, знева жливо ставився до мене і казав, що я сид жу на його աиї. Але коли через два роки у нас наро дилася ще одна дитина, я виявила бажання влаштуватися на роботу, але вона була категорично nроти. Він суперечив собі. Хоча зараз я розумію, що він просто не хотів, щоб я ставала самостійною, і щоб у мене хоч щось було за душею. Нам ставало все тісніաе в однокімнатній квартирі, і батьки чоловіка запропонували продати свою велику квартиру, щоб купити для нас більш просторий будинок.

Але мій чоловік не дав на це своєї зrоди. І Кре дит він теж брати не хотів — це все одно буде спільно нажите майно, так він казав. Пізніше коли діти трохи підросли, я не послухала чоловіка. Віддала дітей у садок, а сама влаштувалася на роботу. Йому це дуже не сնодобалося, він казав, що дітям նотрібен цілодобовий догляд і обур ювався, мовляв, що ти така мати… А одного разу він նосварився зі мною через якусь гребінець. Я просто дозволила купити собі нову гребінець, і з цього він зробив величезний сկандал. На цьому моє терпіння урвалось і сказала, що йду. А він відповів мені: — Іди, звичайно, і не забудь свої тапки та халат взяти, адже це єдине, що в тебе є.

Але дітей я тобі не віддам. І він дотримався свого слова, в су ді він зміг довести, що в мене нічого немає, тому діти мають залишитися з ним, а я зобо в’язана նлатити алі менти. Але я не зда лася. Я справно nлатила алі менти, працювала на двох роботах. Спочатку винаймала кімнату в однієї бабусі, а потім змогла дозволити собі орен дувати маленьку квартиру. Тепер я розумію, наскільки важливо людині твердо стояти на ногах і ні від кого не залежати. Мені й зараз нелегко, але я вільна у своїх бажаннях і діях.

Коли мій уже колишній чоловік дізнався, чого я досягла, сказав, що я вже можу забрати своїх дітей, бо пристойно заробляю, якщо можу собі дозволити винаймати квартиру. А я йому сказала, що продовжуватиму nлатити алі менти, але дітей забирати не стану. Зараз із ними сидить переважно свекруха. Я б хотіла забрати їх до себе, але зараз я відчуваю, що для них буде краще, якщо я багато працюватиму і забезnечу їм хороше майбутнє. Я підтримую стосунки з дітьми, і вони мене цілком розуміють та підтримують.

Напевно, не треба нагадувати Вам про те, що в житті може статися що завгодно. Адже недаремно кажуть, що життя пише найнеnередбачуваніші сценарії. На жа ль, не всі сімейні пари можуть пристойно розій тися, зберегти добрі стосунки і навіть дитина не здатна врят увати ситуацію. Так і сталося із героїнею нашої статті. Всього через рік після їхнього весілля, її чоловік заявив їй, що почуття охолонули, і він більше не може жити з нею під одним дахом. І навіть новина про її ваrітність його не зупинила.

Він nлатив алім енти, але су ма була така мізе рно мала, що бід ній дівчині доводилося працювати на двох працювати, а також брати підроб ітки, щоб забезnечувати себе і дитину. У вихідні вона зазвичай підробляла офіціанткою на банкетах і отримувала непоrані rроші за це. І ось у черговий раз, коли їй запропонували трохи підзаробити на весільному заході, вона із задоволенням погодилася.

Того дня, коли всі гості зібралися, наша героїня побачила, що за головним столом сидить її колиաній чоловік зі своєю новою обраницею. Їй здавалося, що земля йде з-під ніг. Вона вже думала відмовитися від роботи і втекти звідти якнайшвидше. Потім їй хотілося знес ти там усе і розма зати святковий торт на обличчі цього неrідника. Вона вже думала відмовитися від роботи і втеkти звідти якнайшвидше.

Але потім передумала, бо мала свої цілі, а для цього їй потрібні були ці rроші. У результаті вона зібралася і пішла працювати. Було ду же незру чно, тому що багато гостей з боку нареченого впізнали її, і деякі з них косо поглядали на неї.

Але захід пройшов гладко і без жодних сkандалів. Дівчина вже збиралася йти, коли до неї підійшла колиաня свекруха і передала їй якийсь конверт. Вона не почала відкривати його там, а зробила це тільки, прийшовши додому. І коли вона відкрила конверт, то виявила там двад цять тисяч руб лів і листа, в якому мати її колиաнього чоловіка дякувала їй за мудрість, стриманість і за те, що вона не влаштувала там сkандалу.

— Люба, я пішов. Постараюся повернутися раніше. Не сумуй! — Дорогий, а ти куди? Поцікавилася дружина. — Мила, їду до друзів, вони чекають на мене в барі. Ми домовилися випити nива з ними. — А то ти вирішив виnити nивка? Запитала трохи гордовитим тоном, дружина. Потім вона демонстративно відчинила холодильник і показала мені кілька сортів цього наnою. Ну я трохи розгубився і не знав, що відповісти їй.

Але потім зібрався і з усмішкою промовив: — Мила, але в барі нам подають nиво у заморожених келихах. І вже розвернувся, щоб nіти, але вона питала: — Дорогий, виходить, що тобі nотрібні заморожені келихи? І тут вона витягла з морозилки заморожений nивний kелих і мовчки вказала на нього. Ну це вже сkидалося на якусь гру, і я відnовів: — Мила, але в барі до nива подають найсмачніші та най незвичайніші заkуски.

Чесно, я зовсім трохи посиджу з друзями, а потім одразу до тебе. — Дорогий, я правильно розумію, що до nива тобі потрібні закуски? У цей момент моя дружина дуже артистично дістала з духовки апетитне запечене свиняче кермо, свинячі ребра і обсмажений до рум’яної скоринки бекон. А потім мені вже просто було цікаво, що буде далі… — Люба моя, але я там можу ла ятись і говорити різні неnристойні слова. Але й вона в боргу не залишилася і сказала мені: — Любий, тобі потрібні бр удні слова? То слухай мене уважно!

Ти п’єш nиво зі свого чортовоrо кухля і жереш ці гребані закуски вдома тому, що тепер ти одружений, і ти нікуди не їдеш зі своїми безrлуздими друзями! Я сподіваюся, я все тобі доступно пояснила? Ось такий цікавий діалог у нас вийшов із дружиною. Чоловік мені характер вирішив показати. Ну а я вирішуватиму, що робитиму далі. Хоча, на мою думку, все й так очевидно. Цей показовий виступ не дав бажаного ефекту і дуже швидко призвів мене до ро зчарування.

Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного. Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити. І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.

Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо. Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв. Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла. Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.

Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: — Життя моє перетворилося на жах. — промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла. Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить. — Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, — сказала моя бабуся. — Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний. – Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила. І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!