News 382 Media

Мій чоловік тривалий час працював у інтернаті для важких дітей. Звідти в нього накопичилося багато різних історій, деякі хороші, деякі не дуже. Вони мали співробітницю, яку звали Надією. Надія понад десять років працювала у цьому інтернаті. Якось там з’явилася дівчинка років шести. У Наді з цією дівчинкою відразу утворився міцний зв’язок.

Софія ходила за нею по п’ятах. Вони стали дуже близькими. Надія давно мріяла про доньку, у неї з дітей був лише син. Вона обговорила ситуацію з ріднею, ніхто не був проти, тому наважилася на те, щоб забрати дівчинку до себе додому. Не минуло й трьох місяців, як вона повернула дівчинку. Софія кричала і плакала:

»Будь ласка, не йди!» Але Надія просто мовчки пішла. Всі були вкрай здивовані цією ситуацією. Ніхто не чекав такого від такої доброї жінки. Правду ми дізналися лише через рік. Після цієї події Надя звільнилася з роботи. Ми з чоловіком зустріли її у супермаркеті через п’ять років. Тоді вона розповіла, що після того, як Софі привели до будинку, вона почала влаштовувати страшні істерики, кусатися, якось вона навіть поранила її сина. Сім’я намагалася з розумінням і терпінням ставитись до дівчинки, але зрештою вони не витримали.

Мені 31, маю 4-річного сина. Рік тому я розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася до квартири своєї мами. Та виставила переді мною умову, мовляв, впускає лише на якийсь час. Я погодилася, бо іншого вибору я не мала. Віддала Мишку в дитячий садок, сама пішла працювати. Крім основної роботи, я хапалася за будь-які підробітки. У мене була мета: нагромадити на початковий внесок. Але можливості в плані роботи у мене були обмежені, оскільки мама геть-чисто відмовилася допомагати мені з дитиною. -Я тебе теж одна виховувала, ніхто мені не допомагав. Сама впораєшся.

Мамі теж я допомагала, чим могла: скидалася, коли потрібно було платити за комуналку, забиралася вдома, купувала продукти тощо. Звичайно, я могла винайняти квартиру і жити спокійним життям, але чітко розуміла, що за такого розкладу мені не вдасться накопичити на іпотеку. Ситуація погіршилася в той момент, коли у мами з’явився залицяльником. Мені з Мишком завжди треба було шукати, де переночувати, якщо залицяльник приходив до мами з наміром залишитися на всю ніч. Декілька днів тому мама оголосила, що зібралася заміж. Чоловік після весілля переїде до неї, оскільки власної квартири в нього немає.

Я не бачила у цьому розкладі жодних проблем, оскільки мамина квартира була трикімнатною. Але мама заявила, що син у мене надто галасливий, тому вона не збирається терпіти нас під одним дахом. Врятувала мене одна з колег. Дізнавшись про мою ситуацію, вона сказала, що має порожню квартиру, яку вони збираються продавати через кілька місяців. Впустила вона мене туди безкоштовно. Я, звичайно, встигну встати на ноги за цей період. Добру колегу я ніколи не забуду. А ось найближчу – як здавалося мені – людину я викреслила з життя назавжди.

Новина про швидке весілля доньки дуже втішила Карину, але ця радість тривала недовго, адже невдовзі жінка дізналася, дочка вибрала собі хлопця із заможної родини, було зрозуміло, що косих поглядів від сватів не уникнути. Майже рік до призначеної дати весілля Карина працювала на двох роботах, щоби дати доньці максимум своїх можливостей. На зустрічі з майбутніми сватами Карина зрозуміла, що мала рацію щодо засудження та косих поглядів.

— Ви, мабуть, довго нічого не їли, коли так на їжу накинулися. Нічого, не стримуйте себе. Такої телятини ви більше не скуштуєте, – казали вони, – до речі, як вам інтер’єр нашого будинку? Всі наші меблі – виключно дизайнерська робота. Наближалося весілля. Підготовка йшла на повний хід. Як весільну сукню Карина з донькою обрали милу, мінімалістичну сукню, яка підходила їм і за бюджетом, що було важливим.

Ось настав день Х. Свати жодної можливості не упускали, щоб нагадати всім про те, що якби їх не було, урочистості теж б не було. Насправді Карина оплатила місця всіх своїх гостей, яких, звичайно ж, було в 10 разів менше за гостей нареченого. Коли настав час дарувати подарунки, батьки нареченого підійшли до мікрофону з гордістю заявили:

— Ми вам, улюблені, даруємо сертифікат на замовлення меблів у нашого знайомого дизайнера зі світовим зізнанням. Ви можете і ліжко, і шафку, і тумбочку, і багато чого собі замовити від нього. Батьки нареченого сіли під гучні овації. До мікрофону підійшла Карина, і тут усі гості раптом відвернулися від неї, продовжили трапезу, адже від неї на хороший подарунок ніхто не чекав. —
Сереженько, я дарую тобі найдорожче, що в мене є – мою донечку. Бережіть один одного! Любіть та підтримуйте у важкі хвилини, тоді у вас все вийде. Також, я хотіла б вручити вам ці ключі, щоб вам було де ставити меблі, подаровані твоїми батьками. Тут і в гостей, і в сватів щелепи відвисли. Ця історія – яскравий приклад того, що не потрібно дивитися на ціну подарунка, потрібно дивитися на те, чого він коштував людині, що дарує.

Лідія гортала стрічку в одній соцмережі від нудьги і раптом натрапила на оголошення про продаж етажерки. Раптом Лідію накотило хвилею спогадів з дитинства, коли вона їхала на дачу до бабусі з дідом і все літо безперервно читала книжки, які, власне, лежали точна на такий же етажерці, що була в оголошенні. Влітку не доводилося виконувати домашні завдання, тому у Лідії було багато часу на те, щоб читати і перечитувати улюблені книги. Коли вона читала, кіт Борис часто приходив до неї, сідав поруч і спостерігав за тим, як дівчинка гортає сторінки з барвистими картинками.

— Ти і Бориса перетворила в бібліофіла? – посміхнулася бабуся. Коли бабусі і дідуся не стало, батьки Лідії ось так взяли і продали етажерку. Лідія навіть дивувалася, як же вони це зробили, невже вони не прив’язалися до неї, чи що… Побачивши оголошення про продаж етажерки, Лідія відразу ж зателефонувала за номером і домовилася про зустріч з метою купівлі. Її зустрів старий дід, який розповів, що етажерку використовувала його покійна дружина, зберігала на ній спиці, нитки… і книги, звичайно. Мабуть, дуже потрібні були гроші, раз бідний дід продавав улюблену етажерку дружини.

Про складнє фінансовє становищє діда говорили і діряві тапочки . Схопивши етажерку, Лідія побігла до столяра і замовила йому виготовити точно таку ж і покрити лаком. Коли нова етажерка була готова, Лідія віднесла стару до дідові. Вона передала етажерку старому. — Ось вона ваша. Будь ласка, не продавайте її, потім пошкодуєте. Гроші я не заберу назад, — дід просльозився, — якось так, от, — з цими словами Лідія передала діду пакет з новими тапочками і вуличним взуттям. Бувають і такі люди…

Чоловіка я втратила сім років тому, зараз мені сорок два роки. Син і дочка у мене вже створили власні сім’ї та переїхали. Після їхнього від’їзду життя втратило свої фарби. Я не звикла до самотності, нічого не давало радості. Тому коли мені подруга запропонувала прибуткову роботу в Італії, я погодилася. Я вирішила, що це мій шанс здійснити давню мрію та придбати будинок біля моря. Я мріяла про це змалку. Ідеєю я прямо спалахнула, вона вдихнула в мене життя. Робота передбачала догляд за 57-річним Робертом, який був доволі заможною людиною.

Два роки тому у нього виявилося дуже небезпечне захво рювання. Йому довелося пережити кілька складних оnерацій, тепер йому потрібна реабілітація, щоб стати на ноги. Має трьох дорослих дітей. Вони прийняли мене дуже дружелюбно та влаштували на верхньому поверсі. З Робертом ми добре порозумілися буквально і не буквально теж. Я чудово володію англійською мовою. Спочатку він дійсно був дуже слабкий, але завдяки моєму ретельному догляду йому з кожним днем ставало краще. Ми зблизилися.

Йому стало настільки добре, що він навіть як чоловік зміг відзначитися і зробив мені дитину. Це стало для мене неприємним відкриттям. Насамперед я задумалася про те, щоб позбутися цієї дитини. У мене скоро онуки будуть, зараз не час знову ставати мамою. Як до цього мої діти поставляться? До того ж, я боя лася нарватися на неприйняття з боку дітей Роберта. Раптом вони вирішать, що я навмисне заваrітніла, щоб урвати шматок від спадщини? Це зовсім не відповідає істині. Однак Роберт дуже зра дів, коли про ваrітність дізнався. Пропонує одружитися, обіцяє забезпечене життя. Я не знаю що робити.

Іноді підступність жінок не знає меж, після історії, яка трапилася з одним моїм приятелем, мені навіть страшно починати відносини. Спочатку у них все було як у всіх; романтика, любов. Але потім Наташа стала ставитися до Ігоря виключно як до банкомату. Він пристойно заробляв, але їй було мало. Вона стала пізно повертатися додому, сказала, що знайшла роботу. Щоб дружина не поверталася так пізно, Ігор навіть погодився на другу роботу. Якось дружина поїхала до матері, так, принаймні, вона сказала, а Ігореві зателефонував приятель і попросив підмінити його. Вечорами Ігор таксував, він погодився.

Він повинен був забрати парочку з готелю. Вони обіймалися. Спостерігаючи за ними, чоловік мимоволі згадав, що колись з дружиною вони були закохані. Коли вони сіли на заднє сидіння, в дзеркалі він побачив, що дівчина ця його дружина. Вона так захоплено цілувала своєго коханця, що навіть не помітила свого чоловіка. Ігор насилу стримувався, щоб не набити її коханцеві піку. Спочатку він підвіз чоловіка, а потім тільки свою дружину. Коли вони під’їхали до під’їзду, Ігор говорить дружині: -Поки я зміну відпрацюю, збери свої речі і забирайся до своїх батьків. Наташа одразу зблідла і стала вибачатися, але Ігор був категоричний.

Нещодавно ми подарували зятю машину: вирішили купити собі нову, а стару віддати сім’ї дочки. І ось сьогодні вранці зять дзвонить до мого чоловіка і каже – з вас 30 тисяч. Чи бачите, зять поїхав машиною в автосервіс – і за ремонт там попросили 30 тисяч. Майстер сказав йому, що їздити машиною, яка перебуває в такому стані – небезпечно для життя.

Але вся річ у тому, що машина у нас на повному ході. Ми ніколи не чули жодного стуку. А майстер цей – якийсь однокласник чи старий знайомий зятя, який і вліпив йому цей рахунок. Більше того, хять почав пред’являти претензії щодо того, що машина не нова, масло підтікає, під капотом іржаве і т.п. Чоловік певною мірою був з ним згоден. Казав, треба було відремонтувати машину перед тим, як дарувати йому. Але навіть він не очікував, що сума ремонту буде настільки величезною. Зять далекий від техніки на скільки це можливо. Вдома він навіть розетку відремонтувати не може. Адже працівники майстерень відразу розуміють, хто стоїть перед ними, тому запросто можуть навішати локшини на вуха.

Зятю 26, одружилися вони з моєю дочкою відносно недавно. З грошима у нього ніколи не було добре, а тут вони вирішили дитину народити. Я запропонувала попросити дитячі речі у знайомих – так зять аж образився на мене: мовляв, його дитина носитиме все найкраще та нове. А гроші звідки? Фінансово ми не могли їм допомогти, оскільки нам терміново потрібна була нова машина. Але свою стару ластівку віддали їм за безкоштовно. А тепер ми їм ще й винні. Донька, звичайно ж, на моїй стороні. Неодноразово соромила свого чоловіка за цей вчинок. А ось чоловік мій почувається незручно. Не знаю навіть, чи платити за ремонт – чи забрати у них машину назад?

Аліса Ігорівна була одним із найсуворіших викладачів в університеті. Студенти відверто її побоювалися, щоб отримати залік у неї треба було знати предмет досконало. Зі студентами Аліса трималася холодно, хоча деяким вдавалося отримати її розташування. Чоловік її був проректором, і вона відчувала в певному сенсі вседозволеність, тому дозволяла собі поводитися грубо. Якось вона дуже образила одну студентку.

Дівчина забула зошит, і Аліса Ігорівна роз лютилася. -Ти ненормальна, так? Зовсім з глузду з’їхала? Себе краще б забула! Як ти посміла так прийти на мою пару? Вона вигнала дівчину із аудиторії. Світлана стояла в коридорі і гірко плакала. Несподівано повз проходив проректор. Його увагу привернула симпатична дівчина: — Мила, хто тебе образив? Вона не відповіла. Хіба ро зумно скаржитися чоловікові на дружину? Чоловік витер їй сльози.

-Нічого, не хвилюйся … Після цього випадку чоловік придивився до дівчини. Якось покликав її до кабінету, почав філософствувати, а потім його рука лягла на її коліно. Дівчина потяглася до нього у відповідь. Через рік весь інститут гудів від новини, що проректор пішов від своєї дружини до студентки! Адже якби вона її тоді не вигнала, нічого б не сталося.

Холодного зимового ранку Максим їхав додому. По обидва боки дороги були кучугури, але сама дорога була чистою, не було навіть ожеледиці. Схоже, ніхто сьогодні нікуди не їхав, тільки він поспішав додому. Незважаючи на те, що в машині було тепло і затишно, а поруч термос із гарячим чаєм, йому не терпілося швидше потрапити додому до сім’ї. Він уже уявляв, як смачно вдома пахне, поснідає він з дружиною та донькою, а потім ляже спати, щоб відпочити після відрядження. Раптом він помітив збоку від дороги два силуети. Під’їхавши ближче, він побачив, що це була жінка з дитиною. «А раптом вона шахрайка?» — подумав Максим. «Але якщо вона не шахрайка, то буде дуже неправильно залишати їх на дорозі в цей мороз». Недовго думаючи, Максим таки вирішив зупинитися. Він зупинив машину і запропонував їх підвезти бодай до передмістя. Жінка, не довго думаючи, сіла в машину,

потягнувши за собою дитину. Дитині було років п’ять-шість. Раптом з боку водія відчинилися двері, і Максима схопив якийсь здоровань. Він намагався Максима витягти з машини, але Максим не розгубився і відштовхнув здоров’яка і термосом заїхав по голові незнайомцю, а потім заблокував двері. Тоді втрутилася жінка, вона накинулася ззаду на Максима і намагалася натиснути на очі. Вона кричала і погрожувала, щоб він віддав гроші та машину по-доброму. Заняття з карате пройшли не даремно, Максим не розгубився, заломив їй пальці і виштовхав з машини. Поки нападники приходили до тями, дитина мовчки стояла і з жахом дивилася на те,

що відбувалося. Видно, бідній дитині не вперше було дивитися і брати участь у подібних сценах. Максим різко зачинив двері і поїхав. Йому вже була байдужа їхня доля, його вже тільки цікавило його власне життя та життя його рідних. Чи подобається їм стояти і заробляти таким чином з дитиною? Та й нехай, це не його проблема. Він додав швидкість, щоб якнайшвидше потрапити додому. Хоча через таких виродків, як ці, часом нормальні люди не отримують допомоги.

Спочатку після весілля ми жили в будинку моїх батьків. Усі подаровані нам гроші ми використали на іnотеку. Моя свекруха хотіла, щоб ми купили квартиру ближче до неї. – Ви не уявляєте, що таке діти. Тобі потрібно буде працювати, щоби виnлачувати іnотеку. Вона вже будувала плани, як виховуватиме наших дітей. Оскільки ми були молодими, підтримка сім’ї була ідеальним варіантом. Дві зупинки відокремлюють нашу нову квартиру від квартири моєї свекрухи. Вона була у захваті. За три роки наро дилася наша Софія. Свекруха стежила за донькою, поки я ходила на роботу на півставки. Свекруха почала згадувати міських пенсіонерів. Вони подорожують та й пенсія у них більша.

– Я хочу отримувати міську пенсію, пропишіть мене, будь ласка. Мій чоловік каже: — Мамо, у тебе є своє житло. — Так несправедливо, — сказала вона. — Ви можете доnомогти мені, а ви відмовляєтеся. Вибирайте: або ви мене приписуєте, і я знову доnомагатиму з Софією, або я більше не прийду . Мені потрібно було терміново знайти няньку. Я не збиралася віддавати дитину до ясел. Однак іншого виходу не було, бо важко було постійно nлатити няні. Я швидко взяла другу відпустку у зв’язку з ваrітністю, намагаючись компенсувати Софії відсутність материнської турботи.

Вона стала відвідувати дитячий садок «через раз». Я спромоглася виnлачувати іnотеку. Софії минуло шість років, коли приїхала бабуся. Вона стверджувала, що су мує за нею. — Що робитимеш, коли Софія піде до першого класу? Ти ж не будеш молодшу в садок відвозити. Давай nродамо наші квартири, додамо до них виручку від декретної відпустки і куnимо одну величезну квартиру. Я житиму у вас вдома і доnомагатиму з Софією. — Мамо, відкинь свої фантазії і прийми те, що маєш! Вона все ще почувається ображеною тим, що ми не хотіли її прописувати.