News 382 Media

У вихідні зазвичай багато людей у великих магазинах. І, як на зло, працюють лише дві-три каси, з 10 наявних. Нещодавно я спостерігав цікаву картину. Дідусь з онуком років 5 ходив магазином. Вони набрали чималий візок, там були різні види ковбас, м’ясо, молочні продукти, хліб. Я особливо звернув увагу на те, що в кошику було багато солодощів. Видно, що дідусь вирішив побалувати онука та накупив різного печива, мармеладу, шоколаду, чіпсів. Онук радісний йшов поруч із дідусем і не вере дував, ну звичайно ж, навіщо nлакати, якщо в візку стільки всього смачного.

Коли вони підійшли до каси, то сумно зайняли свою чергу. А я стояв у сусідній касі, мені було зручно спостерігати за ними. І тут онук потягся до кіндера сюрпризу. — Діду, я хочу шоколадне яйце. Купи, ну, купи його мені. Я хочу! — Ми Тобі вже багато чого купили, постав на місце. Дідусь відповідав дуже спокійно, навіть доброзичливо. Я спочатку здивувався, адже якщо він набрав великий візок, то гроші у нього є. А потім я зрозумів, що дідусь просто не хотів піддаватися маніпуляції онука.

Якщо один раз щось купити, то він потім постійно проситиме. Тож треба вчити дітей відмовам. І тут хлопчик почав nлакати, а потім перейшов на kрик. Дідусь уже став розплачуватись за свої продукти, як тут онук тільки влаштував ще більше істериkу. Дідусь не витримав, сам ліг на підлогу і став передражнювати онука. — Я хочу додому, відвези мене додому, – nлакав дідусь. Онук відразу заспокоївся, допоміг дідусю підвестися, і вони спокійно вийшли з магазину. Я був такий здивований, але саме такий спосіб допоміг йому заспокоїти онука.

Коли я чув подібні історії, то думав, що рідко з ким може таке трапитися, ну не можуть люди бути настільки наха бними. Але як то кажуть, поки з тобою таке не станеться, не повіриш. Ми з сином поверталися із відпустки. Квитки ми купили заздалегідь, я одразу купив туди й назад. Я взяв собі місце на нижній полиці, а синові на верхній. Спеціально брав так, щоб нікому не заважати, то ми зможемо спокійно сидіти на моїй полиці, а коли відпочиватимемо, син підніметься до себе. Ми вже влаштувалися, наче все було добре. Я вирішив піти за чаєм до провідниці, проте, повернувшись, я виявив жінку похилого віку на своєму місці.

Вона з донькою сіли на останній зупинці і одразу вирішили зручно влаштуватися. Дочка зухвалим тоном почала мені наkазувати. Чомусь я повинен був поступитися їй своїм місцем, при цьому, що вона не збиралася поступитися своїм місцем своєї матері. Коли я почав обурю ватися, чому я повинен їй поступитися своєю полицею, коли вона сама може поступитися своїй матері своє місце. Вона почала kричати і обзи вати мене наха бним та неkультурним. Я викликав провідницю, щоб вирішити це питання. Провідниця теж стала мене вмовляти поступитися місцем літній жінці.

Коли я їй пояснив ситуацію, вона все одно не змогла з нею нормально поговорити, бо та kричала і обзи валась як шевець. Я провідниці відразу ж сказав, що своє місце за жодної умови не збираюся поступитися. У результаті знайшовся хлопець у сусідньому купе, який поступився своїм місцем бабусі. Ледве вдалося заспокоїти цю зухвалу жінку, у якої мало не піна виступала біля рота. -Тату, як ти міг не здатися і витримати такий тиск? Я не витримав би і здався. -Бо, синку, треба розрізняти, коли дійсно людям потрібна допомога, а коли люди просто хочуть використати тебе і тиснути на твої почуття. З такими людьми треба говорити на їх мові .

Нещодавно до мене в офіс прийшла влаштовуватись на роботу молода жінка. Коли я дізналася, що вона претендує на вакансію прибиральниці, я здивувалася. Мені здавалося, що вона прийшла влаштовуватись на більш престижну посаду. Працювала Галина у мене дві години на день, вона дуже старанно виконувала свою роботу, я досить щедро платила їй. Нещодавно ми з чоловіком були у ресторані.

Яке ж було моє здивування, коли за одним із столів я побачив Галину. Вона платить дуже пристойно, замовила собі дороге вино, їжу. Я була вкрай здивована, я ніколи не думала, що прибиральниця ходить по ресторанах. Після цього вона вийшла з ресторану та сіла у дорогу машину. Я з нетерпінням чекала на понеділок, щоб розпитати Галину про все. Я розумію, що моя цікавість людині може здатися не тактовною, але мені було дуже цікаво.

Коли я запитала Галину про це, вона знизала плечима. Виявилося, що вона працює не тільки у мене, але ще в кількох офісах. Сплачують їй добрі гроші, деяку частину вона відкладає. Живе вона для себе добре, ні в чому не відмовляти. Зараз заощаджує гроші на те, щоб відкрити свою організацію зі збирання приміщень. Зараз багато кто лінуются самі прибирати ї готові платити добрі гроші за прибирання. Ось така в мене підприємлива прибиральниця.

Випадок перший. Приходжу до супермаркету за передноворічними продуктами. Накупила повний візок продуктів, стою в черзі до каси. Дійшла черга і до мене, касир пробиває товари, я складаю у пакет. Коли черга дійшла до двох банок із чорною ікрою, чомусь я побачила одну. – Де друга? — Запитую касирку. — Мабуть, коли знімала магніт, переплутала і поклала не туди, — анітрохи не зніяковіла касирка, і дістала з-під свого столика другу банку. — Можливо… — погодилася я…

Випадок другий. Через місяць, в обідню перерву, пішли з колегою до того ж супермаркету. Їй треба було купити харчі додому, а я пішла за компанію. Повертаємось. Колега вирішила перекласти в холодильник куплену рибу, щоб не зіпсувалося до кінця робочого дня. — Я пам’ятаю, що брала дві упаковки філе. Де ж друга? Може дорогою впустила? — Здивовано дивиться на мене вона. — Тепер уже нікому нічого не доведеш…

Випадок третій. Готувались ми до корпоративу. Склали список, скинулися, і «відрядили» мене до супермаркету. Набрала за списком, завантажила в кошик, ну і далі за сценарієм — черга, каса. Касирка швидко пробиває товар, я складаю у пакети. Касирка хотіла викинути чек, але я вимагала його. Перед колегами треба відзвітувати. Приходжу, розкладаю придбане, звіряю чек та список. За списком у мене п’ять шоколадок, за чеком теж п’ять, за фактом чотири. За списком у мене три баночки гусячого паштету, за чеком теж три, за фактом дві…

Думаю, що достатньо прикладів, щоби переконатися — касирки супермаркетів, користуючись нагодою, kрадуть товар. Як кажуть — «спритність рук…». І виправдання завжди знайдуть, мовляв, переплутала, коли знімала магніт. Тож, шановні читачі, будьте пильні. Адже ще трапляється, що коли у покупця багато покупок, касири приписують зайве… Я свою справу зробила, попередила про ризики у супермаркетах. Далі вам вирішувати. Як то кажуть: «Попереджений, значить озбро єний».

Минулої зими я вирішила поїхати до батьків на поїзді. На носі були свята, тому місць на нижніх полицях не було. Мені довелося вибрати місце на верхній. Коли я увійшла, дві нижні полки були застелені. Там лежали дві дівчини – судячи з усього, подружки. Я хотіла почекати провідника , але одна з них сказилася і наказала негайно забратися на своє місце. Я по натурі неконфліктна людина, так що просто кинула речі нагору, і сама туди залізла.

Через якийсь час мені страաенно захотілося їсти, адже весь день я так нічого поїсти і не встигла. — Дівчата, можна, будь ласка, скористатися столиком? – запитала я, поки вони сиділи у своїх телефонах. — Ви не бачите, ми збираємося спати. Потрібно було відразу зручні місця купувати, а не чіплятися до нас. Ну, що поробиш, я дістала з авоськи ковбасу, шпроти, нарізані помідори і хліб.

Як тільки я все розклала і зробила собі перший бутерброд, поїзд різко зупинився, і вся моя їжа виявилася на голові однієї з дівчат. Ми з хлопцем, що лежить на полиці навпроти, не змогли стримати свій сміх. Той взагалі до кінця поїздки сміявся. Дівчина довго сиділа і діставала рибки з волосся, паралельно кажучи гидоту на мою адресу, а я тільки один раз вибачилася, прибрала всю їжу з підлоги і полиць і залізла назад до себе. Ох, знали б ви, як від тієї дівчини смерділо рибою. Закон бумеранга! Я ж не хотіла втратити вечерю… зате на душі стало добре…

Нещодавно була у сестри в гостях. До цього ми зустрічалися рік тому, бо я була за кордоном. Настя мене зустріла своїм звичайним, змученим виразом обличчя. Обличчя бліде, під очима темні кола. Я коли її побачила, свиснула: -Ти як з того світу, спи бодай іноді. Ти чого за собою не стежиш? Сестра розлила чай і плюхнулася на стілець. -Часу немає, я і цього місяця взяла двадцять змін. У мене щелепа відвалилася. -Жінка, ти нормальна? Двадцять діб у місяць працювати? Ти що реально хочеш на той світ? Настя працює медсестрою.

-Ну так за квартиру треба платити, та й Машу до школи збирати… — пробурмотіла сестра. -А чоловік тобі на що? Настя опустила погляд. -Ну, так його звільнили рік тому, але він шукає роботу! -Рік шукає роботу?! Чому ти мені не розповідала? Мовчить. А я знаю, чому не розповідала. Все просто — Славік її козел справжнісінький. Знає вона, що я його недолюблюю. І не безпідставно. Він просто той ще ледар.

-І де зараз твій водій дивана? Точно не шукає роботу, знову десь витрачає твої гроші з друзями і n’є. Так? Настя опустила погляд. -Настя, ну ось на який він тобі такий потрібен? Я тобі ось що пропоную. Ти ж знаєш, що я підтримаю тебе завжди! Кинь його, га? Тобі й легше стане, зайвий рот не потрібно фінансувати. Настя так і не ухвалила рішення поки що. Але мені дуже хочеться врятувати сестру. Щоправда, поки не уявляю – як.

Влад завжди мріяв про те, що матиме трьох дітей. Але до своїх тридцяти років все ніяк не міг знайти свою половинку. Дівчата, з якими у нього були стосунки, всі як на підбір, виявлялися націленими на кар’єру, а не на сім’ю. З Аллою він зіткнувся ніс до носа у себе в під’їзді. Вона працювала листоношою. Між ними проскочила іскра. З іскри спалахнуло полум’я кохання. Через місяць Алла переїхала жити до Влада та його батьків. Дівчина вміло і з любов’ю готувала, доглядала чоловіка і квартиру, у всьому прислухалася до порад свекрухи.

І користувалася заслуженою любов’ю та повагою в сім’ї. Через півроку Алла заваrітніла. А ще за тиждень вони з Владом, пішли до РАГСу. Син у них наро дився богатирем. Великий здоровий хлопчик. Мовчун. Їв і спав. Лише одне трохи бен тежило свекруху — і Влад, і Алла були світленькими, а Мишко народився смаглявим. – На мого брата схожий, – сказала Алла. Не минуло й року, як Алла повідомила про свою другу ваrітність: — Не турбуйся, доню, впораємося! — обіймала невістку щаслива свекруха Алла народила дівчинку, крикливу та хво робливу.

Вся сім’я, позмінно носила Анюту на руках, даючи можливість іншим відпочити. До двох років дівчинка зміцніла і стала красунею, з довгою русявою косою. — Дивно все-таки, брат і сестра, а так несхожі один на одного, — якось сказала свекруха Аллі. — Мишко в прапрадідуся пішов, — усміхнулася Алла. — Циганський барон! — Ну, ну. Розкажи детальніше, — зацікавилися чоловік та свекор. — Сто з гаком років тому, мій прапрадід, взяв за дружину дівчину. Німку. У нас у роді всі діти народжувалися світлими, русявими, з блакитними очима. У прапрабабусю. Але час від часу народжувався хлопчик. Смаглявий і кароокий. У нашому роді таких називають «циганський барон». За тиждень, проїздом, до нас прийде мій старший брат Іван. Самі побачите, Мишко його копія…

Зі мною трапилася одна ситуація, після чого я зрозуміла, що друзів у мене більше немає. Так вийшло, що мої друзі, Лєна та Міша, зустрічаються. Їхні стосунки ніяк не впливають на нашу дружбу. У серпні ми вирішили поїхати разом на море. У друзів є машина, поїхали на ній, але на бензин скидалися втрьох. Ми вирішили не бронювати номер в готелі, а ночувати в наметах. Перші два дні були чудові. Влаштовували шашлики, пили вино, все було просто супер. Фінансові моменти ми вирішували разом, все по-чесному. Але на третій день, коли я вирішила прогулятися на місцевому ринку, мою сумку вkрали, а в ній мій гаманець і телефон. Я швидко повернулася до друзів, розповіла їм про все і попросила телефон, щоб заблокувати свої карти. Вони добре знали, что у мене при собі лише якість копійки, але їх допомога на цьому закінчилася.

Вони після цього продовжили свій відпочинок, їздили на екскурсіїі… Як ніби нічого не сталося. Навіть не цікавилися, чи потрібно мені що-небудь, чи не хочу я їсти? А мені не було до кого звертатися. У таких випадках люди зазвичай телефонують своїм друзям, а вони були зі мною поруч, але відгородились від мене. Тоді я вирішила повернутися назад, адже гроші у мене закінчилися. Я пішла до друзів, попросити у них гроші на квиток. За виразом обличчя подруги я зрозуміла, що вона неохоче дає мені гроші у борг. Ще вона і Міша сто разів повторили, щоб я обов’язково повернула їм позичені кошти. Я доїхала, вирішила проблему з картами і перевела їм гроші. Я зрозуміла, що друзів з цього дня у мене немає.

А вони, коли повернулися в місто, ще дзвонили і просили про зустріч, вийти разом погуляти, кудись піти. Звичайно, я була зла, що вони ведуть себе так, як ніби нічого не було, але, стримуючи свої емоції, лише відмовляла. Одного разу подруга зустріла мене на вулиці і спитала, навіщо я їх ігнорую. Я по пунктах пояснила їй, де вони були неправі, де поставилися до мене погано, і що в цілому поставилися до мене не по-дружньому. А вона дала мені таку відповідь. — Ти хотіла, щоб ми сиділи поруч з тобою і сумували? Навіщо нам було nсувати наш відпочинок. Ти доросла дівчина, повинна розбиратися в своїх проблемах самостійно. Розумієте, вона нічого не зрозуміла зі сказаного мною. Тому я відповіла їй, що доросла дівчина самостійно розібралася з проблемою і з тим, кого більше не варто називати друзями.

Дві сусідки Люба та Алла були одна для одної немов сестри. Вони жили на одному сходовому майданчику, як переїхали зі своїми чоловіками, так одразу познайомились і почали дружити. Їхні чоловіки теж стали найкращими друзями. В один рік наро дили обоє синів. І хлопці потоваришували, наче брати були. Більше ні Люба, ні Алла не наро джували. Весь час на роботі були зайняті, про другу дитину не думали. Хлопчики виросли, і їхня робота їх роз’єднала. Син Люби став моряком, а син Алли – геологом. В обох довгі відрядження. Натомість, коли вони одночасно були вдома, дві сім’ї влаштовували велике свято. А далі сини одружилися, переїхали до різних міст.

Почали ще рідше відвідувати своїх матерів. Внуків Люба та Алла бачили кілька разів на рік і то в кращому випадку. Самі сини особливо не дзвонили, адже не баби, щоб телефоном постійно тріщати. Невістки особливо зв’язок не підтримували. Онуки рідних бабусю з дідусем особливо не знали, зв’язку тієї самої не було. А потім як спеціально один за одним не ста ло чоловіків Люби та Алли. Залишились вони самі, старість їх зустріла. Стали обидві багато хво ріти, але поки що нічого серйозного. Найбільше засмучувало ставлення синів, вони дуже рідко згадували своїх матерів, лише у свята. Якось Аллі стало так поrано, після цього вона практично перестала ходити.

Люба зляkалася, не виходила з квартири Алл, постійно була поруч. -Ти сказала синові, що ходити вже не можеш? -Та потім якось скажу … у нього ж справи. -Та що це у нас сини такі. Знають же, що ми вже не молоді, а таке ставлення до нас оrидне. — Ну навіщо ти так, все ж таки рідні вони, наші. Люба подумала і запропонувала Аллі ідею. Адже пенсія маленька, тяжко на неї прожити. Тим більше, за Аллою потрібен постійний догляд. А що, якщо їм жити разом, і об’єднувати пенсію, а квартиру Алли в оренду здавати. Алла погодилася. На накопичені гроші вони змогли влітку поїхати до санаторію, ноги Алли стали впорядковуватися, вона могла сама переміщатися на невеликі простори. А сини так і не згадували про матір.

Ця історія сталася десять років тому. Але розпочати історію треба із самого початку. Ми з Оленою одружилися з великого кохання, познайомилися на останньому курсі магістратури. Щоб добитися уваги красуні, я рік її доглядав. Найбільше мене зачепив її характер, вона дуже щира, дуже емоційна дівчина. Ми одружилися. У нас у обох батьки дуже забезпечені люди, але я ніколи не хотів жити на батьківські гроші та заснував свій бізнес. Щоправда, взяв на початковому етапі гроші у батька, але потім усе із відсотками повернув. Я багато душі вклав у свою справу, і вона почала приносити пристойний дохід.

У нашому шлюбі було майже все, щоб вважати його ідеальним: кохання, пристрасть, взаєморозуміння, взаємоповага, фінансова забезпеченість. Одного не вистачало – дитини. Ми з Оленою дуже мріяли про батьківство, але природним шляхом не виходило. Довелося пройти тернистий шлях, щоб Олена заваrітніла. Було витрачено багато сил, нер вів та грошей. Але за підсумками ми були дуже раді! Ваrітність проходила без ускладнень. Я із захопленням чекав появи на світ свого первістка. І ось цей день настав.

Спочатку мене обнадіяли, що в мене народився син, а за хвилин десять повідомили страաну новину: -Вибачте, дитина народилася з вро дженим пороկом сер ця, ми не змогли її вря тувати. Я був готовий вити від розпачу. Найбільше я переживав за дружину. Вона б не пережила, якби дізналася про це. Я на колінах благав головного ліկаря щось вигадати, щоб дружина це пережила, обіцяв усі гроші світу. І тут він дещо запропонував. Цього ж дня у ліկарні наро дила молода дівчина, яка одразу ж відмовилася від сина. Він запропонував за певну плату поміняти місцями немовлят. Я погодився. Дружина так і не дізналася, що наш син народився не жи вим.