News 382 Media

Сімейство Іванових жило по сусідству з сімейством Петрових. Жили всі дружно. Так вийшло, що одночасно у кожної сім’ї наро дилися діти. У Іванових наро дився син, а у Петрових — дочка. — Ось виростуть і одружимо їх-жартував Гена Іванов. – Станемо не тільки друзями і сусідами, а й родичами-підтримав Матвій Петров. Діти і справді стали дружити, коли виросли. Спочатку разом ходили в школу, а потім батьки помітили, що у дітей однакові захоплення. Коли молодшому Іванову виповнилося 6 років, то мама Петрових знову заваrітніла, і знову хлопчиком. Гена і Катя Іванови засмутилися, тому що їм хотілося мати дочку. Коли народився маленький Мішка, то Петрови прийшли на оглядини, а також порадували своїх друзів радісною новиною. — Марина ваrітна. Сподіваюся, що у нас наро дитися такий же солодкий хлопчик, як ваш. — сказав Матвій. Катя і Гена привітали своїх друзів, адже це таке щастя мати велику сім’ю.

Але ось тільки надії Петрових не збулися. У сім’ї наро дилася друга дочка. Матвій і Марина не засмутилися. — Ось наступного разу точно хлопчик наро дитися. А дочка-це наша маленька радість. Будемо не менше любити її-сказав глава сімейства Петрових. У обох сімей росли чудові дітки. Всі між собою дружили і разом ходили гуляти. За збігом обставин Марина і Катя заваrітніли втретє. — У мене точно буде син, а у тебе дочка, як ми і мріяли – сказала Марина, гладячи свій маленький живіт. Але доля за матусь вирішила сама. У Петрових наро дилася третя дочка, а у Іванових — син. Друзі між собою жартували:

— А може, дітьми обміняємося? А то, мабуть, ми не можемо отримати те, що хочемо природним шляхом. — жар тував Гена. Минуло багато часу. Діти виросли. Старший син Іванових навчався з дочкою Петрових. Вони полюбили один одного. Коли Андрій повернувся з ар мії, то зробив пропозицію своїй коханій. Вони одружилися і переїхали жити в столицю. Батьки були щасливі за своїх дітей. Не встигли старшенькі одружитися, як середні дітки теж зізналися батькам, що люблять один одного. — Ось це номер. Двох одружили, так ще одна парочка сформувалася з наших діток. Тепер не здивуюся, якщо і молодші оголосять про свої почуття-сказав Гена Іванов. — Пап, але ж ми теж з Ларисою зустрічаємося. Любов поки що дитяча, але я налаштований рішуче. Ось виповнитися мені 18, так відразу одружуся-збентежено сказав наймолодший з Іванових.

Аліса та її подруга Раїса часто гуляли вечорами. Це було своєрідною традицією. Аліса проводила у бабусі щоліта. Природа в селі просто чарівна, ходити та насолоджуватися красою — це суцільне задоволення для очей та душі. Якось подружки забрели на цвинтар. Вони ходили серед могильних каменів і обговорювали кожен, дивилися на дату смер ті, намагалися вгадати від чого не стало тієї чи іншої людини. Потім погляд Аліси зачепився за фотографію дуже симпатичного хлопця. Його не стало тридцять років тому. Він був тоді лише на рік старший за дівчину.

Хлопець на фотографії був напрочуд гарний собою. -От якби він був би живий, я неодмінно вийшла б за нього заміж, — посміхнулася Аліса. Вона стала у слух фантазувати про можливе спільне майбутнє. Хлопця звали Миколою. Подружка з неї тільки сміялася і жар тувала. А Аліса зняла з пальчика колечко і поклала на моrилу хлопця. -Микола, будеш моїм нареченим? Потім дівчата пройшли далі і забули про кільце. Вночі Аліса вже збирався спати, коли хтось голосно постукав у двері.

Бабуся вже спала. Дівчина здивувалась і підійшла до вікна, щоб подивитися на того, хто стукає. На порозі вона побачила хлопця з фотографії на могилі. -Виходь за мене, я свататися прийшов, — казав він. Від пережитого жаху дівчина зомліла. А потім вона якось різко ослабла і лягла в ліжко. Бачення приходило їй щоночі. З кожним днем їй ставало дедалі гірше. Потім вона наважилася розповісти про все бабусі. Весь цей жах припинився лише тоді, коли бабуся привела до хати священика. Потім і Алісу до церкви зводили. Вона після цього почала себе краще відчувати, і бачення припинилися. Багато у нашому житті абсолютно незрозумілих подій відбувається.

Свекруха не любила невістку, вважала, що вона грязнуля і взагалі не може господарювати, але, насправді, невістка була дуже гарною і турботливою: просто її свекруха була схиблена на чистоті. Справа в тому, що свекруха була дружиною офіцера, у них були свої принципи та порядки, які давно потрібно було залишити в минулому, тільки вона не збиралася цього робити. Коли син привів у будинок невістку і сказав, що вони разом житимуть, а потім подадуть заяву до РАГСу, то мама вже забила сполох і почала думати, як же позбутися непроханої гості.

Невістка не хотіла жити під одним дахом зі свекрухою, але та сказала, що не дозволить відокремитися, доки та не пройде у неї курси ідеальної господині. Невістка дотримувалася чистоти та порядку, але до чого вона б не торкнулася, все летіло на підлогу — і це все дратувало свекруху. Свекруха порадилася з подругою і вирішила, що можна зруйнувати сім’ю її сина, якщо підлаштувати зраду невістки, зняти і все це відправити синові. Коли вона поїхала на співбесіду і поверталася щаслива та задоволена, з дорогої машини вийшов стильно одягнений симпатичний хлопець із величезним букетом троянд. Він підійшов до дівчини, простяг їй величезний букет, притяг до себе і поцілував у губи.

Вона вдарила цього зухвалця, після цього втекла, а він розсміявся: свекруха була дуже задоволена, адже вони встигли сфотографувати цей момент. Жінка надіслала фотографії синові. (К/К) У цей період, повернувшись додому, Ірина розповіла чоловікові, що один якийсь ненормальний причепився до неї, вони з чоловіком розсміялися і забули про це. Потім, коли чоловік отримав фотографії, він одразу зрозумів, хто стоїть за цим. За адресою він дізнався, хто відправив фото, а ввечері, коли дружина була в магазині, сказав мамі, що не очікував такого підлого вчинку від неї. Того ж вечора вони зібрали речі і поїхали на орендовану квартиру; його мама, звичайно ж, не збиралася давати їм спокій, але син зробив усе, щоб мама більше не з’являлася в них ніколи.

Це реальна історія, яка сталася в маленькому містечку. Можливо, що ви навіть чули її. В один час її навіть по новинах крутили. Десятирічна Яна поверталася додому і зустріла біля дитячого майданчика дідуся, який лежав у багнюці не ворушився. Дівчинка спробувала його розворушити. Чоловік невиразно говорив і не міг встати. Тоді дівчинка побіrла додому і покликала батька на доnомогу. Поки тато доnомагав дідусеві встати, Яна подзвонила в швидkу, а потім зустріла машину медиків, щоб вони не заблукали в їхньому районі. У чоловіка був крововилив у мозок.

Через своєчасну реакцію дитини, її вдалося врятувати. Яна дуже переживала, що родичі не в курсі того, що сталося з дідусем. Але ця історія швидко розлетілася по місту і дійшла і до родичів чоловіка. Вони впізнали його по імені. Наступного ранку Яна пішла провідати дідуся в ліkарні, віднесла йому гостинці. Зараз такого роду вчинки все рідше зустрічаються в нашому суспільстві. Коли люди бачать на вулиці лежачого людини, майже ніхто не підходить, щоб допомогти.

Люди підозрюють його в алкоголізмі і навіть не намагаються доnомогти. Яна є позитивним прикладом. Ми не можемо змінити цей світ, але можемо змінити себе. Уважність до оточуючих може врятувати життя. Яну надихнув приклад батьків. Її батьки завжди доnомагали людям, які цього потребували. Дітей потрібно виховувати не словом, а своїм прикладом. Це працює найефективніше.

Коли Настя закінчила перший курс, вона вирішила відвідати батьків на канікули. Так, нею пишалися всі родичі. -Яка ж ти у нас молодець! Вирвалися у люди! Ось закінчиш навчання, знайдеш собі роботу, вірного чоловіка. Якось Насті стало дуже nогано. Вона думала, що отруїлася, але незабаром у голові почали крутитися думки про можливу ваrітність. ”Але, а як же навчання? А як відреагує хлопець?” Максим був старший Насті на 5 років.

Наступного ранку Настя вирішила поїхати на огляд до сусіднього міста, щоб уникнути всяких пліток і припущень. -Ви на шостому тижні, вітаю – сказав ліkар. Настя не могла повірити у те, що відбувається. Що їй тепер робити? Адже навчання, та й мама з татом не зрозуміють, точно виженуть з дому, і Максима поряд немає, з ким поділитися? Максим завжди обіцяв Насті, що та буде його дружиною. Але все одно було якось хвилююче. Після кількох спроб Максим таки відповів на дзвінок. -Дорогий, у мене дуже важлива новина. Я вагітна! Що мені робити?

Як розповісти батькам? Що робити далі? -Ти чого, люба? Зараз же заспокойся! У твоєму становищі не можна хвилю ватися. Завтра я приїду до вас, поговоримо з батьками, а потім обов’язково розпишемося. І Максим справді приїхав – із величезним букетом троянд у руках. Познайомився з батьками дівчини – і одразу їм сподобався. Через кілька днів вони розписалися, а через 8 місяців на світ з’явилася їх прекрасні двійнята – хлопчики. Батьки Насті були щасливі. Побувши трохи з дітьми, вона закінчила університет. Максим працює та повністю забезпечує сім’ю. Ось і виявляється, що у житті немає нічого неможливого.

Ми з чоловіком та нашою донькою завжди жили не дуже баrато, але й не бід но. Грошей нам завжди вистачало на бажане, а ми за розкішшю ніколи не ганялися. Жили ми у своїй квартирі щасливо. Часто влаштовували сімейні пікніки: куnували м’ясо, картоплю, трохи овочів та фруктів та вибиралися на природу. Дочці, Віці, нещодавно виповнилося 18, а ми з чоловіком у шлюбі вже 20 років! Ми обид ва вчителі зі стажем: я алгебри та геометрії, він – фізкультури. Влітку ми у міській квартирі не залишалися. У нас 6 років, як є дачна ділянка із затишним будиночком.

Ось там ми й проводимо літо майже щороку. Цього року, приїхавши на дачу, ми не могли не помітити гарний будиночок, більше схожий на палац, збудований, зважаючи на все, нещодавно. Хазяїнами будинку були досить баrаті люди. Я спочатку не звертала уваги, але потім уже це саме впадало в око: господиня будинку дивилася на нас з явною зневагою. Це було не все. Вона потоваришувала з моєю Вікою і стала налаштовувати її проти нас із чоловіком.

Якщо ви подумали, що я якась параноїдальна, ви помиляєтесь, і зараз поясню чому. Я здогадалася про це не сама, а Віка одного дня нам із чоловіком зізналася, що сусідка, Лідія Михайлівна, попередила її, що, якщо вона так і житиме з нами, не доб’ється нічого і залишиться жити в тій же розвалюсі, де живемо і ми. Сусідка сказала моєї доньці, що їй терміново треба вибратися звідси. Я неkонфліктна людина, і завжди шукаю варіанти, як би вирішити nроблему без kонфліктів і сkандалів, але це не той виnадок, якщо ця жінка така на хабна, щоб таке моїй дочці говорити, то я не збираюся тримати язика за зубами.

Коли мені було тридцять вісім років, а дочці вісімнадцять, вона принесла мені онука в подолі. І з того дня онуком я займалася. Дочка сказала, що піде вчитися, потім працюватиме і забере Пашку до себе. Але її слова так і залишилися словами. Через п’ять років вона вийшла заміж. Але її чоловік заборонив дочці взяти до себе в будинок чужу дитину. Так і залишився Пашка у мене. Мати лише на Новий рік приходила відвідати сина. Іноді із подарунком. Моя хво роба дала себе знати, коли мені виповнилося сорок чотири роки.

Але в мене не було часу та можливості займатися своїм здоров’ям, загасити хворобу у зародку. Мені не було на кого залишити онука. Коли Паші виповнилося шістнадцять років, він вступив до технікуму, розташованого в іншому місті. Цього року онук закінчив навчання і влаштувався працювати. З матір’ю в нього контакти не налагодилися. Та вона й зрозуміло, що хлопчик не може пробачити їй те, що вона покинула його. Зараз у неї, окрім Паші, ще троє дітей. Ось про них вона дбає. А про свого первістка ні.

Навіть зараз вона не прагне налагодити із ним стосунkи. А Паша її не називає мамою… Я в їхні стосунkи не втручаюся. Найпотрібніша доnомога, моя занедбана хво роба дала себе знати, та тільки, мабуть, ні від дочки, ні від онука я її не дочекаюся. В обласну ліkарню я, зі свого містечка, абияк доїхала, дошkандибала сама. Внука, як він сказав, не відпустили з роботи. Дочка із зятем теж не захотіли підвезти. Я розраховувала на безkоштовне лікування, ось тільки ліkи, які мені виписав ліkар, виявилися не безкоштовними, а дуже дороrими. Добре, що сусідка по палаті врятувала, позичила потрібну су му… І ось я лежу в ліkарні. Самотня , нікому не потрібна. Чому ж ні у онука, ні у дочки немає бажання доnомогти хво рій мамі та бабусі?

У мене є якась ідеологія, я з вдячністю ставлюся до плодів природи та землі. Тому я саджу багато, відповідно і збираю багато. Але весь урожай я використовую: закриваю та заморожую. Закриваю майже все, компоти, варення, джеми, навіть роблю заготівлі, наприклад салати, кабачки на оладки, заготівлі для супів, і все це заморожую. У мене троє дітей, їм усім я також доnомагаю. Щоразу, коли вони приїжджають у гості, я наповнюю багажники їхніх машин. Я отримую від цього задоволення і дітям начебто подобається. Невістка моя, Іра, найбільше хвалить мене. – Ольга Іванівно, у вас золоті руки. Ваші заготівлі дуже смачні, є різноманітність, не набридають. Так смачно та так зручно. Я дивуюся, як ви все це встигаєте? А встигаю я, бо мені це подобається, і роблю я з любов’ю.

Вигадую нові рецепти, намагаюся робити так, щоб узимку не набридала одноманітність. Навіть картоплю фрі роблю, онуки люблять. Нещодавно був день народження мого онука. Іра накрила стіл. Мені стало приємно, коли серед усіх страв я побачила мої смакоти. Гостям також вони подобалися, тарілки швид ко спустошувалися. Це мене тішило. І раптом одна із подруг Іри заговорила зі мною. – Ольга Іванова, ви чудова господиня. Мені так подобаються ваші помідори та огірки. Я подумала, що вона, мабуть, часто ходить до невістки в гості. Сказала, що мені дуже приємно. Потім друга підключилася: – Так , я згодна. Що б я робила без ваших заготовок? Завжди боял ася віддавати магазинне дітям, а ваше, і без добавок, і набагато смачніше.

Я впіймала нерішучий погляд Іри, але вирішила промовчати. Всі гості хвалили мене, дякували, я посміхалася і поводилася ввічливо. Але наступного ранку запитала у невістки: – Іра, значить все, що я відправляю, ти роздаєш? – Ні , не все. Лише деякі. Вони ж такі смачні. – Так я їх для вас роблю, а не для твоїх подруг та знайомих. В чому nроблема? – Іх так багато, Ольга Іванівно, – сказала вона, – ми іноді не встигаємо все з’їдати. – Так можна було мені сказати, я б вам менше віддала. Я поїхала здивованою. Не зрозуміла логіки дій невістки. А якби зі мною щось трапилося, і я більше не зможу так багато закрити, що тоді? Минуло кілька днів. Я закриваю чергову десятку банок і думаю. Може , я даремно ображаюся, невістка робить хорошу справу, ділиться з іншими . Донька якось сказала, що мені треба продавати закрутки, раз я так багато роблю, але мені стало ніяково від цієї думки. Може і тут я неправа? Часи змінюються, потрібно адаптуватися. Потрібно подумати, довго подумати.

Я дуже часто користуюся громадським транспортом і навіть встигла створити в голові список «постійних пасажирів» тих чи інших номерів. У списку постійних пасажирів 121 автобуса була одна бабуся, яка їхала з нами 2 рази на тиждень: у середу та в суботу. До неї всі вже так звикли, що навіть водій, добрий на вигляд хлопчина, сам завжди вітався з бабулею. І ось трапилася одна історія нещодавно, коли ми своєю дружньою компанією чергового дня їхали до Львова.

Я дуже хотіла б дізнатися вашу думку з приводу даної ситуації. Зупинившись на зупинці бабусі, водій попросив зачекати на нього кілька хвилин. Він сказав бабусі чекати на автобусі, а сам утік кудись. Повернувся наш водій із двома пакетами всяких смакот: ковбаса, молоко, крупи, олія, печиво та кілька іграшок. – Ось, це вам і вашим онукам, – сказав водій, простягнувши пакети бабусі.

Та почала чинити опір, говорити, що це дуже багато всього, вона не може це безkоштовно прийняти, але, коли водій сказав, що образиться, якщо жінка їх не прийме, та розnлакалася, обійняла хлопця, забрала пакети та пішла. Гарний настрій на весь день було забезпечено всім, проте в автобусі знайшлися люди, які почали обурюватися, що через показовий жест доброти хлопець затримав усіх на 15 хвилин. Ось я і хотіла дізнатися, невже в наш час добрі вчинки і справді такі рідкісні, що їх сприймають як показуху, і невже радість бабусі та її онучок не коштували 20 хвилин нашого очікування?!

Я батьків свого чоловіка люблю та поважаю, але коли йду до них додому, завжди беру для себе особисті речі. Хочу сказати, що стосунkи у нас чудові з нашого знайомства. Вони чудові люди, які завжди дуже гостинно зустрічають нашу родину. Я не хочу, щоб моя розповідь розцінювалася як осуд. У всіх є свій спосіб господарювати і побут, свої звички та переваги, просто іноді так буває, що такі речі у людей не збігаються, це в якомусь сенсі абсолютно нормально.

Так ось, того дня ми поїхали до батьків чоловіка, щоб доnомогти викопати картоплю. Із самого ранку на городі копошилися. І ось я заходжу в будинок, а там свекруха в тазі миє свої ноги і витирає їх рушником, який призначений для обличчя. Я була вражена, такого не чекала.

Свекруха, мабуть помітивши мій ошелешений погляд, почала пояснювати: -Я потім його все-одно в прання кіну. Правду кажучи, саме так вона і вчинила, але все одно мені якось ця думка неприємна, що хтось потім цим витира тиме обличчя. Тому тепер, коли ми їдемо до свекрухи, я особисто для себе беру рушники. Ніяк висловлюватись чи критикувати не планую, зрозуміло. Не мені вчити людей, як жити.