News 382 Media

Коли я виходила заміж, моя свекруха була непохитною в тому, щоб я називала її “мамою”. Я була спантеличена. Адже в мене є мати, яка народила мене: то чому я маю використовувати це слово для когось іншого? -Ти занадто молода, щоб зрозуміти, – дорікала вона. Бути названим батьком – це одне, але ім’я матері означає справжню включеність. Ця суперечка тривала навіть тоді, коли мої діти виросли та завели свої сім’ї. Підготовка до весілля мого сина зайняла майже рік. Моя невістка Настя називала мене “тітка Таня”.

Пізніше вона перейшла на “Тетяну Іванівну”. Щиро кажучи, мене не хвилював вибір слова. Я не хотіла ставати своєю свекрухою. На весіллі, коли я збиралася вимовити тост, усі завмерли в передчутті. -Щоб забезпечити вам більш плавну подорож у майбутньому, я дарую вам обом машину! – Оголосила я, дістаючи ключі. -Дякую тобі, мамо! – Настя обійняла мене. Я розривався між захопленням та зніяковілістю. В цей момент слова моєї свекрухи луною відгукнулися в моїй голові. Можливо, я була просто наївна.

Невже коли жінка твого сина звертається до тебе як до матері, це означає любов і повагу? Через тиждень, почуваючи себе винним, я відвідала Лідію Семенівну, свою свекруху. Ми балакали, я щосили намагалася називати її “мамою”, але не виходило. Навіть йдучи, я звернулася до неї максимально офіційно. -Дякую, що прийшла, дочко, – відповіла вона. Незважаючи на всі спроби, я так і не спромоглася назвати її “мамою”. Можливо це не для всіх.

Протягом багатьох років я сама ростила свого сина Олега. Мій чоловік покинув нас, коли я була вагітна, залишивши батьків моєю єдиною опорою. Вони допомагали виховувати Олега, поки я перебивалася різними роботами, щоби якось звести кінці з кінцями. Через 25 років у моєму світі залишилися лише ми з Олегом. Я сподівалася, що він знайде добросердечну жінку – і він знайшов. Якось він познайомився з Наталкою – сиротою, що виховується бабусею. Вона невпинно працювала з юних років і навіть здобула хорошу освіту.

Після весілля вони переїхали до мене, щоб уникнути фінансових труднощів, пов’язаних із орендою чи покупкою житла. Наталка завжди була уважною, часто допомагала по дому. Я завжди хвалила її роботящий характер перед своїми сусідами. І все ж таки Олег, здавалося, недооцінював її. Він регулярно лаяв її через дрібниці, викликаючи велике занепокоєння в сім’ї. У пошуках найкращих перспектив Олег виїхав до Німеччини, спочатку відправляючи гроші додому. Але незабаром він зник.

Приголомшливе одкровення прийшло, коли подруга повідомила, що Олег мав коханку в Німеччині і остаточно вирішив покинути свою сім’ю . Розбита горем, я звинувачувала себе, відчуваючи, що зазнала невдачі як мати. На знак каяття я переписала свою квартиру на Наталку. А коли місяць тому Олег сплив на поверхню, вимагаючи свою частку, я шалено захищала права Наталки. Він пішов остаточно, ще більше віддалившись від мене. Хоча я втратила свого сина через його необережність, зате знайшла розраду в Наталці та моїх онуках. Моє єдине бажання зараз – щоб вони були щасливі та благополучні.

Мою сусідку Марину ростила лише бабуся. Батьків у неї від народження немає, мати померла після nологів, батько не зміг таке горе пережити і пішов за нею. Залишилася лише сильна бабуся. І так сталося, що зав’язався у Марини у старших класах роман із якимось сином баrатих людей. Він був у нашому містечку проїздом. Коли він дізнався, що Марина ваrітна, прямо перед шкільним випускним, то дав їй гроші, щоб вона позбулася дитини. Але Марина не збиралася цього робити.

На його гроші вона куnила коляску та ліжечко, сама ж наро дила. У неї з’явилися на світ одразу дві дівчинки. Бабуся була єдиною, хто підтримав Марину в нелегку годину. Усі подруги від неї відвернулися, вчителя у школі засуджували, сусідки у під’їзді шепотіли за спиною. А Марина тим часом почала підробляти, де тільки могла. І підлогу мила, і посуд. Сильно втомлювалася, але треба було якось прогодовувати двох доньок, ще й бабусю. Коли дівчатка пішли до садка, то Марина пішла вчитися до університету, nродовжувала вечорами мити посуд у кафе.

В університет саме з армії повернувся Олег. Він і Марина були старші за своїх однокурсників, вони по-іншому дивилися на світ, були серйозніші. Олег став багато доnомагати Марині. Вона думала, що він ставиться до неї просто як до подруги, але виявилося, що Олег відчував щось більше. Через півроку він зізнався у своїх почуттях, вони виявилися взаємними. Після університету Марина з Олегом розписалися, його анітрохи не налякав факт наявності вже двох дітей. Від Олега Марина наро дила третю дитину – хлопчика. Так і склалася велика та міцна родина.

Моя дочка Галя образилася на мене одного разу, звинувативши в тому, що я неуважна бабуся, бо я відмовилася няньчитися зі своєю онучкою Оленькою. Коли подруга запросила Галю у гості, я запропонувала їй взяти Оленьку із собою. Але Галя заперечила, що таким ставленням я гарантую, що вона залишиться самотньою на все життя, оскільки виховання дитини ускладнює будь-які побачення. Галю покинув чоловік ще під час вагітності. Бездомна та вагітна – вона переїхала до нас у свій рідний дім.

З того часу ми взяли на себе всю фінансову відповідальність, оскільки біологічний батько дитини не виявляв жодного інтересу та не платив аліментів. Хоча Галя отримувала державну допомогу на дитину, вона покривала лише незначні витрати. Вона виявляла бажання працювати, але я порадила їй почекати, поки Оленька не підросте настільки, щоб піти до дитячого садка. Я завжди любила Оленьку, обсипала її іграшками і ласощами так само, як дбала про Галю. Але я не була готова бути головним опікуном Оленьки, вважаючи, що це виняткова роль Галі.

Щоразу, коли Галя скаржилася на брак особистого часу, я відмахувалась від її побоювань. – Хіба ти не бачиш, що мені потрібне щось більше, ніж просто рутина? Я боюся, що моя молодість вислизне, залишивши мене на самоті. У свої 30 років Галя прагнула більшого спілкування та веселощів. Вона відчувала, що час вислизає, а молодість, яка одного разу пішла, вже не повернути. Але хіба я винна в цьому?

Я була заміжня за Олегом майже 15 років, і жодень день не проходив без будь-яких сварок. Хто б міг подумати, що з ним буде так важко. Жити з ним було все одно, що виявитися замкненою у тюремних стінах. Ось, наприклад, фінанси. Будучи нещодавньою випускницею у грудні 2018 року і доглядаючи нашу дитину, я не мала постійного доходу. Однак Олег очікував, що я робитиму рівний внесок у наш бюджет. Незважаючи на те, що він витрачав удвічі більше, ніж я, він ніколи не купував новий одяг чи іграшки для мене чи нашої дитини. Прибирання було ще однією проблемою. Олег любив чистоту, але лише щодо своїх речей. Він мив лише свій посуд, одяг і навіть заправляв лише свою половину ліжка.

І все це було у квартирі, яку я завжди тримала у чистоті – навіть перед нашим весіллям. -Ти маєш бути вдячна за чисту половину ліжка, – дорікав Олег. – Чи хотіла б жити, як стародавні єгиптяни? Мені здавалося, що він розглядав мене просто як сусідку по кімнаті, а не як свою дружину чи матір своєї дитини. Минулого тижня, коли його відвідали батьки, зайшла розмова про ремонт. Олег раптом заявив, що нам потрібні нові меблі для спальні. Коли я запротестовала, пославшись на наші нещодавні покупки та потреби нашої дитини, він зарозуміло згадав, що в нього є заощадження, а я зможу повернути йому борг, коли почну працювати.

Почалася суперечка: я навіть погрожував припинити наші стосунки. Невже він не міг збагнути, що тепер ми одна сім’я? Я була не просто вихователем, кухарем та нянею – я була його дружиною. Щодо нашої життєвої ситуації, то нерухомість була оформлена виключно на ім’я Олега. У нього завжди були відмовки, коли я порушувала тему додавання свого імені до документів. Я почуваюся неймовірно ізольованою та нелюдимою.

Стою я в черзі біля каси і бачу мерзенну картину. Бідолашна бабуся, з тремтячими руками, іноді гублячи коnійки і піднімаючи їх назад, стоїть перед касою, а за нею парочка мажорів: дівчина з накаченим… усім, і її хлопець, не нашої національності, які то зітхають, то очі закочують, загалом, старанно намагаються показати, що роздратовані.

Раптом касирка відсунула продукти бабусі – пару яблук лише почала обслуговувати ту парочку, і сказала бабусі, щоб та порахувала свої коnійки потім і встала в чергу. – Хто її тут взагалі впустив? – Сказала баба, в тілі якої силікону було більше, ніж kрові. – Та я взагалі не знаю. Акції роблять нові ось і всякі злидні збираються » , – сказала касирка.

Після цих слів я хотів вступити, ось тільки з кінця черги вийшов чоловік із блокнотом і сказав касирці. – Так, з вас, жінка, штраф, а ще ви звільнені, скатертиною доріжка. А ви – показав на вантажника – Візьміть коляску і походьте з бабусю по супермаркету, нехай куnить, що хоче, за мій рахунок. І тут у гніві втрутилася вже звільнена касирка. – Ти хто взагалі такий? У нас тут керуючий інший. – Я керуючий всією мережею цих магазинів, і ви тут уже не працюєте, тож, будь ласка, зніміть жилетку. Ось вона справедливість.

Протягом кількох років я несла на собі тягар всього цього. Степан втратив роботу і не шукав нової, боячись призиву на службу. Його ледарство було нестерпним. Замість того, щоб допомагати по дому, він байдикував, уткнувшись у телевізор цілими днями. Поганий зразок для наслідування для нашого 12-річного сина. Працюючи не покладаючи рук, я поєднувала кілька робіт, навіть прибирала будинки у вихідні, незважаючи на свій диплом.

Я часто пропонувала чоловікові знайти віддалену роботу чи нічну зміну, але він завжди відповідав, що боїться бути покликаним на службу. Більше того, він постійно вимагав гроші на цигарки та пиво. Якось купивши огірки для консервації на зиму, я повернулася додому і виявила, що мої підготовлені банки зникли, а на дивані лежить п’яний Степан. -Я продав банки нашому сусідові, – промимрив він, показуючи, що обміняв їх на коньяк.

Розлючена його безвідповідальність, особливо, коли ми й так боролися щосили, я вирішила, що з мене вистачить. Я зібрала свої речі, забрала нашого сина та знайшла притулок у подруги. І який мій наступний крок? Ми з сином незабаром переїжджаємо в Польщу в пошуках нового старту, подалі від метушні, в яку втягнув нас Степан.

22 роки тому я переїхала до Італії, залишивши позаду фінансові труднощі та зруйнований шлюб в Україні. Моєю мотивацією була моя маленька дочка, Юля. Спочатку я залишила її з матір’ю, самостійно долаючи тяжкі умови життя в Італії. Я ночувала в парках і на вокзалах, сповнена надією дати Юлі краще життя. Після чотирьох важких років за допомогою доброго італійця я привезла Юлю до Італії.

Вона процвітала, навчалася у школі, а потім – у коледжі. Вирішивши не допускати, щоб дочка зіткнулася з тими ж труднощами, які випали на мою долю, я була щаслива, коли вона вийшла заміж за німця і оселилася в Німеччині. Я теж знайшла кохання в Італії, з Роберто. Але після його недавньої смерті його діти змусили мене виїхати.

На мій страх, дочка холодно запропонувала мені повернутися в Україну, якщо я більше не хочу працювати в Італії. Її байдужість глибоко поранила мене з огляду на те, на які жертви я пішла заради неї. Повертатися в Україну не хочеться, мами вже немає, а наш старий будинок став непридатним для життя. Розбита невдячністю дочки, я зараз розгублена, що ж робити далі…

Повернення додому після того, як моя сестра повідомила мене про смерть нашої матері, було дуже важким моментом для мене. Після 15 років життя в Італії, коли я забезпечувала майбутнє своїх дітей, я чекала на теплий прийом. Я фінансувала навчання сина в університеті, а коли він захотів купити будинок, я надала йому кошти за умови, що він відремонтує для мене наш старий сімейний будинок.

Для дочки я купила двокімнатну квартиру, хоч вона хотіла трикімнатну. Приїхавши до рідного міста, я побачила новий будинок сина, але наш старий сімейний будинок був напівзруйнований. Його дружина зустріла мене, але відмовила у прийомі та гостинності. Дочка прийняла мене ненадовго, не прямо, але все ж нагадала, що якби я купила їй велику квартиру, яку вона хотіла, то, можливо, там знайшлося б місце і для мене.

Того вечора я знайшла притулок у сестри, яка замість того, щоб втішити мене, дорікнула, що я всі свої заощадження вкладаю в дітей, а не забезпечую власне майбутнє. Сльози наповнили мої очі, коли я усвідомила весь тягар невдячності моїх дітей. Моє повернення до Італії обтяжене усвідомленням того, що я маю ще багато років працювати, щоб забезпечити себе елементарно дахом над головою та комфортом на старість.

Хоча я ніколи не вважав себе скупою людиною, нещодавно я попросив сестру своєї дружини, мою своячницю, більше не приходити в гості, на превеликий жаль моєї дочки. Я живу в селі, сумлінно займаюся своєю ділянкою та невеликим господарством. Свого часу ми з дружиною допомогли дочці та зятю купити міську квартиру.

Коли моя своячниця стала вдовою, вона переїхала в наше село, купивши будинок, що звільнився після еміграції. Спочатку я думав, що це добре, що ми житимемо поруч. Так як вона була незнайома із сільським життям, я допомагав їй освоюватися. Але коли її спроби розвести город не мали успіху, вона вирішила покладатися на покупні продукти. Проблема в тому, що замість того, щоб йти на ринок, сестра моєї дружини постійно розраховувала на нас. Я щедро ділився дарами свого городу, але незабаром помітив, що вона витрачається на дорогий одяг, а ми натомість нічого крім «дякую» не отримуємо. До речі, я вже багато років ношу ті самі старі черевики.

Коли дочка із зятем взяли кредит на ремонт будинку, я запропонував невістці допомогти їм, віддячивши їй продуктами. Сестра дружини категорично відмовилася від моєї пропозиції, але все одно через пару днів прийшла і попросила у мене свіжозібрані помідори. Я відмовив їй, маючи намір продати їх, щоб допомогти дочці. Тепер вона засмучена, а моя дочка ображається на мене за те, що я взагалі запропонував їй таке. Я відчуваю, що вчинив правильно, відмовивши своячниці; якщо вона не хоче допомагати своїй сім’ї, то чому я маю її забезпечувати?