News 382 Media

Щопонеділка Ігор, худий 38- річний чоловік, віддано стояв на порожній автобусній зупинці у місті, борючись із сильним вітром, від якого на очі наверталися сльози. Ігор чекав на Олену, яка мала повернутися до нього три тижні тому. Двічі на день приходив автобус із далекого села, куди поїхала Олена… В один із понеділків під’їхав автобус, у якому сиділа рожевощока кондукторка на ім’я Таня. Помітивши постійну присутність Ігоря, вона підійшла до нього, завела легку розмову і дізналася, що він чекає на Олену.

Здивована нескінченною тугою Ігоря, Таня запропонувала йому самому поїхати до Олени, хоча він уже двічі намагався це зробити – але безрезультатно. Протягом наступних тижнів Ігор продовжував свій меланхолійний спосіб життя, смирно стоячи на автобусній зупинці, сподіваючись на приїзд Олени. Щоразу автобус прибував, Таня говорила втішні слова і знову лишала його одного. В один із понеділків, коли знову полив дощ, Ігор вирішив більше не ходити на зупинку втративши надію на те, що Олена колись повернеться. Однак, коли під’їхав автобус, його чомусь потягло до нього: він не мав сили опиратися можливості повернення Олени.

На цей раз Таня вистрибнула з автобуса, широко розкинувши руки, щоб обійняти Ігоря. Крізь сльози вона повідомила йому несамовиту новину – Олени більше немає. Вона загинула в аварії, коли намагалася повернутись до Ігоря… Розбитий, Ігор впав у ступор, не в змозі перетравити цю новину. Кілька днів він залишався один і не реагував на те, що відбувалося, поки Таня не відвідала його, змусивши вийти зі стану горя і повернутися до звичного життя. За допомогою Тані Ігор почав розуміти, наскільки важливо мати людину, яка піклується про тебе і вкладає в тебе свій час. Він почав розуміти глибину співчуття Тані – жертви, на які вона пішла заради нього, і те, як вона повернула його до життя. Відчуваючи знову здобуту подяку та прихильність до Тані, він знову опинився на автобусній зупинці в понеділок вранці. Коли автобус під’їхав, Ігор глибоко зітхнув та з усмішкою на обличчі попросив Таню вийти за нього заміж…

З самого дитинства Лізу батьки надто балували. Вона була молодшою, довгоочікуваною дитиною, тому їй все дозволяли. Я старше Лізи на сім років, батьки мене виховували зовсім по-іншому. У мене були обов’язки по дому, мене лая ли за поrані оцінки. А Ліза ніколи нічого не робила, але отримувала все, що хотіла. Вона поrано вчилася в школі, відрізнялася вітряним характером і егоїстичністю. Ви думаєте вона цінувала те, що батьки для неї робили? Ні, вона вимагала з часом тільки більше. Якщо хтось смів їй в чомусь відмовити, це провокувало істериkи і сль ози. Після школи я переїхала в столицю і вступила до університету. Після цього з сім’єю спілкувалася на відстані. Мені було так просто спокійніше. Після університету я знайшла хорошу роботу, там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після року стосунків ми офіційно зареєстрували шлюб, а потім взяли квартиру в іпотеку. Тут настав і час Лізи поступати в університет.

Вона вирішила не відставати від мене і вибрала столичний ВУЗ. На відміну від мене вона не вступила на бюджет, тому батькам довелося платити. Жити в гуртожитку Ліза не збиралася, не царська це справа, тому попросилася до мене. Я не дуже була цій затії рада, але все-таки погодилася. Не чужа ж все-таки людина. Але з самого початку все пішло не так. Ліза не звикла робити що-небудь по дому, тому навіть посуд за собою не мила. Я стала нянькою для вісімнадцятирічної кобилиці. Не кажу вже про те, що харчувалася вона повністю за наш рахунок. Вона не просто не прибирала за собою, але і спеціально розкидала речі. Але це все дрібниці в порівнянні з тим, що сталося далі. Я стала помічати, що Ліза надто люб’язна з моїм чоловіком. Спочатку мені здавалося, що це моя параноя.

Але одного разу я зайшла в будинок і відразу почула голос сестри: -Вадиме, чим я гірше Наді? Чому з нею ти спиш, а зі мною відмовляєшся? Я ж гарніше! — в голосі лунали істеричні нотки. Це було настільки несподівано, що я просто стояла і не могла поворухнутися. Інформація по-трохи доходила до мене. Я просто не вірила своїм вухам. А потім я взяла перше, що попалося під руку, а це виявилася парасолька, і пішла розбиратися. А у вітальні Ліза в червоній білизні без будь-якого іншого одягу намагається чіплятися до мого чоловіка. Я на емоціях шльопнула її пару раз парасолькою, а потім так само у цій білизні виrнала з квартири. Не знаю, що було далі. Батьки мені зателефонували з претензіями, але я не відчуваю за собою провини. Я її прийняла в своєму будинку, терпіла її свинство, а вона вирішила у мене увести чоловіка!

Анастасія Степанівна не схвалювала любов свого сина Ігоря до Оксани, дівчини з небагатої родини. Вважаючи, що Оксана не відповідає їхній родині, жінка вирішила зіпсувати ці стосунки. Ігор був вражений чарівністю та красою Оксани, але його мати думала, що це просто тимчасова інтрижка. Анастасія, зневірившись розлучити їх, розробила план. У день весілля вона подарувала Ігорю конверт із надрукованими фрагментами підробленого листування, стверджуючи, що там є докази того, що Оксана використала його для отримання грошей.

Ігор не вірив своїм очам… весілля було скасовано. Анастасія зловтішалася з приводу своєї перемоги в тому, що Оксана більше не буде частиною їхнього життя, не думаючи про те, що вона своїми руками зруйнувала щастя рідного сина. Через сім місяців Анастасія помітила Оксану в ювелірному магазині, що розглядає дорогі сережки, стоячи поряд із чоловіком у віці. Поспішивши з висновками, Анастасія подумала, що Оксана завела собі багатого старенького залицяльника.

Коли вона знову зустрілися, чоловік з Оксаною, який виглядав досить багатим, виявився її батьком. Анастасія була приголомшена. Вона не спромоглася дізнатися про сім’ю Оксани і припустила, що вони були бідними фермерами. Батько Оксани, Віталій, суворо попередив Анастасію, щоб вона трималася подалі від його дочки. Пізніше Оксана відвідала могилу матері та поділилася своєю радістю з приводу майбутнього весілля з чоловіком на ім’я Андрій. Вона відчувала, що дух матері захищає її. Тим часом Анастасії довелося боротися із наслідками своїх дій, оскільки її низькі вчинки остаточно зіпсували її стосунки із сином.

На жвавому весіллі Оксана, наречена, була вражена, побачивши, як Марія, її колега, входить до зали. Оксана сподівалася уникнути присутності Марії та, побачивши її, запанікувала. Свято продовжилося традиційним киданням букета, який спіймала Марія на загальний подив. Коли її попросили сказати щось з цього приводу, Марія підійшла до мікрофона, змусивши Оксану понервуватись з приводу того, що її таємницю може бути розкрито. Передісторія Оксани спричиняє складне особисте життя.

У дитинстві вона врятувала хлопчика Миколу, який обіцяв з нею одружитися. Врешті-решт вони одружилися, коли Оксана завагітніла, але через невірність Миколи вона пішла від нього. Оксана, тепер мати-одиначка, шукала новий старт у місті, де її тітка допомогла їй знайти роботу секретаркою у компанії Олега. Проте вона вирішила не говорити нікому про своє минуле життя та розпочати нове життя, доки її доньку виховували родичі. Повернемося до весілля:

Марія почала говорити, але її перебив Олег, новоспечений чоловік та начальник Оксани. Олег освідчився Оксані у коханні та визнав їхню дочку, Олю, про яку Оксана йому ні слова не говорила. Оксана була вражена, побачивши Олю з бабусею, її мамою, що увійшла до зали. Сім’я відзначила окрім весілля ще й радісне возз’єднання. Марія замість того, щоб викликати сварку, подарувала парі подарунок від колег і передала найкращі побажання. Оксана з полегшенням та вдячністю обійняла Марію. Олег увесь цей час знав про минуле Оксани та обрав любити її беззастережно.

У Галі зростало все більше невдоволення поступливим характером і непоказною роботою свого нареченого, Василя. Її подруга Оля вмовляла її розлучитися з ним. Хоча Галя вагалася через свій вік і бажання вийти заміж, вона не була щаслива поряд із Василем. Якось, коли Василь був у неї вдома, Галя заговорила з ним про їхнє майбутнє. Василь був ухильним, вказавши, що їм не слід так швидко одружуватися, тим більше, що вони не хочуть дітей найближчим часом.

Справа в тому, що Галя хотіла дітей, але Василь зволікав, натякаючи на її вік. Почуваючись скривдженою та розчарованою, Галя попросила Василя піти і не повертатися до неї. У пошуках розради Галя відвідала мати у селі. Мати познайомила її з Ігорем, високим, мускулистим чоловіком, який щойно переїхав до сусіднього будинку. Галя була вражена його манерами та харизмою. Починаючи з хвилини їхнього знайомства, вони проводили весь свій час разом, і тоді поруч з ними летіли іскри.

Одного разу Ігор раптово зник. Галя дізналася, що він повернувся до свого рідного міста… але ж він навіть не попрощався з Галею… З відчаєм, Галя зрозуміла, що нікому, крім Василя, вона не потрібна… Коли наступного дня вона вже збиралася впустити Василя у своє життя, з’явився Ігор, зізнавшись у любові до Галі і пояснивши, що повернувся на колишнє місце лише за своїми речами. Галя, переповнена радістю, вже остаточно забула про свого колишнього нареченого та з головою пішла у нові стосунки з Ігорем. Незабаром вони одружилися та народили двох дітей, здійснивши мрію Галі. Ігор, університетський викладач інформатики, був усім, на що вона сподівалася, і мав усе, чого вона шукала у своєму партнері.

Чоловік допоміг винести коляску, а сам побіг на роботу. Ми із синочком Максимом пішли гуляти парк. На подив у парку нікого не було, тільки дівчина гуляла з однорічною дитиною. Мабуть він тільки ходити почав, тому що частенько плюхався попкою вниз. Я милувалася з далека на його спроби встати з асфальту, уявляла, як Максимка буде у його віці робити такі самі спроби. Коли дівчина пройшла повз мене, то наші погляди зустрілися. Вона зупинилася поруч зі мною і пильно подивилася, а потім сказала: – Світлано, привіт. Як я вас рада бачити.

Я здивувалась, бо дівчина була мені не знайома. – Вибачте, але я вас не знаю. – Зніяковіла я. – Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Ми з вами понад рік тому в одній ліkарні лежали. Ви тоді мені життя врятували. – Олено, люба, як ти змінилася. Яка у тебе чудова дитина. Ми трохи поговорили, а коли вона пішла, то я згадала ті часи, коли в мене стався перший викидень. Мене тоді поклали в nалату з породіллю, Олена теж там лежала. Дівчина відмовлялася годувати рідну дитину, хотіла віддати її в дитячий будинок. Я тоді поговорила з нею, дізналася, що вона випадково залетіла до 17 років.

Хлопець у кущі, а батьки пригрозили, що викинуть її з дитиною надвір, якщо притягне її додому. Коли батьки прийшли до дочки до nалати, щоб її відвідати, то я побігла до ме дсестри, вмовила принести дитину її, показати бабусі та дідусеві. Думала, що в них серце кольне, коли вони його побачать, так воно й сталося. Дідусь узяв онука на руки і сказав: – То він же вилитий я! Вони забрали дитину додому. Наразі Олена вже зустріла доброго чоловіка, який прийняв її дитину. Батьки дівчини душі не чують у онуці. Я після викидня, через три місяці заваrітніла. Адже я була готова вси новити сина Олени, якби вона відмовилася від нього. Я рада, що все склалося у нас двох добре.

У 54 роки я не відчувала себе ні молодою, ні старою – почуття, яке, як мені здавалося, було притаманне мені завжди. У мене був самодостатній, 28-річний син Олег та 6-річний онук. Дочка була студенткою. Хоча Олег був фінансово незалежний, я часто доглядала онука, щоб дати його батькам перепочинок. Я також регулярно надсилала гроші дочці, щоб забезпечити їй підтримку, незважаючи на те, що вона про це не просила. Замість того, щоб проводити літо на пляжі, я воліла відвідувати мою хвору сестру Валентину і нашого старого батька в їхньому заміському будинку. Я допомагала їм у господарстві, надавала грошову допомогу, коли це було необхідно, і навіть брала із собою онука.

Незважаючи на труднощі, я дорожила тим, що була потрібна та кохана своєю родиною. І все-таки мене спантеличували деякі мої однолітки, які сприймали наш вік як привід вимагати щось від інших, нехтуючи потребами своїх дітей. Звичайно, проблеми зі здоров’ям могли ускладнити ситуацію, але позитивний настрій та своєчасне лікування зазвичай творили чудеса. Під час свого чергового візиту до села я зіткнулася із сусідкою свого віку. Її сад був зарослим, незважаючи на всі її старання. Мої пропозиції допомогти неодноразово відхилялися. Пізніше моя сестра дізналася про сильну жадібність цієї сусідки. Якось вона навіть посварилася зі своєю онукою через помідор, який дівчинка зірвала і з’їла з її городу.

Сусідка, яка скаржилася на свою бідність та погане самопочуття, продавала консерви на узбіччі дороги, але всі свої доходи клала до банку. Її стосунки із сином, невісткою та онукою були відчуженими. Навіть у святкові дні вона залишалася одна, не маючи навіть домашньої тварини для компанії. Я не могла зрозуміти, як хтось може віддати перевагу самоті і гіркоті радості віддавати і допомагати своїй сім’ї. Я твердо вірила у щастя, яке отримує від безкорисливої допомоги нашим близьким. Тому я закликаю своїх однолітків замислитися над тим, чи не позбавляють їх риси характеру щастя. Можливо, настав час побалувати своїх онуків, надати фінансову допомогу братам та сестрам та замінити негатив добротою? Тільки тоді вони зможуть усвідомити свою цінність, відчути себе потрібними і, як я, вважати себе щасливими та незамінними.

Олена повернулася додому напередодні Нового року після втомливого відрядження, де в неї був набридливий балакучий попутник, який постійно говорив про свого собаку, Шаріка. Після приїзду їй зателефонував чоловік, Володя, і сказав, що рано повернеться додому з гостем. Це привело Олену в сказ; вона ніколи не любила сюрпризів. Вона втомилася, а в хаті ще панував безлад.

Спершу Олена подумала про нового колегу Володі, про якого він часто говорив; може, він таємничий гість? Але тут її осяяла параноїдальна думка – а що, коли це жінка? Що, якщо її чоловік приведе додому витончену даму, яка затьмарить змучену Олену своєю красою та стилем?! Підпитувана тривогою, Олена впорядкувала будинок, приготувала смачну їжу і навіть приготувала в останню хвилину торт з печива без випічки. Вона елегантно одягнулася, вирішивши справити враження незалежно від гостя. О 18:15 пролунав дзвінок у двері.

Чекаючи побачити чоловіка або з його колегою, або з якоюсь красунею високого класу, Олена з подивом виявила, що Володя стоїть з коробкою, що гойдається. Він сором’язливо показав усередині маленьке пухнасте цуценя. – Його звуть Шарік, – пояснив Володя, по-дитячому радіючи своєму ж сюрпризу. Виявилося, що цуценя Володі запропонував його друг, адже у його дочки з’явилася алергія на шерсть. Серце Олени розтануло. Всі її тривоги та втома випарувалися, коли вона обняла цуценя. Вони сіли за стіл разом, як нова, велика родина, готова зустріти Новий рік із новою радістю.

Машина Діми їхала доріжкою до їхнього будинку. Почувши це, Люда швидко вимкнула ноутбук і швидко забігала по кімнатах. Вона сканувала обстановку, перевіряючи, чи немає чогось недоречного. На її думку, їхній будинок був бездоганний. Вечеря була приготовлена, стіл накритий з точністю до дрібниць, і здавалося, що нічого не сталося. Але вона з жахом чекала на прихід Діми, побоюючись його наполегливих причіпок до дрібних недоліків. Коли Діма входив у будинок, він ретельно розставляв своє взуття – ця рутина дуже дратувала Люду. Його капці були безладні – і він запитав, чому. Люда лукаво звинуватила у цьому Лорда – величезного пухнастого кота, який мав звичку створювати безлад у домі. Кіт дістався Дімі у спадок від покійної матері і, здавалося, уособлював дух її непохитної охайності.

Відносини Діми та Люди спочатку подобалися його матері. Діма, неодружений у свої майже 40 років та фінансово стабільний, був знахідкою для багатьох жінок. Коли його мати доживала останні дні, вона заручилася його обіцянкою одружитися з Людою, яку він виконав. Пара переїхала до просторого двоповерхового будинку, і якийсь час Люді подобалося керувати їх новим житлом. Проте жити з нав’язливою потребою Діми у бездоганності утримання будинку виявилося непросто. Діма був прихильником чистоти. Ще одним джерелом розбратів був їхній кіт Лорд. Стежити за шерстю кота, що захаращує будинок, було для Люди непосильним завданням, з яким вона справлялася важко. Постійні порівняння Діми з бездоганними маминими здібностями щодо ведення домашнього господарства лише посилювали почуття неповноцінності Люди. Вона сподівалася, що вагітність пом’якшить його вимогливість, але цього не сталося.

Якось увечері Люда незграбно пролила кілька крапель вечері на підлогу в кухні, що викликало типове для Діми зауваження . Цей інцидент викликав емоційний сплеск Люди, який показав її глибоке невдоволення владних очікувань Діми. Бачачи розлад дружини, Діма втішив її та пообіцяв бути більш поблажливим до своїх суворих стандартів. Того вечора вони розділили тихий момент розуміння. Діма жалкував про свою суворість, щосили намагаючись заспокоїти тривоги Люди. Він зізнався у своїх недоліках, пояснивши свою одержимість впливом матері. Він дав обіцянку змінитись заради неї. Але старі звички йдуть важко. Після мирного врегулювання розбіжностей Діма помітив невелику помилку – не замінений рушник – і запитав про це Люду, так і не зрозумівши всієї важливості ситуації.

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.