News 382 Media

Я багато років жила за кордоном, у Нідерландах, насолоджуючись своїм життям із люблячим чоловіком Боженом та двома нашими дітьми. Його сім’я прийняла мене з розкритими обіймами, ставлячись до мене як до рідної. Я родом із маленького села, де мої батьки працювали не покладаючи рук, поєднуючи роботу в колгоспі з особистими справами. Вони так старанно працювали, що ми рідко проводили час разом, тому я завжди мріяла про інше життя. Моя подорож у нове життя почалася тоді, коли я поїхала вчитися в місто і зустріла Божена, який гостював у родичів.

Ми миттєво з’єдналися, і він став моєю рятівною благодаттю. Життя йшло своєю чергою, і я рідко згадувала про свою старшу сестру Олену, яка залишилася в селі, вийшла заміж за місцевого тракториста і народила трьох дітей. Під час недавнього візиту до будинку наших батьків я виявила, що життя Олени застійне та складне. Сімейний будинок занепадав, а свідчення труднощів, з якими зіткнулася Олена, були очевидні за її виснаженим виглядом і похмурою обстановкою. Її чоловік Павло був відсутній довгий час, а коли повернувся, то здавався байдужим та відстороненим. Несамовито, але Олена взяла на себе всю відповідальність.

Я благала її переглянути свій життєвий вибір і навіть залишила їй значну суму грошей, щоб допомогти хоча б спочатку. Але вона чинила опір, пов’язана громадськими нормами та страхом засудження. Повертаючись до Нідерландів, я відчувала тяжкість на серці. Ми з Боженом розробили стратегію, як допомогти Олені, але я була збентежена її небажанням змінюватися. Я хотіла, щоб вона могла стати свідком кохання та процвітання, які могли б належати і їй теж. Але вона чомусь уперлася і не хоче переступити через себе.

Після 20 років, проведених за кордоном, я повернувся додому зі змішаними почуттями. Початок мого шляху був важким, але згодом я знайшла радість, особливо на своїй останній роботі з догляду за літньою італійкою Марією. У свої 87 років вона була сповнена життя. Ми мандрували разом, досліджуючи гори, насолоджуючись пляжним відпочинком та покупками у дорогих крамницях. По суті я стала її компаньйоном. Її недавня смерть змусила мене задуматися про траєкторію свого життя, тому я вирішила, що настав час повернутися додому.

Протягом багатьох років я забезпечувала житлом та їжею своїх трьох дітей. Я також заощадила для себе, повернувшись додому із 25 тисячами євро. І все ж, на мій жах, моє повернення додому було не таким радісним, як я сподівалася. Мої діти, які звикли до моєї постійної фінансової підтримки, були незадоволені, розуміючи, що постійний приплив грошей відтепер припиниться. Я твердо сказала їм, що заощадження, які я привезла з собою, належать тільки мені та відкладені на крайній випадок.

Незважаючи на їхні неодноразові прохання, я подарувала кожному лише по 100 євро, давши зрозуміти, що більше грошей не буде. Їхня реакція була розчаровуюча. Вони назвали мене “жадібною”. Хоча мені було боляче, я вірила, що роблю правильно. Але що мене найбільше засмучувало – так це відсутність у них вдячності за всі ці роки моєї невтомної праці.

Коли я росла, мені дуже бракувало присутності батька. Він кинув нас з мамою, коли я була зовсім маленькою , і моїм єдиним спогадом про нього була єдина фотографія, яку зберігала моя мати. Ходили чутки, що він мешкав у сусідньому регіоні з іншою родиною. А ми з мамою завжди відчували фінансові труднощі. Працюючи листоношою, вона отримувала мізерний дохід.

Коли я постаршала, моя мати наважилася виїхати з нашого села, щоб заробити більше грошей, хоча раніше вона ніколи не виїжджала за межі своїх рідних країв. Завдяки її зусиллям ми з чоловіком збудували будинок на гроші, які вона надіслала з Італії. Вона повернулася через багато років, сподіваючись на мирне життя, але, на жаль, померла п’ять років тому. Зараз я дуже жадаю її керівництва, її втішного голосу та її мудрості. Нещодавно і дуже несподівано в моєму житті знову з’явився мій батько.

Якось у суботу, коли я була на подвір’ї, то помітила незнайомого чоловіка біля нашої хвіртки. Підійшовши ближче, я впізнала його. Він зі сльозами на очах відзначив моє комфортне життя і зізнався у своєму нещасті — він втратив свій дім та сім’ю. Я нерішуче надала йому тимчасове помешкання на літній кухні. Невпевнена у своїх подальших кроках, я розмірковую про те, що зробила б моя працьовита мама в такій ситуації.

– Мам, ну, скажи, чого ти цього бомжа годуєш? – запитала дочка Катерини, і чому його так називають, «Тримайся»? – Дочка, не називай так його більше. Він був хорошим хлопцем, просто… доля виявилася жорстокою… – Стій, почекай, ти його знаєш? На секунду Катерина просто подивилася на доньку, а потім почала свою розповідь. «Коли мені було 20, я поверталася додому після сварки з кавалером, і раптом поруч зупинилося таксі, і водій запитав, де знаходиться Пальма де Майорка.

Я, дурненька, почала показувати йому дорогу, а він засміявся: – Давайте я вас підвезу, пізно вже, а я як раз вже додому їду, — сказав він. Ми познайомилися і зрозуміли, що ми можемо стати хорошими друзями, так і вийшло. Потім так вийшло, що я познайомилася з другом Саші, Павлом. Ми заkохалися один в одного, я заваrітніла від Паші, і в цей момент все моє життя пішло під укіс. Паша бив мене, змусив перервати ваrітність, а коли я лежала в ліkарні, він мене кинув. Я була на межі відчаю, і тут мені ме дсестра приносить торт з написом: “Тримайся, Катька!”. Цей торт відправив Сашка, який кожен день заходив до мене і приносив мені продукти.

Він знав, що я приймаю його, як доброго друга, і ні на що не претендував. Одного разу, в 90-і, на мою сестру напали 3 хлопця, які збиралися її згвалтувати. Я й думати не хочу, що б з нею сталося, не будь Саші. Загалом Саші влетіло тоді. Він тиждень лежав у ліkарні. Я до нього постійно заглядала. Однак після лікарні ті бандити не залишили Сашка в спокої. Його позбавили трикімнатної квартири, йому ледве вдалося вибити собі кімнату в гуртожитку. Через якийсь час наше спілкування з Сашею перервалося. Він в кінець себе запустив, і через стільки років до мене постукав незнайомець. Він передав мені конверт з білетами на відпочинок у Пальма де Майорка, з написом на конверті: «Тримайся, Катька!».

Я увійшла до кімнати і мало не втратила дару мови. Моя свекруха дивилася на мою дочку зі сльозами радості на очах. Вона простягла їй дзеркало, переконано вигукуючи: “Подивися, моя люба, як чудово ти виглядаєш. Пам’ятай свою прабабусю.” Моє серце пропустило удар. Кинувшись до дочки, я зняла з неї прикраси та повернула їх свекрусі. “Носіть це самі і бережіть їх”, – сказала я їй. “Вони нам не потрібні”. Потім, несподівано в середині тижня, приїхала моя свекруха, пообіцявши дорогоцінний подарунок для моєї дочки Валерії.

Це було дивно, оскільки день народження Валерії припадав на грудень, а моя свекруха не багата, рідко дарувала екстравагантні подарунки. Коли я повернулася, приготувавши чай, посеред кімнати стояла Валерія, прикрашена коштовностями покійної матері моєї свекрухи. Стара носила ці коштовності щодня, бажаючи бути похованою з ними як символ своєї вічної любові до чоловіка. І все-таки тепер вони були тут – на моїй дочці.

Моя свекруха проігнорувала останнє побажання своєї матері, вирішивши зробити ці прикраси сімейною реліквією, начепивши їх на свою єдину онучку. Вражена, я швидко зняла коштовності. Коли вона покидала наш будинок, її очі були сповнені сліз. Вона не розмовляла з нами кілька тижнів, вимагаючи від мене вибачення через мого чоловіка. Але я не могла зазнати таких дивних обрядів за участю моєї доньки.

Ніна Аркадіївна всю ніч пролежала без сну, потривожена дивними звуками із сусідньої квартири. Звуки то наростали, то затихали, не даючи їй спокою. Навіть її чоловік Марк Захарович звернув на це увагу, хоч він і не помічав зазвичай таке. Наступного дня, втомлена та зацікавлена, Ніна вирішила зустрітися з новими сусідами, з якими ще не була знайома.

На свій подив, увійшовши до будинку, жінка виявила хворого молодика на ім’я Андрій, який б’ється в лихоманці. Не роздумуючи, вона почала доглядати його, викликала швидку і надала допомогу до її прибуття. Марк Захарович теж допомагав, приготувавши бульйон і давши Ніні можливість перепочити, коли вона цього потребувала. На ранок Андрію стало краще.

Він пояснив, що залишив двері незачиненими, бо чекав швидку, але був надто слабкий, щоб зателефонувати. На знак подяки Андрій відвідав Ніну та Марка та приніс подарунки, коли вже остаточно одужав. Подружжя пожартувало, що має подякувати будівельнику за тонкі стіни, які дозволили їм «почути» його біду. З цього дня у Ніни та Марка виник тісний зв’язок із сусідом Андрієм.

Вагітна Ірина, яка з тривогою чекала свого чоловіка Ігоря, опинилася в біді, коли він зник безвісти. Спроби отримати інформацію від свекрухи, Євгенії, не мали успіху. Зневірившись, Ірина обстежила лікарні та морги, але за кілька днів дізналася, що Ігор втік із багатою коханкою. Охоплена горем, Ірина залишила новонароджену дитину в парку і відразу пошкодувала про це. Після нещасного випадку Ірина опритомніла в лікарні поряд із Віктором, добросердим незнайомцем, який розумів її біль від зради, адже він сам у дитинстві опинився у дитячому будинку.

Через загальне горе вони стали близькими. Незабаром Ірина вийшла заміж за Віктора, але її, як і раніше, мучила думка про долю її першої дитини. Віктор, помітивши її біль, запропонував допомогу. В одному дитячому будинку Ірину привабила дівчинка Валюша, дуже схожа на неї. На вимогу Віктора було проведено тест ДНК, який підтвердив, що дівчинка справді дочка Ірини.

Валюша була знайдена співробітником дитячого будинку, Надією Степанівною після того випадку в парку. Із вдячністю Віктор та Ірина запросили Надію Степанівну до себе на свято з нагоди такого радісного возз’єднання. Їхнє житло стало по-справжньому будинком, наповненим сміхом та радістю. Ірина тепер дивиться у вікно, чекаючи не з сумом, а з нетерпінням свого чоловіка Віктора з роботи.

— Це він винен у смерті мами, – кричала молодша дочка, – він і його таємні справи. – Сестричка, заспокойся. Ми нічого не можемо зробити. – А якщо піти в поліцію і написати заяву? – У нас немає доказів. Може у мами і справді серце раптово зупинилося. Вона ж не перевірялася?! – Так приkро. Добре, що хоч майно мами йому не дістанеться. Вона встигла подати на роз лучення. Через пару днів сестри за викликом пішли в нотаріальну контору і зустріли там kолишнього чоловіка матері. – Що він тут робить? – здивувалася молодша. – Зараз дізнаємося. – Ні, йому нічого не дістанеться! З ним мама була нещасна, він не гідний ні коnійки! – Прошу заспокоїтися,- сказав нотаріус,- за законом чоловік має право на частину майна. – Але мама подала на роз лучення, всі папери ми передали вам. – Правильно, вони у мене.

Але там не було документа, який свідчив би про розірвання їхнього шлюбу. За законом Юрій Михайлович претендує на частину майна своєї дружини. – Але… – молодша готова була там влаштувати сkандал, але сестра забрала її звідти. Минуло півроку. Молодша була в люті після відвідування нотаріальної контори. Колиաньому їх матері все ж дісталася частка. Він чекав дівчат біля ганку контори. – Ненавиджу тебе! Ми не віддамо тобі нічого, – кричала молодша. Юрій підняв руки вгору й іронічно відповів. -Заспокойся. А мені і не потрібні ні машина, ні квартира. Мені потрібні гроші. Я зникну з вашого життя, якщо ви віддасте мені вартість моєї частки грошима. У вас три дні. Сестри довго не думали, відразу ж стали збирати гроші. – Краще назавжди позбавлятися від нього.

Старша подзвонила йому і сказала, що в призначений день вони з сестрою будуть чекати його з грошима біля нотаріальної контори. Як тільки він напише відмову, вони віддадуть йому гроші. Той, звичайно, погодився. В цей день він заявився тверезим, з гарним настроєм і пристойно одягненим. Закінчивши офіційну частину, вони вийшли з контори і підійшли до машини. Дзвінок завадив Юрію сісти в машину, а дівчата сіли. Він узяв трубку, трошки відійшов від машини, потім став кричати на співрозмовника, нер вово крокувати туди, сюди, а потім підійшов до дівчат. – Слухайте сюди. У мене з’явилися справи. Чекайте мене тут, нікуди не їдьте. Я скоро прийду і заберу гроші. І не думайте чудити, я знаю де ви живете, знайду вас. Дівчата вже тоді готові були віддати йому гроші, лише б позбавитися від нйого. Вони мовчки кивнули. Але Юрій не повернувся за ними ні через годину, ні через день, ні через п’ять років. Весь цей час гроші лежали на банківському рахунку недоторканими. Раптом власник з’явиться?

Раннього недільного ранку до Андрія несподівано прийшов його старий друг, Микола, який дізнався його нову адресу через маму Андрія. За сніданком вони вдавалися до спогадів, Микола вихвалявся своїм успішним життям, а Андрій розповідав про свої минулі стосунки з Ольгою, їх сина Сашка та подальший переїзд, щоб уникнути розбіжностей. У пам’яті Андрія випливло літо, проведене з друзями в Одесі у студентські роки. Там Андрій познайомився із загадковою дівчиною, Ганною, яку в групі прозвали “Ассоль”, і він швидко закохався у неї.

На жаль, їхній час був коротким, і дівчина зникла, не встигнувши висловити свої почуття, проте на пам’ять про неї залишилася лише її фотографія. Пізніше Андрій познайомився з Ольгою, з дівчиною, страшенно схожою на Ганну. Їхні стосунки розцвіли і привели до шлюбу. Андрій дуже прив’язався до сина Ольги від минулого шлюбу, Сашка. Невдовзі Сашко познайомив Андрія зі своєю дівчиною Валею. На його подив, Валя теж була дуже схожа на Ганну.

Стара фотографія, яку показала Валя під час одного візиту, підтвердила, що Валя була дочкою Ганни. Дівчина розповіла про трагічне минуле своєї матері, про її раннє заміжжя, проблеми зі здоров’ям і передчасну смерть. Андрій, дивлячись на вогні міста, згадав очі своєї «Ассоль» і розмірковував про непередбачувані повороти долі та вічну пам’ять про втрачену любов.

Світлана, занурена у свої думки, мовчки сиділа на дивані. За останній рік її життя круто змінилося. Колись Світлана жила радісним життям із коханим чоловіком, Миколою, та донькою, Мариною. Після несподіваної смерті Миколи її світ став сірим. Їй довелося залишити роботу, і вона вже не могла, як раніше, доглядати їх сад. Більшість обов’язків лягла на плечі Марини, що викликало напругу в їх з мамою відносинах. Марина, не справляючись із таким тиском, почала віддалятися від матері.

Одного разу Світлана зауважила, що у них майже немає їжі, хоча Марина забирала більшу частину її пенсії. Якось сварка через продукти призвела до того, що Світлана відчула себе непотрібною та самотньою, не маючи близьких родичів, яких можна було б звернутися за підтримкою. Вона почувала себе обділеною увагою і сумувала за тими часами, коли її цінували у власному будинку. Однієї ночі Марина знайшла плачучу матір, і усвідомила, що погано поводиться з нею і що вона може втратити матір через свій важкий характер.

У глибині душі Марина жалкувала про те, що стала холодною та байдужою до неї, що різко контрастувала з тим люблячим оточенням, у якому вона сама виросла. Життя змінилося на краще, коли Світлана одужала. На її подив, під час виписки Марина представила свого хлопця, з яким познайомилася в лікарні, доглядаючи матір. У цей момент між мамою та донькою стався душевний порив, який знову запалив їхні стосунки. Будинок Світлани знову сповнився любов’ю та теплом.