News 382 Media

Коли ми росли, з матір’ю були тільки моя сестра Леся і я. Наш батько помер, коли ми навчалися у школі, залишивши нас у складних фінансових обставинах. Все почало налагоджуватися лише тоді, коли ми обидві вийшли заміж. Леся першою з’їхала, вийшовши заміж за чоловіка з багатої сім’ї у нашому селі. Відтепер вона насолоджувалася розкішним життям. Вони мали великий будинок, і її чоловік був одним з перших у нашому селі, у кого з’явилася “Волга” – символ статусу на той час. Пізніше я вийшла заміж, але, на відміну від Лесі, мій чоловік не був багатий. Він був із іншого регіону, і ми зустрілися на нашому робочому місці. Пам’ятаю, одного разу я тяглася дорогою з важкими сумками, спізнившись на останній автобус до нашого села.

Моя сестра та її чоловік проїжджали повз на своїй блискучій “Волзі”, але не зупинилися , щоб запропонувати підвезти. Більше, ніж відсутність допомоги, мене зачепило те, наскільки сильно змінилася Леся. Після цього я вирішила дистанціюватися від неї і зосередитися на своєму житті. Минув час, наша мати померла, а десять років тому я втратила свого чоловіка. У 55 років я вирішила дати собі другий шанс – і вирушила працювати до Іспанії. Мені вдалося зібрати значну суму, щоб купити такий самий розкішний будинок, як у моєї сестри.

Побачивши моє новонабуте багатство, ставлення Лесі різко змінилося. Вона почала простягати руку допомоги, виявляти інтерес до мого життя і навіть відвідувати мене, чого ніколи раніше не робила. Вона почала наголошувати на нашому сімейному зв’язку. Під час одного із моїх візитів додому Леся звернулася до мене з проханням позичити 10 тисяч євро. Хоча я мала гроші, я відмовилася. Вона відреагувала з обуренням, заявивши, що я в боргу перед нею, оскільки вона залишила мені будинок наших батьків. І тепер вона вимагає свою “частку”. Я здивована і хочу лише знайти відповідь на одне запитання: що робити далі?

– Мамо, Сашенька не бачить! – прохрипіла з жа хом Марина… Їхня сім’я була глибоко віруючою. Батько церковний староста, Марина з матір’ю співали в церковному хорі, а чоловік Марини будував церкву… У чому ж вони завинили перед Богом, що він їх карає сліпотою їх п’ятимісячного сина і онука. З позаранку вже були в kлініці. Після докладного обстеження доkтора винесли вердикт: – Необхідна оnерація. Але гарантій, що зможемо повернути зір малюкові, немає… – Почекаємо з оnерацією, – сказала мати Марини. – Поїдемо до ченця, який зцілює глухих і сліпих.

Завтра поїдемо. В інший район… Чернець дивився на Марину. Мовчки, довго. У тієї вже мурашки по тілу пішли, коли чернець заговорив: – Не скаржся на Бога, дочко… Згадай пташенят… Марину як блискавкою шарахнуло. … Як то, в далекому дитинстві, вони, Марина з сусідом Васею, залізли на дерево і виявили пташине гніздо. Там були три пташенята. – А давай їм очі виколем. Подивимося, що вийде, – запропонувала дівчинка. – Еге ж. І лапки скрутимо. Потім поховаємо, – підтримав її Васька. Пташки так гірко пищали… – Боже мій!..

– Марина згадала, що у Васьки ноги почали відмовляти ще по молодості. – Покайся перед Богом, проси прощення донечка. І я буду молитися за синочка твого, – промовив старець. – Господь милостивий. Сім днів молився над хлопчиком чернець, тримаючи долоню над його очима. – Тепер можна і до ліkарів, – нарешті сказав він. – Вилікують вони твого синочка. Як чернець і сказав, операція пройшла успішно. Відразу зір сто відсотковим не став. Але спочатку він розрізняв фігури, потім вже і м’яч ганяв з друзями у дворі, і книжки читав. Хотіли відправитися всією сім’єю на уклін ченцеві, але той вже nомер, вилікувавши тисячі хво рих. Син Марини виріс, закінчив школу, дружину привів, діти у нього здо рові. А Марина щодня, при молитві поминає старця-цілителя.

Я й подумати не могла, що після 20 років щасливого сімейного життя мій чоловік може так підло і низько зі мною вчинити. Якось я повернулася з роботи раніше і застала чоловіка з якоюсь юною дівчиною. Я увійшла до будинку і побачила дівчину в одному рушнику, обмотаному навколо талії. Вона нещодавно, мабуть, прийняла душ, тому її волосся було ще мокре. – Сергію, тут якась тітонька прийшла, – крикнула вона моєму чоловікові. Тут Сергій вибіг зі спальні у спідній білизні. Таким ганебним я його ще не бачила.

І знаєте, він навіть не вибачився, навпаки, сказав, що я стала нудною та непривабливою, ось він і пішов ліворуч. Наступного ж дня я подала на роз лучення, але й тут на мене чекали неприємності: квартира, в якій ми жили, була придбана в шлюбі, тобто в рівних частках належала мені і чоловікові. Поки ми не мали грошей викуnити один у одного частку, ми втрьох жили в одній квартирі: я, мій kолишній чоловік і його kоханка. Добре, хоч наша донька навчалася і жила в іншому місті в орендованій квартирі з подругою.

Тоді мені не залишалося іншого вибору, як nродати свою частку третій особі. Цією третьою особою виявився Володимир. Він прийшов, подивився квартиру, поки решти мешканців не було вдома, а потім… запросив мене до ресторану на вечерю. Я сама не помітила, як розвинувся наш роман. Невдовзі Володимир виkупив частку мого чоловіка, і ми почали жити разом, а про kолишнього чоловіка, на щастя, я ніколи більше не чула.

Коли ми були дітьми, Валя, моя старша сестра, завжди мені заздрила. Будучи молодшою, я була оточена великою увагою, а Валя часто вередувала. А коли ми стали старшими, вона причаїла образу на мене та наших батьків. Мої стосунки з Олексієм теж не були вільні від її заздрості. Коли ми оголосили про наші плани побратися, вона спробувала заплямувати його репутацію, щоб налаштувати проти нього моїх батьків. Тим не менш, ми колективно воліли не звертати уваги на її дії, зваливши це на заздрощі. Але за фактом я вийшла заміж у 22, коли вона залишалася незаміжньою.

Після весілля ми з Олексієм переїхали у двійку його матері. Пізніше, коли мати знову вийшла заміж і переїхала до іншого міста, ми залишилися єдиними господарями. Окрім того, Олексій успадкував від свого діда ще одну квартиру. Ми здавали її в оренду, отримуючи стабільний дохід. У цей час Валя від розпачу вийшла заміж і народила трьох дочок. Вони втиснулися у квартиру з однією спальнею. Їхнє фінансове становище було безрадісним: Валя в декретній відпустці, а у чоловіка – непостійні заробітки. Ми допомагали їм, але вони й далі боролися.

Все змінилося, коли Валя дізналася про нашу другу квартиру. Вона запропонувала, щоб ми дозволили сім’ї переїхати туди. Спочатку вони жили безкоштовно, а згодом платили б мінімальну орендну плату. Це було складне прохання. Я співчувала її ситуації, але знала, що вони можуть утримувати квартиру у поганому стані. Олексій був проти. Він сумнівався у обіцянці Валі, що це буде тимчасова угода. Він думав, що Валя продовжуватиме народжувати дітей, щоб уникнути роботи, а її чоловік не робитиме жодного внеску. Недавній дзвінок Валі натякнув, що вони вже готові переїхати. Я розриваюся на частини, щосили намагаючись не наражати на небезпеку наш зв’язок. Але як мені в такому разі зберегти свою сім’ю?

У нас із дружиною є невелика затишна дача. Як настає весна – ми їдемо туди і залишаємося до настання холодів. Нам подобається жити ближче до природи, дихати свіжим повітрям, де спокій і все натуральне. У нас невелике господарство, але все одно вимагає сил та часу. Помідори, огірочки, полуничка, вишенька, смородинка, малинка, цибулька, кабачки, зелень, морква, буряк та аґрус. Доглядом за цим займається дружина, а я потихеньку приводжу саму дачу в порядок, але і тут мені допомагає моя кохана. Три роки тому я прибудував другий поверх, альтанку з мангалом, щоб увечері сидіти в затишній обстановці. Цілий рік думали: будувати чи не будувати лазню? Хотіли запрошувати до себе рідню, друзів та самі паритися. Але насправді все було важче. Звісно, все робити одному складно. Дружина допомагала, чим могла, але в неї і так вистачало своїх турбот з городом і домашніми справами. Тоді ми вирішили попросити друзів допомогти: обдзвонили майже всіх, але всі виявилися зайнятими, хоча всі вже на пенсії були.

Навіть у вихідні дні ні в кого не виявилося хоча б кілька вільних годин. Було неприємно, але вони нам нічого не повинні, обійшлися без їхньої допомоги. Ми не тримали на них образи, адже вже багато років спілкувалися з ними. Нарешті будівництво було закінчено. Ми запросили друзів. Все було чудово: смажили шашлик, парилися в лазні, сиділи в альтанці, пригощали їх продуктами з нашого городу, приготували салатів, а дружина ще приготувала багато смачних страв. Загалом, все було чудово. Після цих посиденьок вони почали нам дзвонити кожні вихідні, приїжджати до нас, при цьому не витрачаючи ні копійки на продукти, навіть м’ясо не привозили жодного разу. Як лазню добудували – так у них зникли всі справи та турботи, з’явилося багато вільного часу. Плюс до всього, кожна така парилка закінчувалася тим, що гостювали вони у нас кілька днів.

Коротше, втомили нас ці настирливі гості. А потім вони почали приїжджати без попередження . Дружина не могла їх прогнати: адже друзі, а не чужі люди. Тим більше, що в такій ситуації навіть не знаєш, що говорити. ”Ми від вас втомилися, їдьте додому”? Тоді я зрозумів, що треба взяти ситуацію в свої руки. Коли друзі приїхали наступного разу, я розповів про плани, які стосувалися нашої дачі. Сказав, що збираємось робити басейн на ділянці та описав весь план робіт. А ще додав: ”Ви ж все одно приїжджаєте кожних вихідних, так давайте все робити разом! А після роботи посмажимо м’ясо, а потім скупаємося у басейні”. Після почутого вони перестали приїжджати і навіть дзвонити. Я досі не можу зрозуміти, що такого тяжкого в тому, щоб допомогти друзям? Дружину ситуація засмутила, а я тішився, що мені більше не потрібно нікого обслуговувати і витрачати свій час на людей, які цього не заслуговують.

У свої 70 років я живу сама, незважаючи на те, що маю шестеро дітей. Колись я уявляла їх своєю опорою у старості. Моя сусідка Галина, бездітна жінка, раніше заздрила мені. Тепер ми обидві знаходимо втіху в суспільстві один одного, розвіюючи міф про те, що діти гарантують спілкування та турботу у старості. Дві мої дочки живуть за кордоном, влаштувавшись там десять років тому, а четверо синів залишилися в нашому селі, живуть у будинках, які вони збудували за скромної допомоги мого чоловіка і мене, звичайно ж. Серед них особливе місце в моєму серці посідає молодший син Богданчик.

Він народився, коли мені було 45 років, і був моєю втіхою. Він навіть одружився з місцевою жителькою, щоб бути поруч. Однак його дружина виявилася розлучницею і вбила клин між Богданом та його братами та сестрами, а потім і зі мною. Невістка вмовила його оформити в одноосібну власність на мій будинок, що призвело до ще більшої напруги в наших відносинах.

Після того як я переписала будинок на Богдана, інші мої діти відчули себе зрадженими, передбачаючи, що я скоро залишуся без житла через його маніпулятивну дружину. Розуміючи її злісну натуру, я не втрачаю любові до сина. Я вірю, що він мене не підведе. Як Ви думаєте, чи правильно я вчинила, довіривши своє майно тільки Богданчику, тим більше, що розділити його між усіма було б не так уже й складно?

З Михайлом мене познайомила моя найкраща шкільна подруга Ольга. У нас було багато спільних спогадів, ми ділилися один з одним найпотаємнішим. Проживши з Михайлом півроку, ми побралися, і незабаром у нас народилася чудова дочка. Звичайно, Ольга стала хрещеною матір’ю. Однак згодом я помітила, що Ольга почала віддалятися від мене. Припускаючи, що це пов’язано з моїми сімейними обов’язками, які контрастують з її світським способом життя, я не допитувалась.

Якось, коли ми гуляли з дочкою, до нас підійшов мій старий друг Іван. Перед тим, як ми розлучилися, він нерішуче повідомив, що Ольга та Михайло не просто друзі. Розгублена, я звернулася до Михайла , і він у всьому зізнався. Я попросила його піти і повністю розірвала стосунки з Ольгою. Через тиждень у моїх думках оселилася якась невизначеність.

Мама вважає, що я прийняла поспвшне рішення, каже, що багато пар стикаються з подібними проблемами, але долають їх, підкреслюючи важливість сім’ї. У глибині душі я, як і раніше, люблю Михайла, але не знаю, де він знаходиться, і чи думає він взагалі про мене. Чи варто мені шукати його та намагатися примиритися? Чи є сенс намагатися зберегти сім’ю після такого?

У свої 42 роки я вже півтора роки живу в Німеччині з мамою та молодшим сином після важкого життя та розлучення в Україні. Там я працювала вихователем у дитячому садку, і моїх заробітків ледь вистачало на утримання двох синів, особливо за слабкої підтримки колишнього чоловіка. Фінансову допомогу надавала моя мама, яка мала більш високий дохід. Тітка Марія, наша літня сусідка, пенсіонерка, часто допомагала з дітьми, не беручи за це грошей, наголошуючи на важливості щирих добрих справ.

Через роки, під час короткого візиту в Україну, я була пригнічена, побачивши, що Марія , якій зараз 88 років, обходиться лише мінімальною пенсією та епізодичною допомогою соціальних служб. Незважаючи на свої власні фінансові труднощі в Німеччині, я віддала їй свої останні 200 євро.

Перед поверненням до Німеччини я залишила їй свій контактний телефон, думаючи про те, як її можна підтримати. Незабаром тітка Марія вийшла на зв’язок і запропонувала мені свою квартиру, бо вважала нас своєю єдиною сім’єю. Я розриваюся. Згода означає зобов’язання залишитися та піклуватися про неї, але я не впевнена, що зможу переїхати з Німеччини. Як би Ви вчинили на моєму місці?

Тітка Рита, яка виховала мого чоловіка, ніколи не схвалювала наш шлюб. Щоразу, коли мій чоловік Давид, льотчик, йшов у рейс, вона знаходила способи вигнати мене з нашого будинку. Давид завжди намагався виступити посередником, розуміючи її емоційну прихильність до нього. Він був сиротою, і Рита була єдиною родиною, яку він знав. Вона дарувала йому кохання та дорогі подарунки, такі як велосипед, що дозволяло йому почуватися особливим в умовах, коли він жив у дитячому будинку.

Наш п’ятнадцятирічний шлюб був благословенний двома синами, дуже схожими на Давида. Проте Рита постійно відчувала загрозу від моєї присутності, вважаючи мене людиною, яка відібрала в неї Давида. Щоразу, коли Давида не було вдома, вона влаштовувала сцени, намагаючись обернути ситуацію на свою користь і виставляючи себе жертвою. Незважаючи на всі ці протиріччя, ми якось примудрялися мирно жити. Рік тому сталася трагедія – Давид раптово помер.

Охоплена горем, Рита спробувала виселити мене з нашого будинку, заявивши, що я не маю до нього жодного стосунку. На помсту я сама змусила її піти, нагадавши, що квартира за законом належить Давиду. З того часу я продала квартиру і зараз мешкаю з батьками. Тепер Рита благає прийняти її у нашому домі, стверджуючи, що ми – її єдина родина. Але після того, що сталося, я не можу змусити себе допомогти або навіть пошкодувати її. Хіба я вчинила неправильно?

Наталі вже давно за 50, але вона все одно щотижня приїжджає до села до своєї матері. Мама у неї стара і потребує догляду. Вона забирається в неї, готує поїсти, прає і з городу продукти збирає. Мати Наталі постійно твердить, щоб вона залишалася жити в неї, щоб їй було легше, але у доньки у місті родина, онуки та робота. Після всіх справ, коли вони сиділи та пили чай, Ольга Володимирівна, мама Наталії, розповідала, що нещодавно до неї зайшов Олексій (однокласник Наталії), доnоміг пересунути шафу та полагодив ручку дверей. Ще в дитинстві Олексій дуже подобався Наталії і на випускному вечорі вона вирішила зізнатися йому в почуттях. Сказала все, але почуття були не взаємні. З того часу минуло 40 років. Кожен розійшовся своїм шляхом. Обидва закінчили ВНЗ – і переїхали.

Ближче до вечері до Ольги Володимирівни заглянув Олексій. Ось і зустрілися через 40 років однокласники. Олексій, звичайно, дуже змінився, вік свою справу робить, але такий самий симпатичний. Вийшли пити чай на свіже повітря і балакали про все. Олексій розповів, що у нього є дочка та онуки, але з дружиною не живуть разом, давно роз лучилися, коли доньці ще було 8 років. Після стосунkи він мав, але до шлюбу не доходив. Наталя також не утрималася, розповіла. Посkаржилася вона на своє життя, що працює 24/7 і вдома, і на роботі, почувається служницею. Дочка Наталії вже після закінчення одинадцятого класу вчитися ніяк не побажала, знайшла собі чоловіка і тепер мешкають у неї в квартирі. Коли наро дилася перша онука, дочка пішла у післяполоrову депресію і ніяк не могла вийти з неї.

Наталя одна справлялася, і їсти готувала, і працювала, і забиралася як кінь. Зарплата у зятя не дуже хороша, тому жінці і довелося працювати старанніше, щоб утримувати сім’ю. Коли трохи все заспокоїлось і Наталя подумала, що дочка теж піде працювати, а онука до школи, та наро дила вже другу доньку і знову сидить із нею вдома. Ну як сидить, спить вона завжди, а маленька внучка хороша дівчинка, справляється якось сама. Олексій дослухав до кінця, і вони розійшлися. Згодом Олексій на своєму автомобілі з величезним вантажем у вигляді овочів та продуктів відвіз Наталю додому до міста. А за місяць зовсім прийшов за нею. Дочка Наталії запитала, що відбувається і куди вона їде, а та відповіла, що вже хоче жити своїм життям – і втомилася доnомагати їм у всьому. Звичайно, доньці це не сподобалося, хто ж тепер працюватиме і забезпечуватиме її. Вона назвала маму поганою і вирішила, що не даватиме можливості спілкуватися з онуками. Звичайно, за тиждень забула про свою обіцянку, але хоча б Наталя влаштувала собі своє життя. Ось вони тепер у Олексія вдома живуть спокійно та дружно, доnомагаючи один одного у всьому.