News 382 Media

У мене була подруга Ксюша. Дружили ми з дитинства. З нею було цікаво і весело. Але у неї був один недолік. Ксюша чула тільки себе. В юні роки це не було великою проблемою. Так, мені доводилося тричі повторювати одне і те ж, перш ніж вона прислухувалася до моїх слів. Тоді я не сприймала цю її рису серйозно. Ну, подумаєш, повторювати по декілька разів одне і тє ж, перш ніж вона зволить прийняти до відома мої слова. Ідеальних людей не існує, а в усьому іншому вона була хорошою подругою.

Але саме ця риса її характеру й стала причиною розриву наших від носин. Заміж по зальоту, вона вискочила відразу після школи. Благо запліднювач не втік, а чесно одружився. Я ж поступила в університет, закінчила його, влаштувалася на роботу і потихеньку робила кар’єру. Але наша дружба не переривалася. Ми з нею, через відмінності інтересів, контактували рідко, але друзями себе вважати не переставали. Адже дружба не залежить від частоти контактів, вірно? Моя мама дивувалася нашій дружбі. – Про що ви взагалі можете спілкуватися? Адже крім як народ жувати в неї інших інтересів немає. Ну в чому-то моя мама була права.

До моменту мого весілля, у Ксюші вже було троє дітей: десяти, восьми і шести років. Я, звісно, запросила на весілля і Ксюшу з чоловіком. При цьому відразу попередила її: – Дітей не приводь! Я надивилася на хаос, що влаштовували діти на весіллі кузини. Тільки ти і чоловік! І знаючи її вдачу, пропускати сказане повз вуха, повторила попередження вісім(!) раз. І ось день мого весілля. Ксюша заявилася з усім сімейством. – Я ж попереджала – дітей не брати! – я насупилася. – А куди я їх подіну? – Це не мої nроблеми! Виводь їх. Я буду рада тільки з чоловіком вашій присутності! – відрізала я. Вони пішли. І не повернулися. Ксюша на мої дзвінки не відповідає. Образилася. Ніби це я вин на, що вона не спромоглася прислухатися до моїх слів.

Коли внаслідок останніх подій віддалена робота стала нормою, Вероніка побачила в цьому можливість особисто доглядати свою хвору бабусю. Вони разом із задоволенням згадували літо, проведене разом у сільському будинку, повному таємниць та історій. Але тепер ці дні здавались вічністю. Через два місяці хвороби бабусі колись весела жінка стала дратівливою та важкою на підйом дамою. Вона скаржилася родичам, називаючи Вероніку лінивою та недбайливою. Будь-яке спілкування перетворювалося на поле бою. Вероніці доводилося постійно переконувати бабусю приймати ліки.

Дівчина розуміла, що така поведінка бабусі – наслідок її хвороби, але напруга позначалася вже і на її здоров’ї. В один із днів, коли на роботі було особливо багато справ, бабуся влаштувала напад через те, що її не погодували вчасно. Намагаючись заспокоїти її, Вероніка подала гарячу кашу, яку бабуся агресивно розкидала по всій кімнаті. Під час прибирання телефон Вероніки, який служив їй порятунком у роботі та в будинку, вислизнув із рук і впав у відро з водою.

Відчуваючи повну поразку, Вероніка розплакалася. І тут її бабуся, порушивши свою звичку до гіркоти, тихо сказала: – Я теж сподіваюся, що скоро піду… Вероніка, вражена цими словами, міцно обійняла бабусю і сказала: – Мила, живи довго-довго! Я вирішу всі наші проблеми! У цей уразливий момент ці дві жінки були не доглядальницею та пацієнтом, а люблячою онукою та турботливою бабусею, котрі любили одна одну, чіпляючись за найменшу надію на тлі численних труднощів.

Коли Ваську було сім років, життя з люблячими батьками здавалося йому ідилією. Але все зруйнувалося, коли помер його батько. Мати стала схожа на тінь себе колишньої, вона настільки замкнулася в собі, що служба опіки забрала Ваську. Тільки дядько Володя, друг батька, повернув їх із краю прірви. Незважаючи на емоційну відстороненість матері хлопця, Володя одружився з нею, і вони відновили опіку над Ваською.

Життя налагодилося, хоч і не було таким радісним, як раніше. Але коли мати Васьки звинуватила Володю у крадіжці обручки, подарованої їй покійним чоловіком, вона розлучилася з ним. Невдовзі Володя теж пішов із життя, мабуть, від отруєння алкоголем. Мати звинуватила його в цьому і більше про нього не згадувала.

Через 15 років Васька, вже одружений чоловік, під час ремонту будинку виявив каблучку за стінкою шафи. Коли він передав каблучку матері, та впала на коліна і розплакалася, нарешті усвідомивши всю жахливість своїх помилок. Тепер, коли вона тримала в руках каблучку, її не залишав жаль і болісне запитання: – Як мені тепер із цим жити?!

Якось Валентина відвідала своїх батьків на їхню срібну річницю. Для неї чоловік, якого вона називала “батьком”, не був пов’язаний із нею біологічно. Мати вийшла за нього заміж після розлучення зі своїм першим чоловіком, коли Валентині було 5 років, а її братові – 3 роки. “А бабусі та дідусі з обох боків були проти їхнього союзу”, – часто міркувала Валентина. Її мати, яка була на 6 років старша за батька, спочатку чинила опір його залицянням. “Але він був наполегливий”, – згадала вона слова своєї матері. Згодом він став справжнім батьком. Валентина дбайливо зберігала свої дитячі спогади. – Він завжди був поряд з нами, – казала вона. – Він багато чому нас навчив. Я пам’ятаю, як він брав нас з собою на риболовлю і збирати гриби. Незважаючи на те, що він був трактористом, він допомагав їм у навчанні.

“Він міг дуже просто пояснювати складні предмети”, – розмірковувала вона. “Багато читав, і обговорювати з ним книги було одне задоволення”. На урочистості був відсутній її брат. Мати навіть сказала Валентині: – Не напружуй себе приходом. Двадцять п’ять років разом і не завжди щасливі! Валентина подумала, що це жарт, згадавши незмінну турботу батька про її матір. Після її прибуття в хаті запанувала тиша. – Ти прийшла? Навіщо? – Запитала її мати. – Де батько? – Запитала Валентина. – Сідай. Давай по обідати, – ухилилася її мати. Поки вони їли, Валентина наполегливо питала:

– Де батько? Її мати вагалася, але, зрештою, зізналася, що ніколи по-справжньому не любила його. Вона розповіла про давній роман із одруженим чоловіком. Тепер, коли його дружини не стало, вони планували одружитися. Засмучена Валентина запитала знову: – Де зараз батько? – Він пішов, – холодно заявила її мати. Валентина, борючись зі своїми емоціями, сказала: – Я більше не повернуся сюди, якщо ти будеш із цим чоловіком. – Я хочу щастя. Якщо навіть без тебе – я все одно впораюся. Розбита горем, Валентина думала: “Як могла мама не любити того, хто був таким чудовим батьком та чоловіком?” – І поспішила на свій автобус.

18 років тому я вирушила до Італії з мріями про фінансову безпеку. Ми з чоловіком жили в селі, і наш скромний будинок був цілком підходящим, але я турбувалася про те, що не зможу забезпечити наших двох дітей, коли вони підростуть. У нашій громаді батьки зазвичай надавали житло своїм одруженим дітям, і ця традиція обтяжувала мене, особливо з огляду на те, що мій чоловік твердо стояв на позиції про те, що наші діти повинні самі про себе дбати.

Ігноруючи його погляди, я знайшла роботу за кордоном і на зароблені гроші купила квартири для свого сина та дочки у місті – за їхнім бажанням та вибором. Як тільки все було залагоджено, я відчула почуття виконаного обов’язку. Нарешті настав мій час. Я розлучилася із чоловіком і почала відкладати гроші на власну квартиру. Після 8 додаткових та старанних років роботи я купила трикімнатну квартиру в центрі міста.

Однак, коли я представила свій новий будинок своїм дітям, їхня реакція була аж ніяк не радісною . Моя дочка критикувала мої “безрозсудні” витрати, питаючи, навіщо мені знадобилося таке просторе помешкання? Мій син розділив її почуття, припустивши, що замість цієї покупки мені слід було поділити гроші між ними. Радість від мого досягнення швидко змінилася гіркотою, оскільки їхнє обурення стало настільки глибоким, що вони розірвали зі мною стосунки після всього цього.

Одного разу моя невістка Варя зателефонувала мені, знову скаржачись на мого сина. Протягом 15 років їхнього шлюбу я вислуховувала її прикрощі та втішала її, але тієї ночі я зірвалася. Я завжди ставилася до Варі як до своєї дитини, тим більше, що вона була сиротою. Раніше вона часто знаходила втіху в мені, шукаючи материнської прихильності, якої в неї ніколи не було. Варя була сама досконалість: чудово готувала та утримувала свій будинок у бездоганному порядку.

Однак мій син Євген був її повною протилежністю. Він був привабливим, тому багато жінок закохувалися в нього. Протягом усього їхнього шлюбу Варя часто дзвонила мені, розбита горем через його зради. Я б порадила щось своєму синові, але мати мало що може зробити для своєї вже дорослої дитини. Той ранній дзвінок став переломним моментом. Виснажена і напівсонна, я веліла Варі залишити Євгена і почати все спочатку за кордоном.

На мій подив, вона зробила саме так, причому, наступного ж дня. Через рік Варя вже процвітала в Німеччині разом з моїми онуками. Вона часто приписувала мені те, що я підштовхнула її до цього вдалого стрибка. А Євген, почуваючи себе покинутим, звинувачував мене у їхньому розриві. Він порвав зі мною всі зв’язки, залишивши мене на самоті. Моя колись велика родина тепер скоротилася тільки до мене та моєї улюбленої кішки.

Я зустрічалася з Максом близько трьох років, а потім він зробив мені пропозицію. Я погодилася. Шикарне весілля ми не хотіли, тому що збирали на свою квартиру. Довелося деякий час пожити в будинку його батьків. Чесно сказати, свекруха і її донька Ліза мене не злюбили. Для них я завжди залишалася чужою людиною. Та й мені було все одно, заміж я виходила за Максима, а не за них. Свекор ставився до мене якось нейтрально, він не хотів вплутуватися в жіночі сkандали.

Свекруха відразу сказала, що цей будинок буде належати Лізі, а не Максу. Моєму чоловікові дістанеться дача, на якій ще треба зробити невеликий ремонт. На нас ця заява ніяк не вплинула, ми з чоловіком все одно розраховували куnити свою квартиру. Ліза сиділа вдома з дитиною, якій було 2 роки. Ніяк по господарству вона не доnомагала. Один раз я зварила вечерю, але свекруха з Лізою демонстративно повели носами і стали смажити яєчню. Після цього я для їх сім’ї нічого не готую, тільки для себе і Макса. Убираюсь я тільки на кухні і у себе в кімнаті. Ліза стала нити, мовляв якщо я починаю прибирати в будинку, то потрібно всі кімнати помити.

Але я їй дала зрозуміти, що буду прибирати тільки там, куди сама ходжу. Як-то раз мені на роботі стало недобре. Начальник відпустив мене додому в обідню перерву, сказав, що краще до завтра мені відлежатися. Ніхто не знав, що я прийду додому вдень. Я тихо зайшла в свою кімнату, і яке було моє здивування побачити, як Ліза риється в моїй сумці. -Ну і що ти там шукаєш? -Що треба, те й шукаю. Взагалі це мій дім, що хочу, те і роблю. Я тут же вигнала Лізу з кімнати і стала збирати свої речі. В істериці я зателефонувала Максиму, і через дві години ми переїхали на знімне житло. Я більше ні хвилини не могла перебувати в будинку з Лізою.

15 років тому ми з моїм чоловіком Ярославом вирішили, що йому слід переїхати до Америки на заробітки. Маючи двох маленьких синів, нам потрібно було планувати їхнє майбутнє. Ми були щасливі у шлюбі протягом 10 років, але фінанси завжди напружували нас. Я вірила, що з додатковою грошовою забезпеченістю наше щастя буде точно повним. Поки його не було, я виховувала наших синів переважно одна.

На гроші, які надіслав Ярослав, ми купили квартири для кожного з наших хлопчиків . Наш старший, нині одружений, живе у своєму власному будинку, тоді як квартира молодшого досі чекає на нього. Я навіть побудувала великий будинок із сауною, знаючи любов Ярослава до цієї розваги. Нарешті через півтора десятиліття Ярослав вирішив повернутися додому. Але возз’єднання було далеко не таким, як я очікувала . Він здавався мені незнайомцем.

Незабаром чоловік зізнався мені, що весь цей час він мав іншу жінку в Америці, з якою мав 10-річну доньку. Вони збудували спільне життя, і тепер він мав намір повернутися до них, попросивши у мене розлучення. Я була здивована. Він вважав, що нічого мені не винен, оскільки забезпечив наших синів. Як прощальний жест він залишив для мене і дітей 10 тисяч доларів як подарунки. Його зрада була глибока: поки я віддано чекала, у нього було інше життя…

У ті дні я була дуже стиснута у засобах, коли несподівано мене відвідали сваха та родичі моєї дочки. Я подала їм все, що в мене було: яєчню-глазунью, кабачкову ікру, салати та відварену картоплю. У серпні завжди було туго з фінансами: моя старша дочка приїжджала в гості, а її дітям потрібне було шкільне приладдя. Цього року я дала їй більше, оскільки її третя дитина пішла до школи. Я завжди намагалася допомагати їм, наскільки це можливо…

До середини місяця я залишилася без гроша в кишені. Мій кредит у місцевій крамниці був вичерпаний. Тому коли з’явилися родичі чоловіка, все, що я могла запропонувати – це базову їжу. Після того, як я раніше віддала дочці залишки свого домашнього рагу, майже нічого не залишилося в будинку. І все-таки я зробила все, що могла. Сваха запевнила мене, що вони прийшли сюди не через їжу. Але потім зателефонувала моя дочка, вся у сльозах.

Вона була засмучена тим, як я їх приймала. Вона сказала, що родичі відчули себе ущемленими через те, що їм подали якусь “траву” навіть без хліба. Я спробувала пояснити своє фінансове становище і те, як я розставляла пріоритети на користь її потреб. Але вона була невтішна, звинувачуючи мене в цьому збентеженні. Я подзвонила свасі, щоб вибачитися, але їй було нецікаво зі мною розмовляти.

Історія kохання Вікт і Віктора почалася дуже красиво. Вони познайомилися в бібліотеці, разом прийшли за однією і тією ж книжкою. Так розговорилися, стали частіше бачитися, і нарешті почали зустрічатися. День весілля Віка чекала з особливим трепетом. Було шkода, що батьки не побачать такого щастя в очах дочки, вони загинули в ава рії ще багато років тому. Бабусі не стало рік тому, Віка думала, що залишилася одна, поки не з’явився Віктор. Вже все було готово, наречена у весільній сукні чекала, поки приїде наречений.

Але тут подзвонила подруга – Віка … Віктора більше немає. Тут якісь не тверезі хлопці до нього підійшли, стали прикопуватися. Бійка, і все … зараз ми в nоліції… Віка навіть не пам’ятає, як проходили nохорони. Все було як в тумані. Так ще й почало її сильно нудити. Виявилося, що Віктор не кинув дівчину одну, він залишив їй частинку себе – дитину. Віка повідомила про свою ваrітність батькам Віктора, але вони не повірили, мати там з розуму сходила, адже її єдина дитина вже на тому світі. Тому їй було зовсім не до розмов з невісткою, яка так нею і не стала. Віка наро дила хлопчика, вирішила, що сама буде його виховувати. Подруги і друзі Віктора доnомагали їй.

Але ось, така молода, а теж пішла слідом за своїм нареченим. У Віки просто так вночі зупинилося серце, хоча здо ров’я у неї було хорошим. Ніхто такого повороту не очікував. Але ж дитина-то залишилася одна. Не віддавати ж хлопчика в дитячий будиноk, адже малюкові всього 5 місяців. Подруги зв’язалися з батьками Віктора, пояснили ситуацію. Мати на той час вже стала трохи розсудливою і зізналася, що після nохорону образила Віку, со ромно було пробачення просити, ось і не спілкувалися вони стільки часу. А дитину, свого онука вона забрала собі, оформила опіку, так хоч якась радість в житті з’явилася.