News 382 Media

Я була дуже приголомшена вечіркою з нагоди 35-річчя мого сина. Він одружений вже понад десять років, і вони з дружиною вирішили відсвяткувати цю подію у себе вдома. Їхнє життєве становище завжди було предметом розбіжностей. Вони переїхали до столиці, залишивши в мене відчуженою, особливо від моєї внучки Яринки, яку я рідко бачила через постійні обмеження моєї невістки.

Під час вечірки, на якій було більше 30 гостей, мій син відкрито розкритикував свою дружину за те, що вона не приготувала його улюблені тістечка зі сметаною. Дружина завдала удару у відповідь, перерахувавши всі свої претензії з приводу грошей, ремонту будинку та його зневаги до сімейного життя. Цей спалах гніву занурив усіх гостей у незручне мовчання. Я теж відчула себе вкрай ніяково: у нашій сім’ї ми ніколи не обговорювали розбіжності публічно.

Я спробувала обговорити ситуацію з її батьками, чекаючи на вибачення з її боку. Але натомість батьки невістки звинуватили мого сина і побічно мене в тому, що я не навчила його бути добрим чоловіком. Однак мені залишалося гадати лише з приводу: чи була моя провина в тому, що я взагалі допустила цей шлюб?

У селі нічого не приховати. До Олега дійшла чуйна, що його Варя йому зрадить. Вирішив перевірити. Сказавши дружині, мовляв їде в місто, у справах, а через пару годин потихеньку повернувся. Зайшов в хату і сам все своїми очима і побачив. Варвара, видно, як то кажуть” у сорок п’ять – баба ягідка знову”, “перекидалася” з мужиком з сусіднього села. Альо ж вони одружилися по любові… Олег розвернувся і пішов, грюкнувши дверима. День-другий проживши у лісі, в мисливській хатині, трохи охолов. Потім приїхавши, закинувши свої речі в автомобіль, і не озирнувшись на Варю, поїхав… На протилежному кінці села, там, де стояла напіврозвалена хібара його діда з бабою, Олег почав будівництво нової хати. Літо тільки почалося. Та й руки у мужика росли звідки треба. Через пару місяців новий зруб був готовий.

– Відмінний вийшов будинок, Олег. Світлий, великий. – Оцінивши Потап, що живе по сусідству і частенько допомагав Олегу в будівництві. І додав. – Тепер і про сім’ю можна подумати. Потап з дружиною жили удвох. Але місяці чотири тому до них переїхала дочка-Соня. Пішла від чоловіка n’яниці і жила у батьків. Соня частенько поглядала за роботою Олега. Вже дуже спритно у того все виходило. І якщо, раптом, зустрічалася з ним поглядом, то ніяковіла і червоніла, як дівчинка. Олегу Соня теж подобалася. Сорок років бабі, а все струнка, як школярка.

Але вже дуже сильно тиснула образу на зра ду дружини… Якось раз, коли Потап з дружиною поїхали до рідні в село по сусідству, а Соня залишилася вдома одна, приїхавши її колишній чоловік. Тієї хотів силою забрати Соню назад, але та спиралася. Тоді він став бити її. На шум прибіг Олег, схопив мужика за шкибиртки і викинув з дому. Той підвівся, але побачивши Олега, мовчки захромав геть. А Олег гладив жінку по голові, і говорив: – Заспокойся, Сонечка. Він сюди не повернеться. Не дам тебе в образу нікому… Увечері Потап з дружиною покликали його в гості, дякували за захист. А Олег, взявши руку Соні, сказавши: – Виходь за мене заміж, і у вас, її батьків, я прошу благословення на шлюб. – А! Що я говорив?! – звернувся Потап до дружини. – Казав, що Олег на Соньку поглядає? А ви не вірили…

Поїздку до батьків я запланувала заздалегідь, тому заздалегідь куnила квиток на поїзд. На верхню nолицю. Щоб ніхто мене не смикав, і я змогла виспатися. Але не тут було. У купе зі мною їхала жінка з дитиною. Дитина, років шести, відразу ж розвинула шалену активність. Не замовкав ні на хвилинку, якщо не балакав, то запитував, якщо не питав, то співав. Крім цього, гасав, як білка в колесі. У купе йому було тісно, а гуляти вагоном мама з ним не побажала. Самого ж малюка, звичайно, не відпускала.

Мати жодного разу йому не сказала “не можна”, жодного разу не обсмикнула. Гаразд би він там унизу розважався. Так ще й до мене на полицю залазив, ліз із запитаннями та своїми розмовами. Про “виспатися” мови не могло бути й мови. Малюк творив, що хотів. Лише із купе його мати не випускала. Цього енерджайзера змогли втихомирити і вкласти спати лише о першій ночі. Прокинулася я пізніше за них. Почекала, поки матуся з сином одягнуться , поснідають, потім спустилася.

Тут оголосили зупинку хвилин на тридцять, і я захотіла прогулятися пероном. Спробувала одягнути кросівки, і почула, як там щось хлюпнуло. Подивилася – а там швидkорозчинна локшина. Чиїх рук це питання не викликало. Сую під ніс мамаші. – А я думаю, як він так швидkо з’їв, – засміялася матуся. Їй вторив синочок. – І що ми будемо робити?! – Запитую я її. – Та вилийте і все. Підсохне – одягнете, – спокійно відповідає та. – Це ж дитина, вона просто пустує. Має право. І жодного “вибачте”. Начебто так і має бути. Лапшу я вилила. Але, виходячи з купе, прихопила з собою її туфлі. І викинула у відро для сміття на пероні. Я теж дитина своїх батьків. Маю право побешкетувати.

Коли мені виповнилося 40 років, мій чоловік раптово пішов, жорстоко назвавши мене непривабливою та нудною. Розмірковуючи про наші дванадцять років, проведені разом, я мучилася сумнівами. Моя колись яскрава моложава зовнішність зблікла, а самооцінка в результаті різко впала. З роками його увага та компліменти зменшувалися, тоді як моє прагнення до його уподобання залишалося. Незважаючи на поради подруг постояти за себе або розпалити ревнощі в очах чоловіка, я була засліплена любов’ю.

Якось він оголосив, що подає на розлучення, і пішов до іншої жінки того ж дня. Кілька місяців по тому я побачила його з молодшою версією себе, що змусило мене нарешті задуматися про себе. З того часу я взяла під контроль своє життя , відвідуючи тренажерний зал, оновлюючи свій гардероб і знову знаходячи впевненість.

Невдовзі після цих дій я познайомилася з Павлом на одному із концертів своїх улюблених музикантів. Він був щирим, уважним і надійним – разючий контраст із моїм колишнім. Ми одружилися, і тепер я чекаю на дитину, вдячна за другий шанс знайти любов і сім’ю. Як би там не було, я досі запитую себе: невже мій перший шлюб розвалився через мене?

Раніше друзі та знайомі часто казали мені, що я покладаю великі надії на жінок. Але для мене приготування їжі жінкою було пріоритетом. Адже справа була не лише у зовнішності чи характері моєї другої половинки: я цінував кулінарні навички, оскільки у мене була фізично важка робота і я потребував поживних страв. Я одружився молодим, але моя перша дружина не вміла готувати смачні страви. Спроби поговорити на цю тему призвели до конфліктів і ми розлучилися.

Моя наступна дружина, медсестра, утримувала будинок у бездоганному порядку та готувала смачні страви. Але після весілля вона, на мій подив, посадила мене на строгу дієту , оскільки їй подобалися худорляві чоловіки. Я став покладатися на колег у питаннях ситного харчування та батончиків для підтримки сил. Моя друга дружина також заборонила моїм друзям відвідувати нас, побоюючись, що їй доведеться готувати звичайну їжу. Ми неминуче розлучилися.

Потім я познайомився із чарівною жінкою з продуктового магазину. Помилково я припустив, що вона вміє добре готувати. Однак вона цього не вміла. Я сумував за простими, смачними стравами. Пропонуючи натомість фінансову безпеку, я запитую себе: чому сучасні жінки здаються незацікавленими у приготуванні їжі для своїх чоловіків? Невже це так важко?

Мій зв’язок з братом завжди був міцним і згодом ставав ще міцнішим. Однак після того, як я вийшла заміж, наші зустрічі стали рідшими, хоча ми, як і раніше, намагалися залишатися на зв’язку, особливо під час канікул. Ми обидва безмірно насолоджувалися суспільством один одного. На жаль, коли він вступив на службу та переїхав до іншого міста, наше спілкування почало слабшати.

Я намагалася відвідати його кілька разів, але щоразу щось було не так, ніби мені по-справжньому не раділи. Згодом брат став рідше ініціювати дзвінки. Через багато років на його 40-річчя я вирішила зробити йому сюрприз. Згоряючи від нетерпіння, я купила особливий подарунок – дорогу спортивну вудку – та спланувала поїздку. Однак, коли я натякнула на візит під час розмови телефоном, він ясно дав зрозуміти, що не святкує і не хоче приймати гостей.

Його тон був зневажливим та холодним. Коли я продовжила наполягати, він різко огризнувся, сказавши, що сам вирішить, кого запрошувати. Мені було дуже боляче. Він повісив слухавку, і з того часу ми не розмовляли. Мені здається, що він остаточно розірвав зв’язок. Але що мені зробити хоча б для того, щоб дізнатися причину?

Довгий час ми з чоловіком , обидва пенсіонери, жили одні в нашому сільському будинку, мріючи про його ремонт. Багато років тому він працював за кордоном, і на ці гроші ми купили невелику квартиру для нашої доньки, сподіваючись, що згодом вона сама її відремонтує. Ми також накопичили солідну суму на старість, не надто велику, але достатню для комфорту. Наша донька Олена так і не дізналася про цю заначку, яку ми тримали в секреті.

І все-таки, коли вона зіткнулася з труднощами, я відчула себе зобов’язаною поділитися з нею грошима , хоча мій чоловік і не схвалював цього. Родина Олени переросла свою крихітну квартирку. Не маючи змоги знайти кошти на купівлю більшого будинку, вона подумувала про переїзд на заробітки до Італії, сподіваючись зібрати необхідні гроші за кілька років. Думка про те, що вона залишить своїх дочок-підлітків, глибоко турбувала мене.

У той час, як мій чоловік вважав, що наш зять уже повинен був покращити їхнє становище, я почувала себе на роздоріжжі. Мені здавалося неправильним накопичувати заощадження, коли наша дочка потребувала грошей. Я впіймала себе на тому, що подумую віддати ці гроші таємно – без згоди мого чоловіка. От тільки мені важко передбачити: а якими будуть наслідки мого рішення?

Мені досі незручно зізнаватись, що навіть після 15 років перебування свекра в Америці у нас із чоловіком досі немає власного будинку. Я вийшла заміж не через гроші. Моя любов до чоловіка була щирою від самого початку і залишалася сильною протягом усього нашого 10-річного шлюбу. Коли ми одружилися, мій свекор уже п’ять років жив у Америці. Моя свекруха пояснювала, що вони не могли допомогти нам купити житло, тому що батько мого чоловіка ще недостатньо заробляв. Вона запевнила нас, що це лише питання часу. Замість того, щоб жити з батьками, ми з чоловіком вирішили винайняти квартиру.

Там ми народили свого сина. Досі ми все ще знімаємо житло і сподіваємося, що наші родичі з боку чоловіка допоможуть нам у покупці власної квартири. Незважаючи на те, що ми обоє працює, купити квартиру здається недосяжним завданням. Нещодавно з’явився проблиск надії: мій свекор повернувся із США. Я подумала, що з огляду на його тривале перебування та заробіток за кордоном він міг би запропонувати фінансову допомогу. Але моє хвилювання було недовгим. Коли ми прийшли в гості, він дав нам лише 200 доларів – і пораду про цінність наполегливої праці!

Весь вечір він розважав нас розповідями про життя в Америці, про свої труднощі і про те, як важливо цінувати кожну копійку. “Якщо ти чогось хочеш, синку, ти маєш заради цього працювати”, – заявив він. Він навіть згадав, що якщо ми колись переїдемо до Америки, він допоможе нам знайти роботу. Я залишала їхній будинок у більшому сумі, ніж можу висловити словами. У них тепер є заощадження, а ми все ще щосили намагаємося знайти постійне житло. Як вони можуть не бачити нашого тяжкого становища?

Коли ми росли, з матір’ю були тільки моя сестра Леся і я. Наш батько помер, коли ми навчалися у школі, залишивши нас у складних фінансових обставинах. Все почало налагоджуватися лише тоді, коли ми обидві вийшли заміж. Леся першою з’їхала, вийшовши заміж за чоловіка з багатої сім’ї у нашому селі. Відтепер вона насолоджувалася розкішним життям. Вони мали великий будинок, і її чоловік був одним з перших у нашому селі, у кого з’явилася “Волга” – символ статусу на той час. Пізніше я вийшла заміж, але, на відміну від Лесі, мій чоловік не був багатий. Він був із іншого регіону, і ми зустрілися на нашому робочому місці. Пам’ятаю, одного разу я тяглася дорогою з важкими сумками, спізнившись на останній автобус до нашого села.

Моя сестра та її чоловік проїжджали повз на своїй блискучій “Волзі”, але не зупинилися , щоб запропонувати підвезти. Більше, ніж відсутність допомоги, мене зачепило те, наскільки сильно змінилася Леся. Після цього я вирішила дистанціюватися від неї і зосередитися на своєму житті. Минув час, наша мати померла, а десять років тому я втратила свого чоловіка. У 55 років я вирішила дати собі другий шанс – і вирушила працювати до Іспанії. Мені вдалося зібрати значну суму, щоб купити такий самий розкішний будинок, як у моєї сестри.

Побачивши моє новонабуте багатство, ставлення Лесі різко змінилося. Вона почала простягати руку допомоги, виявляти інтерес до мого життя і навіть відвідувати мене, чого ніколи раніше не робила. Вона почала наголошувати на нашому сімейному зв’язку. Під час одного із моїх візитів додому Леся звернулася до мене з проханням позичити 10 тисяч євро. Хоча я мала гроші, я відмовилася. Вона відреагувала з обуренням, заявивши, що я в боргу перед нею, оскільки вона залишила мені будинок наших батьків. І тепер вона вимагає свою “частку”. Я здивована і хочу лише знайти відповідь на одне запитання: що робити далі?

– Мамо, Сашенька не бачить! – прохрипіла з жа хом Марина… Їхня сім’я була глибоко віруючою. Батько церковний староста, Марина з матір’ю співали в церковному хорі, а чоловік Марини будував церкву… У чому ж вони завинили перед Богом, що він їх карає сліпотою їх п’ятимісячного сина і онука. З позаранку вже були в kлініці. Після докладного обстеження доkтора винесли вердикт: – Необхідна оnерація. Але гарантій, що зможемо повернути зір малюкові, немає… – Почекаємо з оnерацією, – сказала мати Марини. – Поїдемо до ченця, який зцілює глухих і сліпих.

Завтра поїдемо. В інший район… Чернець дивився на Марину. Мовчки, довго. У тієї вже мурашки по тілу пішли, коли чернець заговорив: – Не скаржся на Бога, дочко… Згадай пташенят… Марину як блискавкою шарахнуло. … Як то, в далекому дитинстві, вони, Марина з сусідом Васею, залізли на дерево і виявили пташине гніздо. Там були три пташенята. – А давай їм очі виколем. Подивимося, що вийде, – запропонувала дівчинка. – Еге ж. І лапки скрутимо. Потім поховаємо, – підтримав її Васька. Пташки так гірко пищали… – Боже мій!..

– Марина згадала, що у Васьки ноги почали відмовляти ще по молодості. – Покайся перед Богом, проси прощення донечка. І я буду молитися за синочка твого, – промовив старець. – Господь милостивий. Сім днів молився над хлопчиком чернець, тримаючи долоню над його очима. – Тепер можна і до ліkарів, – нарешті сказав він. – Вилікують вони твого синочка. Як чернець і сказав, операція пройшла успішно. Відразу зір сто відсотковим не став. Але спочатку він розрізняв фігури, потім вже і м’яч ганяв з друзями у дворі, і книжки читав. Хотіли відправитися всією сім’єю на уклін ченцеві, але той вже nомер, вилікувавши тисячі хво рих. Син Марини виріс, закінчив школу, дружину привів, діти у нього здо рові. А Марина щодня, при молитві поминає старця-цілителя.