News 382 Media

У мене було щасливе дитинство. Я була єдиною дитиною у сім’ї – у своїх багатих батьків. Вдома у нас завжди було багато гостей, оскільки мій батько був шановною людиною. Однак мені завжди здавалося, що родичі просто користувалися добротою моїх батьків, які їм не відмовляли. Усе скінчилося в один день. Коли мені було 14 років, мої батьки заrинули в автоkатастрофі. І ніхто з тих родичів, які проводили у нас усі вихідні, не захотів удо черити мене. Я дзвонила, благала оформити на мене опіку, але всі мені відмовляли. В результаті я опинилася у дитя чому будинку. Однак довго сумувати мені не довелося, оскільки світ, як виявилося, не без добрих людей…

Навпроти нашого будинку був продуктовий магазин, де працювала продавчиня тітка Олена. У неї з чоловіком була маленька дочка, але вони, дізнавшись про мою ситуацію, вирішили забрати мене до себе. Звичайно ж я погодилася, а рідна донька тітки Олени стала моєю улюбленою сестричкою. Якось тітка Олена зізналася, що саме моя мама допомогла їй колись влаштуватися на роботу. Вони з чоловіком у той період ледь вижи вали, і допомога мами справді врятувала їхнє життя. За словами тітки Олени, настав час і їй відплатити за ту доброту. Я вступила до університету.

Прийомні батьки сплатили все, що було потрібно. Нині мені 30 років. Я досягла в житті всього, чого хотіла. Я маю величезну фірму, яку свого часу створили мої батьки, дорогий автомобіль, кілька квартир. Нещодавно про мене згадали численні родичі, які засиджувалися в нас допізна, адже батьки завжди накривали для них стіл. Вони почали дзвонити мені, цікавитись моїм життям, запрошувати до себе в гості. Але цих людей для мене не існує. Свого часу вони відвернулися від мене, а тепер настала моя черга. У мене, звичайно, є рідні люди: тітка Олена, її чоловік та їхня донька. Для них я робитиму все, що буде в моїх силах.

Просто перед весіллям свати пообіцяли, що подарують молодятам квартиру. Вони досить забезпечені люди, такі можливості вони мають, адже володіють власним бізнесом. Ми із чоловіком звичайні пенсіонери, багатством не володіємо. Але вони постійно відтягували цю справу, виправдовуючись тим, що поки що не знайшли відповідну. У результаті нам із чоловіком довелося поступитися нашою квартирою молодим, а самим перебратися жити на дачу.

Ситуація змусила, адже Іра після весілля завагітніла, вона досить тяжко це переносила, довелося рано вийти у декрет. Грошей у сім’ї почало не вистачати, і молодята більше не могли орендувати квартиру. Онук народився, йому вже майже рік. Свати заявили, що раз Іра з Ігорем вже мають житло, вони куплять квартиру для своєї молодшої дочки.

Ми з чоловіком були обурені. Через те, що вони не дотрималися своєї обіцянки, нам з чоловіком довелося пожертвувати своїм комфортом і перебратися жити на дачу, де не найкращі умови. Ми з чоловіком заявили, що збираємося повернутися до нашої квартири. Якщо вже обіцяли, нехай залишаються вірними своєму слову. Ми не повинні постійно перебувати в ролі жертви. Хіба я не права? Адже ніхто їх за язик не тягнув.

Коли Ілона сказала, що збирається заміж, її мати мало не розплакалася від щастя. Вона дуже давно цього чекала! Доньці було вже 27 років, всі її подруги давно обзавелися сім’ями, лише Ілона ходила одна. Марія Петрівна почала серйозно готуватися до зустрічі з майбутнім зятем, приготувала і напекла цілу купу всякої всячини. Але коли вона вперше побачила обранця дочки, в голові дуже чітко прозвучала думка:

“Він не той, хто їй потрібний!” Іван був худий, нескладний, в окулярах, та ще й із села. Не про таку партію Марія мріяла для своєї єдиної доньки . Але Ілона була вперта і залишилася вірною своєму вибору. Після весілля молодята переїхали до квартири, яка дісталася Ілоні від покійної бабусі. Жили вони дуже дружно. Незабаром Ілона народила Іванові доньку, а за два роки й сина. Її батьки були частими гостями у їхньому домі, у всьому допомагали з дітьми.

Коли старшому було шість, у сім’ї трапилося величезне горе. Повертаючись додому після роботи, Ілона потрапила під машину, від отриманих травм померла на місці. Ця втрата дуже важкою на всіх далася взнаки, Іван почав пити від горя. Батьки жінки, які теж не могли змиритися з подією, проте знайшли в собі сили вплинути на Івана і привести його до тями. Тепер найголовнішою загальною метою є поставити дітей на ноги.

Я не могла повірити своїм вухам, коли моя 53-річна подруга Ніна розповіла, що майбутня невістка, Оксана, поставила дві умови: офіційний шлюб і роздільне проживання. Мені це здалося дивним, адже зараз найчастіше пари спочатку живуть разом, і лише потім одружуються. Але Оксана була непохитною в тому, щоб одразу вийти заміж і жити окремо. Ніна була спантеличена такою наполегливістю Оксани, тим більше, що вона не мала своїх коштів і була вихідцем зі скромної родини.

Син Ніни за дуже короткий час повністю потрапив під вплив Оксани , навіть готувався до їхнього весілля та виселив квартирантів Ніни, щоб забезпечити їхнє житло. Такий крок спантеличив мою подругу, адже орендна плата за квартиру була її єдиним доходом: вона не мала ні пенсії, ні достатнього досвіду роботи, щоб знайти хоча б підробіток. Ніна виховувала сина Остапа одна з того часу, як її чоловік, успішний бізнесмен, покинув цей світ: його пусте життя призвело до передчасної смерті. Остап успадкував частку в бізнесі батька, яку незабаром продав за добру суму.

На ці гроші Ніна забезпечувала сина та здавала в оренду їхню квартиру. Вони безбідно жили з матір’ю Ніни до її смерті. Колись Ніна сподівалася, що син завжди буде поруч, адже вони мали безконфліктне спільне життя. Однак рішення Остапа одружитися з Оксаною і з’їхати залишило Ніну в сум’ятті. Вона зараз почувається відданою через те, що син не піклується про її матеріальне становище та благополуччя. Ніна присвятила своє життя вихованню Остапа, а тепер на неї чекає похмуре майбутнє без перспектив працевлаштування та джерела доходу. Як її вчинити у такій ситуації?

З Іриною ми товаришували ще зі шкільної лави, свого часу я вважала її найкращою подругою. Але я розчарувалась у ній у день свого весілля. Під час усього свята вона не зводила погляду з мого нареченого, по її погляду і для ідіота було зрозуміло, що вона небайдужа до Павла. Це значно зіпсувало мені найважливіший день у моєму житті, після цього я вирішила обірвати з нею всі зв’язки. Через п’ять років Іра знову з’явилася у моєму житті.

Вона несподівано подзвонила мені і попросила приїхати на хрестини її дочки. Вона хотіла, щоб я стала хрещеною мамою. Щиро кажучи, така раптова пропозиція здивувала. Наскільки мені було відомо, Іра зустріла людину собі до душі і скоро збиралася вийти за неї. У її пропозиції я не розглянула каверзи і погодилася. Доньку вона народила нещодавно, їй було всього рік. Вся правда розкрилася просто в церкві.

Коли я тримала дівчинку на руках, побачила на її руці родимку як у мого чоловіка, така ж була на руці моєї дочки. Збігів таких не буває, одразу стало очевидно, хто батько дитини. Коли з’ясувалося, що протягом усього шлюбу Павло мені зраджував, я подала на розлучення. Не маю жодного бажання ділити життя зі зрадником.

У другому півріччі мого 11-го класу до нашої школи прийшла Олена Степанівна – як практикантка з алгебри та геометрії. Це була молода, струнка жінка, всього на кілька років старша за нас, яка навчалася на 4-му курсі університету. Я був миттєво зачарований нею – щойно вона увійшла до нашого класу. Я навіть уявляв її своєю майбутньою дружиною. Не знаючи, як правильно висловити свої почуття, я часто зривав її заняття, через що вона помилково думала, що її недолюблюю.

Кілька разів я зухвало запрошував її на побачення під час уроків – і зрештою отримував погані оцінки. В останній день її викладання у нашому класі ми подарували їй букет, і я сміливо передбачив, що ми одружимося через 5 з половиною років – на що вона зі сміхом погодилася.

Після закінчення школи я вступив до університету на економічний факультет і підробляв із першого курсу. На останньому курсі я знову зустрівся з Оленою Степанівною: знайшов її через соціальні мережі та запросив її на свій випускний. Незважаючи на те, що на той момент вона була заручена, я зробив їй пропозицію руки і серця при всіх, нагадавши цим про свою обіцянку. Попри всі обставини, ми одружилися. Ми живемо щасливим життям вже 8 років. Вам сподобалась моя історія?

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

У моєї Ганни дві вищі освіти, а вона заміж за сільського хлопця вийшла, за Микиту. Познайомились десь на сільськогосподарській конференції. Що ми могли зробити? Кохання у них. І поїхала Анечка наша за коханим у село, щастя, що не дуже далеко від столиці. Молоді твер до сказали: весілля робити не хочуть, пішли розписались та на море до Туреччини злітали, і поїхали жити до села, до Микитиних батьків. У них два будинки на подвір’ї, нові молодим віддали. Три роки минуло, Ганна вже й мамою стала. Ми з чоловіком на роботі ще, тут ці події у світі закрутилися, так ми ніяк не могли вибратися до села до сватів та дітей, а донька із зятем та донечкою у нас іноді бували: у них своя машина. Так от, відгукнулися ми на запрошення сватів і дітей і поїхали на всі вихідні, яких тоді випало три поспіль. Все там добре у нашої донечки, і люди свати добрі, і чоловік Анну нашу любить, мабуть, і внучка гарненька росте.

Але те, що я побачила! Вже місяць відступити від цього не можу. Приїхали ми ближче до вечері. З подарунками для всіх, звісно. Нас гостинно всадили за стіл, батьки Микити теж у дім до молодих прийшли. Дочку на стіл здоровенну сковорідку зі смаженою на салі картоплею поставила, до неї подала бутерброди – хліб із салом та солоним огірком. Соління ще були і салати, Олів’є зі свіжих овочів, і смажена курка. На мене – надто для вечері. Ганна ніколи так не харчувалася, доки у місті жила. А на десерт донька принесла скибочки білого батона, намазані олією, прибиті цукром і з молоком.

Ну як так можна після такої ситної вечері? Та ще нічого. Ось ранок. Ми з чоловіком близько восьми прокинулися, а ніхто вже давно не спав. Хоч і вихідні. Нас запросили снідати. Я думала, будуть якісь сирники та кава, але я номилялася. Як дочка готувала сніданок, я спостерігала і слова не могла казати. Жир на сковорідку, потім кружальцями домашню ковбасу, а поверх – штук 12 яєць. І Ганна дістала миску з холодильника. На сніданок.

До яєчні. Ну а на десерт – так, на десерт була кава. Обі дали борщем. У каструлі з борщем плавала, крім ребер, ціла кермо, і ложка в тому борщі стояла від жиру. Подали доньку зі свахою борщ зі сметаною. На друге – вареники з картоплею та капустою, заправлені шкварками. Як я чекала вечора неділі, щоб поїхати додому, ви не уявляєте! І ось тепер про одне лише й думаю: що сільська рідня з донькою зробила, коли вона так нас зустрічає з такими частуваннями? Це ж вона й сама так їсть щодня; виходить, і онука; так уже заведено у сім’ї. І як її переконати, що це неправильно? Як врятувати дитину? Має дві вищі освіти, а вона домашньою ковбасою снідає.

Як і багато хто після школи, я мріяла вчитися в столиці – і ця мрія збулася, коли я вступила до престижного університету. Щоб не жити у гуртожитку, я разом із трьома подругами винайняла квартиру. Ми знайшли пристойне місце, яке хоч і знаходилося не дуже близько до університету, але було неподалік метро і мало хороші умови. У квартирі було зроблено ремонт, і її було обладнано всім необхідним. Господиня була поблажлива, наполягаючи лише на чистоті. Ми вирішили забиратися разом щотижня, тому що у нас був напружений графік: навчання допізна, робота на півставки та необхідність відпочинку.

Готувати доводилося по черзі, і ми ефективно ділили обов’язки та особистий час. Мої сусідки по кімнаті були ідеальними: ми ділилися одягом, підтримували один одного на побаченнях і навіть позичали гроші, коли це було потрібно. Проблеми почалися, коли у гості приїхала тітка однієї з дівчаток. Спочатку зговірлива, вона невдовзі почала нав’язувати свої правила. Вона склала графік щоденного прибирання та суворе меню, виключивши з нього всі свої обов’язки.

Вона також розділила холодильник, помічаючи всі продукти етикетками, і стежила за кожним кроком. Її поведінка загострилася, коли вона почала забивати пральну машину, спеціально завдаючи нам незручностей. Нам така поведінка невдовзі набридла, і ми колективно попросили її з’їхати. Це рішення засмутило мою подругу, племінницю цієї жінки, але ми не могли продовжувати жити за таких умов. Ми запропонували, що якщо вона хоче жити з тіткою, то їм слід знайти окрему квартиру. Хіба ми зробили щось жорстоке або егоїстичне?

Ми з Олегом зустрічалися 7 місяців, коли він наважився познайомити мене зі своєю дочкою. Олег був у розлученні, дівчинка залишилася з ним після розлучення з першою дружиною. Ми з Аліною дуже швидко порозумілися, взагалі діти завжди мене любили. Невдовзі Олег зробив мені пропозицію, і ми з’їхалися. Ми заздалегідь обговорили поділ обов’язків, я була не проти взяти на себе деякі моменти виховання Аліни, взагалі планувала якнайбільше з нею зблизитися.

Спочатку у нас все було дуже мирно та спокійно. Я з Аліною робила уроки, підтримувала лад у будинку, готувала смакоти для сім’ї. А потім Аліна стала дуже погано поводитися. Якось вона демонстративно вилила мій суп у сміття, мовляв, я погано готую. Вона розкидала все відразу після того, як я забиралася, могла нагрубити і відмовлялася слухати.

Я розуміла, що така поведінка зумовлена ревнощами чи чимось таким, намагалася бути м’якою, але водночас чекала на якусь підтримку від Олега. Але він зовсім не намагався вплинути на свою дочку, всю її огидну поведінку пояснював моїм неправильним підходом до дітей. У результаті мені це набридло, бути крайньою не надто приємно. У сім’ї люди повинні слухати один одного. Я зібрала речі та повернулася додому.