News 382 Media

З моменту, як я познайомилася з Сергієм, я чула чимало розповідей про його бабусю Галину по батьківській лінії. Це горда і сувора жінка. Ще у 90-ті роки вона працювала на факультеті іноземних мов в університеті та вільно володіла англійською. Але, невдоволена низькою зарплатою, поїхала до Греції, залишивши дітей на свою матір. У Греції вона три роки працювала покоївкою в готелі. За цей час вивчила грецьку мову і стала адміністратором. На цій посаді вона працює 30 років. Незважаючи на складний характер, вся сім’я завжди намагається догодити бабусі, сподіваючись на її щедру матеріальну допомогу. Коли Сергій привів мене знайомитись, бабуся була у відпустці.

Вона одразу дала зрозуміти, хто в будинку головний. Сканувала мене поглядом з голови до ніг, начебто оцінюючи товар. – Ну, розказуй про себе! – сказала вона. Я розгубилася і мовчала, доки бабуся не звернулася до Сергія: – Що то за дівчина в тебе, ні риба, ні м’ясо? У розмову втрутилася свекруха, Марія Семенівна, пояснивши, що я трохи соромлюся. Тоді я набралася сміливості і почала розповідати про свою родину, сказавши, що я родом з невеликого села. Але Галина мене перебила, не дослухавши: – Все ясно, біднота. Сергію, ти не міг знайти собі рівню? Я хотіла провалитися крізь землю. Не витримавши принижень, я встала, подякувала за частування і попрямувала до дверей. Мій погляд упав на Сергія, і він пішов за мною. Свекруха намагалася нас зупинити, але ми не слухали. Дорогою додому я не могла стримати сліз, а Сергій намагався заспокоїти мене: – Бабуся Галина у нас командир. Навіть дідусь, незважаючи на свою кар’єру чиновника, завжди слухався.

З роками її характер стає лише складнішим. Вона навіть рідну доньку з дому вигнала за те, що та вийшла заміж за бідного. Вже 20 років вони не спілкуються. Щоправда, батько таємно підтримує зв’язок з нею. Я була шокована. Якою ж треба бути жорстокою, щоби вигнати власну дочку! – Я теж втомився миритися з її витівками, але мама боїться залишитись без її підтримки і просить бути терплячим. Але більше я не маю сил, – зізнався Сергій. – Тоді ми більше не спілкуватимемося з нею. Навколо неї і так достатньо тих, хто готовий танцювати під її дудку, – підтримала я чоловіка. Ми почали готуватися до весілля, але бабуся знову нагадала про себе. Одного дня Сергій повернувся додому дуже засмученим.

– Мама вмовляє мене помиритися з бабусею, інакше ми не отримаємо квартири. Бабуся хотіла подарувати її мені як онуку, але ти їй не сподобалася. Тепер вона вимагає, щоб ми розлучилися. Але цього не буде. Я люблю тебе, і ми самі вирішимо проблеми з житлом. На нашому весіллі не було родичів з боку чоловіка. Його сестра обмежилася смс з привітанням. Вже рік вони не спілкуються з нами. Свекруха іноді нагадує про себе, сподіваючись, що Сергій схаменеться. А квартиру нам купили мої батьки без жодних умов. З рештою ми впораємося самі. Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, розірвавши це замкнене коло? Чи варто було продовжувати догоджати бабусі?

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

Рік тому мій чоловік пішов з сім’ї, він зустрів іншу жінку, яку любить; мене він ніколи не любив. Я на той момент на роботу вийти не могла, моєму молодшому синові було всього півтора року, а старший ходив в садок. З родичів у мене була, тільки, сестра, але вона живе в іншому місті. — Скажи спасибі, що алі менти мій син тобі nлатить так довго. Так, nлатив, ці rроші не міняли погоди в нашому в нашому домі. На роз лучення я не подала, мені було ніколи, двоє маленьких дітей. Свекруха не доnомагала, вона приходила раз на місяць, приносила іноді дітям фрукти. Тато у вихованні їх не брав участі. Він хотів інших дітей, від нової nасії. Так ми прожили рік, потім я вийшла на роботу і стало легше.

Я дізналася від свекрухи новину. — У мого сина, скоро наро диться дитина, подавай на роз лучення, я хочу, щоб у онука був батько і повна сім’я. Тоді, ця жінка була на 5 тижні ваrітності. Я не пручалася, пішла подала на роз лучення. В цей же день, чоловік потрапив в ава рію на машині. Чоловік лежав у ліkарні, лікарі сказали, що він не зможе ходити. Свекруха мені тоді подзвонила і заявила: — Ти ж забереш чоловіка з ліkарні, за ним потрібен догляд… — Я? З якого дива? — Ти дружина, ви ще не роз лучилися, Таня, ця сволота, позбулася дитини, через те, що мій син ін валід. Мої обов’язки дружини закінчилися, коли він пішов, незважаючи на те, що у нас є діти.

Його нічого не хвилювало. Він за рік навіть і дітей своїх не захотів побачити. Він нас кинув, зрадив. Нехай за ним дивиться його рідна мама, яка так любить його. Свекруха забрала сина додому. Він вже йде на поправку. Нас вже розвели. Свекруха не вгамувалася, вона ходить і розповідає всім, що на старості років доглядає за сином, що мені, його дружині, він потрібен був, коли rроші були, а як ін валідом став, я з ним роз лучилася. Багато її підтримали, мені кажуть, що я вчинила непорядно. Хоча це я з дітьми не потрібна була йому, коли він був здоровий. Думаю, nродати квартиру і виїхати до сестри, вона мене чекає.

Ми з чоловіком живемо у місті, у нас свій невеликий бізнес. У сім’ї двоє дітей: старший син Олег, який уже має свою сім’ю та маленького сина, та донька Іра, яка цього року закінчила школу. Мені 45 років. Наш сімейний бізнес приносить хороший дохід, але потребує часу та зусиль. Ми з чоловіком і сином активно працюємо, у кожного свої обов’язки, тому якщо хтось випадає з процесу, стає важко. Батьків чоловіка вже давно нема, а мої живуть у селі. Їм обом за 70, але, незважаючи на вік, вони продовжують господарювати: тримають курей і доглядають невеликий город.

На щастя, ми нарешті вмовили їх продати корову, оскільки сил у них вже не так багато. Але вони не можуть сидіти без діла та продовжують знаходити собі заняття. Щороку мама просить нас приїхати допомогти посадити чи викопати картоплю, а також по господарству. У селі завжди знайдеться робота. Але я не завжди можу це зробити: через роботу часу дуже мало, а єдиного вихідного хочеться відпочити, а не проводити день, зігнувшись на сонці. Я неодноразово говорила батькам, щоб вони зменшили кількість роботи або взагалі відмовилися від городу, адже ми можемо купити їм все необхідне.

Але вони не слухають мене. У мене є сестра Марія, але вона живе в Канаді. Ми допомагаємо батькам фінансово, але, оскільки вона далеко, основна допомога лягає на мене. У селі, де живуть мої батьки, у нас багато родичів. Коли ми приїжджаємо, з кожним треба поговорити, а іноді й зайти в гості. На минулих вихідних у онуки баби Галі, сестри моєї матері, був день народження – дівчинці виповнився рік. Її батьки вирішили відзначити цю подію в ресторані. Мама цілий тиждень дзвонила мені, вмовляючи приїхати та привітати іменинницю. Я відповіла, що якщо вийде, то приїдемо, а якщо ні, то ні. Зрештою у нас не вийшло.

У наш єдиний вихідний чоловік вирішив залишитися вдома та відпочити, а я з ним погодилася. Так ми провели день. Наступного дня мені зателефонувала тітка Галя: – Чому ви не приїхали? Ми на вас чекали, дочка за місце в ресторані сплатила. – Я ж не казала, що точно буду, – відповіла я. – Як не казала? Твоя мати сказала, що ви приїдете. Якщо не збиралися, треба було попередити. Після цього я була в люті. Мені стало прикро, що зі мною розмовляють, як з дитиною. Якщо ми не приїхали, то так склалися обставини. Ніхто не має права вказувати мені, що робити. Я вирішила, що коли ми поїдемо до батьків наступних вихідних, віддам ці 2000 за місце в ресторані, щоб тільки більше не порушували цієї теми. Чому люди не розуміють, що інші можуть мати свої плани? Невже обов’язково робити те, що вони за тебе вирішили?

Ми з чоловіком Марком будували свій будинок п’ять років. Землю під будівництво нам подарували мої батьки на весілля. Кожна цегла була наче на вагу золота, кожен метр бетонної стяжки сприймався як маленька перемога. І ось уже два роки ми живемо у своєму просторому, сучасному будинку. Здається все ідеально: є місце для дітей, простора кухня, затишний сад. Але нещодавно спокій нашої родини порушив несподіваний візит, який перетворив наше життя на справжній хаос. До нас приїхав брат чоловіка зі своєю родиною: дружиною та трьома дітьми. Уявіть собі, тепер їх у домі більше, ніж нас самих! У нас двоє дітей, у них троє. Тобто у будинку стало дев’ятеро людей. І вони приїхали не на пару днів і навіть не на тиждень.

Вони заявили, що будуть жити «стільки, скільки буде потрібно», так як, за їхніми словами, вони допомагали будувати цей будинок і тепер «мають на це право». Так, на етапі будівництва вони справді допомагали, але лише фізично. Ні копійки вони нам не давали, а під час будівництва жили у свекрухи, яка мешкає неподалік. Брат чоловіка дійсно приходив і працював на будівництві, а його дружина мила вікна, фарбувала огорожу та прибирала територію. Я була вдячна, але це не означало, що вони можуть вважати наш дім своїм.

Коли вони приїхали і заявили, що залишаться «наскільки потрібно», я втратила дар мови. Виявилося, що їхню квартиру продано, там роблять ремонт для нових власників, а на орендоване житло вони вирішили не витрачатися, щоб заощадити. Чоловік не зміг їм відмовити, сказавши: «Це ж сім’я». Свекруха додала: «Ну що тут такого? Вони вам допомагали, тепер ваша черга допомогти». Я виділила їм одну кімнату. Але вони привезли таку кількість речей, ніби збираються залишитись назавжди: валізи, коробки, мішки, велосипеди та самокати. Перше питання, яке я почула: – А де ми сушитимемо білизну? В нас її багато. З першого дня почалися проблеми. Їхні діти захопили весь будинок: іграшки валялися всюди, кухня перетворилася на поле бою, а у вітальні старша дочка записувала танці для «ТікТока».

Мої діти не могли знайти місце для ігор, бо всюди були гості. Дружина брата, Оксана, влаштувала собі відпочинок. З самого ранку вона сиділа з телефоном і питала: – А що в нас на обід? Коли я нагадала, що готую лише на нашу сім’ю, вона відповіла: – Ти ж і так стоїш біля плити. Додати пару порцій – не проблема. Їхній старший син цілий день грав на нашому телевізорі, а на прохання поступитися екраном моїм дітям відповів: – Нехай знайдуть чим зайнятися, зараз моя черга.

Кульмінацією став випадок, коли я побачила, як їхні діти розмальовують наш паркан фарбами, які залишилися після ремонту. Оксана лише сказала: – Нехай малюють, у вас цих фарб багато. Після довгої розмови з чоловіком ми попросили їх знайти інше житло. Оксана образилась, брат чоловіка мовчав, а свекруха заявила: – Я такого від вас не чекала. Рідних не можна так виганяти. Вони поїхали за тиждень. Тепер Оксана не відповідає на мої повідомлення, а свекруха вважає мене надто суворою. І я все думаю: може, я справді вчинила неправильно? Чи я мала право на такі дії у своєму будинку?

Моє життя ніколи не було легким і безтурботним. Я виросла сиротою і жила з бабусею у селі. Грошей у нас майже не було, але нас виручало господарство: молоко, сметана, сир та яйця, які ми продавали на ринку, годували нас і приносили невеликий дохід. У 18 років я вийшла заміж за сусіда Михайла. Спочатку він був дбайливим і працьовитим: перебудував бабусину хату, допомагав по господарству, на городі та у хліві. Але через кілька років все змінилося – Михайло пристрастився до алкоголю. Він став пропивати усі зароблені гроші і навіть бабусину пенсію. Коли в будинку не залишалося ні копійки, він крав цінні речі: золото, срібло, а одного разу заклав у ломбард навіть хрестик. Я часто просила у сусідів бодай двадцять гривень, щоб купити дітям суміші чи підгузки. Так Михайло допився і пішов з життя.

А я залишилася одна з двома дітьми на руках та купою боргів. Бабуся Галина наполягла, щоб я поїхала на заробітки. – Чого тобі тут у селі пропадати? У Європі зарплати вищі, життя краще, – умовляла вона. – Але як я можу залишити дітей? – Я ще в силах, простежу за правнуками. А ти їдь, зароби грошей. Так я поїхала в Італію працювати. Влаштувалася санітаркою в будинок для людей похилого віку. Це було неймовірно важко: я не знала мови, доводилося прибирати, прати, мити туалети та ванни до блиска. Роботодавець ставився до мене, як до робочої сили, даючи мені найбрудніші і важкі завдання. Поки інші працювали по 8 годин, я працювала по 10-12. Але платили добре. Усі гроші я пересилала бабусі, собі залишала тільки на найнеобхідніше. Добре, що у дітей все було гаразд.

За 15 років я багато чого досягла. Ми зробили капітальний ремонт у будинку, купили нові меблі, провели інтернет та кабельне. Коли дочки вступили до Львова, я оплачувала їхнє навчання та житло. Згодом я змогла купити для них дві квартири в новобудовах. Коли дівчатка закінчили університет, я вручила їм ключі. Вони не могли повірити своєму щастю і кинулися мене обіймати та цілувати. Зараз я продовжую жити та працювати в Італії. Мені пощастило влаштуватися на кращу роботу: я доглядаю літню жінку, яка пустила мене жити у свій будинок безкоштовно. Я стала для неї і нянькою, і кухарем, і садівником. Днями я приїхала в Україну на Різдво та Новий рік. Привезла дочкам 6 тисяч євро, які накопичила за півроку.

Думала поділити гроші порівно, щоб вони зробили ремонт чи відклали на майбутнє. – Ось, дівчата, це вам. Беріть, знадобиться. – Мамо, нам не потрібно. – Як це не потрібно? Я для вас старалася, збирала… – Для себе, мамо. Ти стільки років працюєш, як рабиня, заради нас. Ми дуже цінуємо твою допомогу, але тепер настав час подумати про себе. Доньки влаштували для мене справжній курорт. Відвели в салон краси, де мені зробили брови, манікюр та розслаблюючий масаж. Потім був шопінг у Львові: вони купили мені теплу куртку, зимові чоботи та гарну новорічну сукню.

Ще подарували багато косметики. На Новий рік ми всією родиною поїдемо відпочивати у гори, а потім обов’язково відвідаємо Львів — я давно мріяла побачити це чудове місто. Я знаю, що діти мігрантів часто стають розбещеними та невдячними. У мене є знайомі в Італії, чиї діти вимагають дедалі більше грошей, подарунків, передач з-за кордону. Але мої дочки не такі. Вони цінують мою працю та жертви, а тепер самі оточили мене турботою та увагою. На Різдво вони заборонили мені готувати пообіцявши взяти все на себе. Я щаслива, що в мене є такі добрі та вдячні дочки. Я впевнена, що на старості років не залишусь одна — мої діти завжди будуть поряд.

Коли захвоopiв мій дідусь, батьки відправили мене доглядати за ним. На той момент мені виповнилося вісімнадцять. Мама з татом працювали і їм було не до старої людини, крім роботи вони також займалися вихованням мого молодшого брата, якому було тоді десять. Дідуся я дуже любила, тож відмовити не могла. Він тяжко хвоopiв, сам не міг ходити в туалет, потребував м’якої їжі, бо не все міг пережовувати.

Мені довелося відмовитися від багатьох радощів юності, щоб забезпечити йому необхідний догляд. Поки мої подруги гуляли у кафе, я міняла підгузки дідові. І я ніколи не скаржилася на життя. Догляд за дідом забрав у мене п’ять років мого життя. Потім дідуся не стало. За всіма документами, його квартира була оформлена на мене. Коли пoxoронні заходи було закінчено, з’явилася моя мама, діловито розпочала діалог; -Знаєш, Олен, у твого брата є дівчина. Вони збираються побратися. Мені не хотілося б, щоб у нас жила молода сім’я.

Молоді мають жити окремо. Поступися братові дідусеву квартиру, а сама можеш з нами жити. Якраз допомагатимеш. Мене дуже розлютила її пропозиція. Чому вона знову думає виключно про свій комфорт, а на мене зовсім все одно? Я їй відмовила. Мама образилася на мене і насамкінець кинула: -Те, що в тебе зараз є своя квартира, це наша заслуга!

Сергій провів своє дитинство у дитячому будинку, але весь цей час мріяв знайти свою рідну матір. Коли йому виповнилося 18 років, він нарешті отримав змогу здійснити задумане. Про свого батька Сергій ніколи не згадував, а от до матері у нього було одне важливе запитання: чому вона від нього відмовилася? Він не збирався її засуджувати, але правда була йому потрібна. Від вихователів Сергій дізнався, що потрапив до дитячого будинку, коли йому був лише рік. Його здоров’я та фізичний стан були в нормі, але ніхто так і не захотів взяти його до своєї родини.

З віком надія на прийомних батьків повністю згасла. Проте за кілька місяців пошуків Сергію вдалося знайти будинок своєї матері. З внутрішнім хвилюванням та переживаннями він підійшов до її дверей. За дверима почулися кроки, і ось за мить вони відчинилися. У голові Сергія роїлося безліч думок, але він не знав, що сказати і як поводитися. Тому побачивши жінку, він просто мовчав. – Ви з комунальної служби? – Запитала незнайомка. Хлопець кивнув у відповідь. – Нарешті. Я на вас довго чекала. Проходьте, – відповіла вона. Сергій переступив поріг та оглянув будинок. Усередині був старий ремонт, поламані меблі, обдерті шпалери. Він спитав: – Які у вас проблеми? – У ванній труба протікає, – пояснила жінка. Сергій полагодив трубу. Поки він займався цим, остаточно переконався, що перед ним його справжня мати.

Її зовнішній вигляд, ситуація в будинку та квитанції на столі говорили про те, що вона була інвалідом. Це пояснювало, чому вона залишила сина. Коли він закінчив роботу, жінка подякувала йому і запропонувала чашку чаю. Вони разом пройшли на кухню, а Сергій, оглядаючи моторошні умови, в яких вона жила, запитав: – У вас що, зовсім нема нікого, хто міг би допомогти з ремонтом? Де ваші діти? – У мене був син, але його забрали соціальні служби. Сказали, що я не зможу його виховувати. У дитинстві я з мамою потрапила в аварію. Мені дивом вдалося вижити, але про повноцінне життя довелося забути. З того часу я одна, – відповіла жінка. Сергій зрозумів і пробачив свою матір. Він не відчував до неї образи. Проте не наважився одразу зізнатися, хто він. Він вирішив дочекатися слушного моменту, щоб розповісти правду. Тим часом Сергій ухвалив рішення допомогти матері з ремонтом та покращенням умов у її будинку.

За Анатолія я вийшла заміж шість років тому. Він розлучений, має двох дітей від попереднього шлюбу. Своїм синам він допомагає постійно, віддаючи половину зарплати колишній дружині. Мені подобається, що він дбає про близьких, і я люблю його дітей, але нам дуже важко фінансово. Так вийшло, що я досі не маю дітей. Зараз проходжу лікування, бо незважаючи на мої 37 років, я дуже хочу стати матір’ю. Раніше ми винаймали квартиру, але грошей катастрофічно не вистачало. У підсумку Толик запропонував: – Переїдемо до моїх батьків. Я погодилася, але ми домовилися, що з часом все одно з’їдемо. Будинок дійсно просторий, тільки санвузол потрібно добудовувати – я не звикла до зручностей на вулиці.

Нещодавно мені зателефонувала тітка і повідомила сумну новину: – Твій батько помер. Приїжджай! Я відразу вирушила в дорогу. Тато розлучився з мамою, коли я була ще дитиною, але так більше й не одружився. У нас з ним завжди були теплі та добрі стосунки. Тому він залишив мені, своїй єдиній дочці, квартиру. Повернувшись додому, я одразу запропонувала чоловікові: – Давай переїдемо у квартиру тата. Нарешті житимемо окремо. – І як ти це уявляєш? Хто батьків доглядатиме? – Але вони в тебе ще досить молоді та здорові. Ми зможемо їх відвідувати.

– Я батьків не кину. Та й у будинку краще – є своє подвір’я. Краще продати квартиру, зробити хороший ремонт тут, а гроші, що залишилися, відкласти для дітей. Його пропозиція мене здивувала. Продати квартиру та витратити гроші дуже просто. Але тоді ми вже не матимемо шансу на своє житло. До того ж я не хочу витрачати гроші на його дітей. Адже у них є мати! А якщо ми раптом розлучимося? З чим я залишусь? Але з кожним днем Анатолій наполягав все сильніше. Нещодавно він заявив, що якщо я не продам квартиру та не віддам гроші на ремонт, то він мене покине. Мені дуже важко. Я вже не молода і навряд чи зможу знову вийти заміж. Крім того, з кожним роком мої шанси стати матір’ю зменшуються. Я не знаю, що робити. Мені потрібна ваша допомога та порада. Як ви вважаєте, чи варто погоджуватися на умови Анатолія чи краще не поступатися?

Христина любила серпень. Це був місяць стиглих персиків, густого меду і пронизливо-синього неба. У дитинстві вона часто проводила канікули у бабусі на селі і цілими днями бігала полями. Особливо любила збирати букети з польових квітів. Саме у серпні вона познайомилася з Андрієм. Їхня зустріч відбулася на книжковому ярмарку: обидва потяглися до однієї і тієї ж книжки, погляди зустрілися, і час ніби зупинився. Вони проговорили весь вечір і з того часу не розлучалися. Андрій був чоловіком, якого Христина завжди уявляла поряд з собою. Уважний, дбайливий і з прекрасним почуттям гумору. Він підтримував її у всьому: допомагав з навчанням, знайомив зі своїми друзями. Андрій працював реставратором раритетних музичних інструментів.

Його майстерня була наповнена запахом дерева та лаку, здавалася для Христини чарівним місцем. Вона любила спостерігати, як під його чуйними пальцями оживають скрипки та флейти. Андрій годинами міг розповідати про кожний інструмент та його історію. Одного серпневого вечора він знову привів її в майстерню. За вікном шумів дощ, у приміщенні горіла тільки настільна лампа, наповнюючи простір м’яким світлом. На робочому столі лежала стара скрипка, вкрита тріщинами. Андрій узяв її до рук і почав грати. Христина, як завжди, заслухалася. Коли останній акорд стих, Андрій усміхнувся, дбайливо поклав скрипку у футляр, а потім дістав з кишені невелику оксамитову коробочку. — Христино, ти стала музикою мого життя. Ти вийдеш за мене? Христина не могла стримати сліз радості. — Звичайно, так! Андрій одягнув обручку із сапфіром їй на палець. Вони обійнялися. Почалася підготовка до весілля.

Христина мріяла про церемонію просто неба. Вони знайшли затишну садибу з великим садом, запросили струнний квартет. Андрій готував для неї особливий подарунок – потай реставрував старовинну арфу, знайдену на аукціоні. Він хотів зіграти мелодію, яку сам написав для своєї нареченої. У день весілля Христина у білій сукні виглядала, як казкова принцеса. Андрій не міг відвести від неї захопленого погляду. Церемонія була зворушливою та красивою. Єдиним, що затьмарювало радість Христини, були стосунки зі свекрухою. Маргарита Сергіївна від початку зустріла її холодно. Вона все хотіла робити по-своєму і регулярно давала непрохані поради. Христина терпіла, намагалася бути чемною, але часом це було дуже складно. Якось Христина вирішила приготувати вечерю для Андрія та його матері. Вона вперше готувала різотто і дуже старалася. Але коли Маргарита Сергіївна скуштувала страву, вона невдоволено скривилася. — І що це? Якась розмазня. Рис має бути розсипчастим. А тут клей якийсь! Андрюша, як ти це їси? Христина почервоніла. Адже вона витратила стільки часу, перечитала десятки рецептів, щоб зробити все ідеально. — Мамо, — спокійно, але твердо сказав Андрій, — мені дуже подобається. Маргарита Сергіївна зневажливо відсунула тарілку. — На смак і колір товаришів немає, як то кажуть. Але тобі, Христиночко, ще вчитися і вчитися. Весь вечір свекруха продовжувала відпускати їдкі зауваження. Христині було неприємно, але вона промовчала. — Не звертай уваги, — заспокоював її Андрій. — Мама в мене така, любить покритикувати. Але в глибині душі вона добра. Маргарита Сергіївна вважала, що Христина не пара її синові. Вона була впевнена, що Андрію потрібна дівчина з багатої родини з добрими зв’язками. Христина ж була з сім’ї вчителів. Незважаючи на це, Христина не впадала у відчай і сподівалася, що з часом свекруха її прийме. До дня народження Маргарити Сергіївни Христина довго вибирала подарунок і в результаті купила вишукану антикварну брошку зі смарагдом. В день свята Христина прийшла до свекрухи трохи раніше. Андрій ще був на роботі. Двері виявилися відкритими, і вона увійшла в квартиру. Раптом з вітальні вона почула розмову свекрухи і свекра і зупинилася, почувши своє ім’я. — Андрій зовсім забув про все з цією своєю дружиною, — роздратовано казала Маргарита Сергіївна. — Я йому казала: «Подивися довкола, скільки гідних дівчат!». Але ж ні! Закохався, як хлопчисько. Дурниця це все. Поживуть рік-другий, тоді й подивимося, де його кохання виявиться. А я постараюсь, щоб ця казка швидко закінчилася. — Рито, ну перестань, — спробував урізати її Віталій Петрович. — А що?! Знайшла собі найвигіднішу партію. Я одразу зрозуміла, що від неї добра не чекай. Ще пошкодує наш Андрій.

У Христини перехопило подих. Вона більше не могла мовчати. Різко відчинивши двері, вона увійшла до кімнати. — Ой, Христино, ти вже тут? — посміхнулася Маргарита Сергіївна. — Я все чула, — холодно сказала Христина. Вона підійшла до столу та поставила на нього подарунок. — Це вам. З днем народження. Маргарита Сергіївна взяла подарунок, та не встигла нічого сказати. — Мені шкода, що ви так до мене ставитеся. Це ваші проблеми, а не мої, — твердо промовила Христина і вийшла з квартири. Коли Андрій повернувся з роботи, Христина розповіла йому все. — Я з нею поговорю, — пообіцяв він. — Не варто. Я сказала їй все, що хотіла. Маргарита Сергіївна намагалася виправдатись перед сином, але її слова не допомогли. Згодом вона зрозуміла, що своїми діями лише віддалила Андрія. У Андрія та Христини народилася дочка. Життя йшло своєю чергою.