News 382 Media

З роками йде пристрасть до змін та пригод. Ми стаємо слабшими, і юнацький максималізм залишається в минулому. З віком з’являється прагнення спокою, розміреності та щастя. Усвідомлення того, що часу залишається все менше, змушує нас цінувати кожну хвилину та використовувати сили з розумом. Звичайно, в старості людині необхідне спілкування. Навіть більше, ніж раніше. Але тепер головна потреба – ділитися накопиченим досвідом, передавати свої знання іншим замість того, щоб накопичувати новий. Спілкування з близькими стає для людей похилого віку втіхою. Однак часто виникають конфлікти інтересів: стикаються дві епохи, і порозуміння стає складним завданням.

Молодь не завжди розуміє старше покоління, як і навпаки. Іноді вдається знайти компроміс, але найчастіше обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Згодом люди похилого віку починають уникати зайвого спілкування. Ні, це не про самотність – просто вони відгороджуються від поглядів, які суперечать їхньому світогляду. Спокій і тиша стають кращими за шумну суєту. Чи помічали ви, як ваші бабусі та дідусі кажуть, що втомилися від усього і хочуть лише мирної старості? Саме це прагнення і спонукає їх віддалятися від бурхливого перебігу повсякденного життя. Таким чином, люди похилого віку продовжують спілкуватися з близькими, але роблять це більш стримано.

Вони вибудовують власний простір, у який нікому не дозволяють втручатися. Один відомий письменник одного разу сказав, що мудра людина похилого віку менше потребує спілкування. Це допомагає уникнути перенасичення чужими думками та дозволяє цінувати моменти, проведені з рідними. Самотність у старості – це не щось неправильне чи дивне. Це природний процес, своєрідна підготовка до прощання з цим світом. Проте психологи рекомендують не замикатися в собі, а ділитися своїми думками, тривогами та проблемами. Це допомагає розвантажити розум та зберігати позитивний настрій. А ви помічали незвичайну поведінку за людьми похилого віку? Як вони змінилися з віком?

У нашій сім’ї нас було двоє дітей: я та мій брат. Декілька років тому не стало тата, і мама залишилася сама. Вона живе у місті, але після відходу тата почала більше часу проводити на дачі. Там вона доглядає грядки, квіти, займається садом, і це приносить їй радість. Я щаслива, що вона має улюблену справу, яка відволікає від самотності. Сім років тому я вийшла заміж і ми з чоловіком взяли квартиру в кредит. Нині доводиться економити на всьому, адже щомісяця ми віддаємо гроші банку. У нас росте донька, нашій красуні вже п’ять років. Незважаючи на труднощі, я почуваюся щасливою, бо маю чудову сім’ю. Я впевнена, що ми переживемо цей складний період, і далі нам буде легше. Мій брат одружився з дівчиною з багатої сім’ї близько року тому. Він живе у її великій квартирі, і її батьки у всьому їм допомагають.

Брат часто жартує з мене, мовляв, мені варто було б «вдало вийти заміж», а не жити в постійній економії. Однак мені не прикро, я щаслива своїм вибором і не шкодую. Чоловік завжди допомагає моїй мамі: возить її на дачу, копає грядки, виконує будь-які прохання. Половину врожаю мама продає дачникам, а решту ділить між собою та нами. Брат відмовився брати в неї овочі, стверджуючи, що в них і так всього достатньо. Допомагати мамі він теж не поспішає, рідко приїжджає і вважає, що вона може впоратися сама. Місяць тому ми поїхали на дачу допомогти мамі. Після роботи сіли вечеряти. Якоїсь миті мама дістає 20 тисяч гривень і простягає їх моєму чоловікові. – Візьміть, діти, – сказала вона.

— Цього року врожай був добрий, я багато всього продала, трохи відклала з пенсії. Знаю, у вас кредит, і ви зараз заощаджуєте, але дуже прошу: не віддавайте ці гроші до банку. Краще поїдьте відпочити. Моїй онуці вже п’ять років, а вона жодного разу не бачила моря. Я буду щасливою, якщо ви відвезете її туди. Ці слова торкнулися нас до глибини душі. Чоловік поцілував мамі руки, і ми зворушені погодилися прийняти подарунок. Вирішивши, що зробимо все, як вона хоче, ми продовжили вечерю. У цей момент несподівано приїхав мій брат з дружиною. Ми здивувалися, адже брат рідко відвідує маму та ще й без запрошення.

Вони з дружиною повечеряли, а потім брат звернувся до мами: – Торік батьки дружини дали нам гроші на відпочинок у Туреччині. Цього року вони відмовилися допомагати, кажуть, що ти маєш гроші. Ти могла б нам позичити на поїздку, адже цьогорічний урожай був хороший. Мама спокійно, але твердо відповіла: – Ці гроші не твої. Ти нічим мені не допомагав, тож ні на які гроші розраховувати не можеш. Я вже віддала їх на відпочинок онучці. Ти дорослий чоловік, зароби собі сам. Виявилося, що батьки братової дружини перестали допомагати їм через його лінощі. Брат був дуже скривджений на нас з мамою, вважаючи, що вона мала дати йому гроші. Чесно кажучи, мені незрозуміло, чому дорослий чоловік чекає на допомогу від літньої матері. Замість того, щоб ображатися, він міг би замислитися про свої вчинки та зайнятися справою.

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід? Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Франківська. Там познайомилася з Володею. Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч ставати мамою не планувала. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а друзі його теж замовкли. Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину. Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці. — Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, — обурювалася вона. Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене будуть трійнята. Коли діти народилися, життя стало складним.

Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром. Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном. Моєї зарплати вистачало тільки на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого. Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій. Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше.

Володі прийшла повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його. І тоді вони згадали про його синів. — Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють! — Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? — Запитала я. — Нехай так, — відповів він. — Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко. Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон. Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити. Що ви зробили б на моєму місці?

Нещодавно я зустріла свою знайому у супермаркеті. Вона виглядала сумною, і я вирішила запитати, чи все в неї гаразд. Замість відповіді жінка почала ділитися своєю історією: «З першим чоловіком я розлучилася, коли наша дочка була зовсім маленькою. Довгий час я не була готова до нових стосунків, настільки розчарувалась у чоловіках. Це тривало аж десять років, поки я не зустріла його — чоловіка своєї мрії. Спочатку ми зустрічалися таємно, але нещодавно він зробив мені пропозицію, і я погодилася. Я з головою пішла у підготовку до весілля і попросила свою колишню свекруху взяти до себе мою тринадцятирічну дочку на цей час. Вони чудово ладнають, і, здається, дочці з бабусею подобається більше, ніж зі мною.

А я нарешті можу приділити час своєму особистому життю. Усю свою молодість я присвятила дочці, і тепер, як на мене, заслужила право на відпочинок. Адже я вклала всі свої сили у її виховання та забезпечення, тоді як її батько навіть аліментів не платив. Може, тепер настав момент, щоб і його родичі зробили свій внесок? Я спитала у дочки, чи не хотіла б вона залишитися з бабусею довше. Вона промовчала, і в її очах я не побачила радості. Здається, це її зачепило. Я люблю свою дочку, але вважаю несправедливим, що мій колишній чоловік живе на своє задоволення, а я маю поставити хрест на своєму щасті.

Я поговорила з дочкою, але вона не виявила ані особливого ентузіазму, ані відкритої відмови. Мені здається, це її образило. Я не хочу, щоб вона почувала себе покинутою… Звичайно, я її люблю і обов’язково заберу через якийсь час. Але зараз мені хочеться насолоджуватися життям з коханим та займатися своїми особистими справами. Як мені пояснити дочці свої почуття і зробити так, щоб вона не образилася на мене за це рішення?». Щиро кажучи, я була шокована цією історією. Як можна обрати чоловіка замість своєї дочки? Я справді її не розумію. У дитинстві моя мама теж часто залишала мене з бабусею, але це було через роботу, а не через особисте життя. Проте образа залишилася й досі. Дитина не повинна розуміти життєві обставини батьків – це батько зобов’язаний враховувати почуття своєї дитини. Не знаю, як складеться її життя з цим чоловіком, але, чинячи так, вона ризикує назавжди втратити зв’язок з дочкою. Хіба я не права?

З Наталією ми розлучилися два роки тому, після семи років шлюбу. Просто поступово зрозуміли, що зовсім різні, майже чужі люди, і не бачили сенсу продовжувати далі наші відносини. У нас з Наталею є чарівна дочка, Міланка. Після розлучення, ми залишилися друзями з колишньою дружиною, я залишив їм з дочкою квартиру, і кожні кожні вихідні забирав Мілану до себе. Скоро я одружився на своїй коханій жінці, Ксені. Ми працювали з нею разом в одній фірмі і, здавалося, були створені одне для одного. Ксеня дуже добре ставилася до моєї доньки, іноді ми разом ходили в кіно. — Дорогий, завтра субота, моя мама чекає нас в гості, — сказала мені ввечері Ксеня. — Добре кохана. В гості, так в гості, як скажеш, — посміхнувся я. — Ром, тільки давай Мілану твою не братимемо з собою. Ти ж знаєш, мої батьки цього не схвалять, — сказала Ксеня. — Що значить «не схвалять »? Твої ж батьки були проти нашого одруження? Навіть навпаки, дуже раділи.

Вони прекрасно знають, що у мене є дочка. Я залишив свою дружину, але не дитину! — обурився я. — Так, ти маєш рацію. Але хіба тобі важко виконати моє прохання? Просто не забирай завтра Мілану, і все. Ти не кохаєш мене? — образилася моя дружина. — Ксеня, Ти доросла людина, а поводишся, як примхлива дівчина. Я люблю тебе, але я пообіцяв дочци взяти її на вихідні, і не збираюся її обманювати через твоїх витівок, — сказав я і пішов спати. На наступний день я поїхав за дочкою. — Привіт, Рома. У мене до тебе прохання. Мені через тиждень потрібно буде виїхати днів на десять. Можна, щоб Міланка пожила у тебе? — запитала у мене Наталя. — Ура, я буду жити з татом! — заплескала в долоні дівчинка. Я посміхнувся дочци, і погладів її по голові. — Звичайно, навіщо ти питаєш? — сказав я колишній дружині. Ми поїхали з донькою додому. — Міланка, нас запросили сьогодні в гості, батьки тітки Ксені, підемо? — запитав я дочк. — Ходімо, тату, я буду добре поводитися, ти не турбуйся, — серйозно промовила дівчинка. — Добре, не буду турбуватися, я ж знаю, що ти у мене слухняна, і вихована дівчинка, — посміхнувся я. Вдома я виявив, що Ксенія вже пішла. На столі я побачив записку:

«Я поїхала до мами, буду пізно». Тобто дружина поїхала одна. Що ж, це її рішення. Мені стало трохи не по собі, і чомусь прикро за дочку. — Міланка, наші плани змінюються, сьогодні ми підемо на каруселі! — сказав я доньці. Цілий день ми гуляли, потім поїли в кафе і пішли додому. Ксені сиділа в кріслі, і дивилася телевізор. Вона холодно привіталася з Міланою і пішла спати. — Ром, нам необхідно серйозно поговорити, — сказала мені дружина через деякий час. — Слухаю тебе, щось трапилося? — запитав я. — Так, відбулося. Так більше не може тривати. Я люблю тебе, і не хочу ні з ким ділити! — сказала Ксеня. — А тобі і не потрібно мене з кимось ділити. Інших жінок у мене немає, так що я весь твій, — усміхнувся я дружині. — Давай тільки без твоїх жартів. Зараз йде мова про твою дочку. Так більше не може тривати. Зрештою, у нас будуть свої діти, і це не нормально, що ти будеш водити в наш будинок Мілану! — промовила жінка. — Ксеня, я не змушую тебе любити свою дочку.

Але ти. якщо любиш мене, повина поважати і її, і ставитися до моєї дитини відповідно. Я думаю, що наша розмова закінчена! — сказав я. Ксенія, як завжди, надула губки і відвернулася. — До речі, забув сказати тобі. Наталія скоро поїде днів на десять, і Мілана поживе поки з нами, — сказав я. Ксеня промовчала. Кілька днів дружина не розмовляла зі мною. Я не знав, що мені робити. Адже я любив Ксеню, але ще більше любив свою дитину. Через кілька днів Мілана переїхала до нас. Ксеня практично не розмовляла з дівчинкою вдаючи, що не помічає її. Мілана відчувала недоброзичливе ставлення до себе і відчувала себе ніяково. — Таточку, тітка Ксенія образилася на мене? Я веду себе добре, сьогодні підмітала в квартирі, а вона все одно не розмовляє зі мною, — запитала у мене дочка. — Ні, дитинко, тобі здалося. У тітки Ксені проблеми на роботі, тому вона без настрою. Ти не звертай на неї увагу. Підемо краще мультики дивитися, — сказав я доньці. Через тиждень мені подзвонила Наталя. — Ром, тут така справа, словом, я виходжу заміж, — сказала Наталія.

— Радий за тебе, вітаю! — щиро сказав я. — Розумієш, моя майбутня чоловік наразі не знає про дочку. Ти не проти, якщо Мілана поживе в тебе якийсь час? — запитала мене Наталя. — Я тільки за! Ти ж знаєш, я завжди хотіл, щоб дочка жила зі мною. Не хвилюйся, у нас все буде гаразд. А тобі, бажаю щастя! — відповів я. На наступний день я поїхав до Наталі на квартиру, забрати речі дочки. А коли я повернувся назад, я застав неприємну картину. — Ти недолуга і незграбна, а ще нахабна! Хто дозволив тобі підходити і заглядати в мою тумбочку? — почув я крик Ксенії … — Тітка Ксеня, що не лайтеся, будь ласка, я хотіла витерти пил, і випадково зачепила вашу пудру, я не навмисне, — плакала моя дочка. У кімнаті я побачив Мілану; дівчинка плакала і тремтячими ручками намагалася зібрати пудру. — Я тобі покажу зараз, як лазити по чужих речах! — закричала Ксенія, і замахнулася на Мілану рушником. — Зупинись, Ксенія! — крикнув я. Дружина злякано обернулася, очі її зрадницьки забігали.

— Ромка, ти? Чому ти так рано? — запитала вона. — Чи не забагато ти собі дозволяєш? — запитав я дружину. — Значить так! — вигукнула Ксенія. — Мені це набридло. Вибирай, або я, чи вона! — А що тут вибирати? Збирай речі, я викличу тобі таксі, — сказав я спокійно. Ксенія розгублено дивилася на мене, не чекаючи такого повороту. Я мовчки дістав валізу з антресолі і простягнув їй. — Вибір тут недоречний, таких як ти, тисячі, а дочка у мене одна, — сказав я. — Ти ще пошкодуєш! На колінах до мене пріползешь! — кричала дружина. — Ксенія, закінчуй цей дешевий спектакль і швидше збирайся, — сказав я і викликав таксі. Після від’їзду дружини мені якось стало легко і спокійно на душі. Начебто я позбувся якогось вантажу. — Таточку, ви через мене посварилися? Це моя провина? — запитала мене Мілана. — Ні, донечко, ти не винна. До речі, у мене є чудова ідея! Я візьму відпустку з завтрашнього дня і ми поїдемо на море. Ти не проти? — посміхнувся я дочки. — Ура! Татко, я так люблю тебе! — промовила Мілана і міцно обіняла мене за шию. Ми обидва відчували себе радісними й щасливими.

Я повернулася додому з Польщі після двох років тяжкої роботи. За весь цей час жодного разу не приїжджала до рідного села, бо кожна зароблена копійка йшла на будівництво будинку для сина. Роботи за кордоном було багато, часу на відпочинок чи поїздки просто не залишалося. Слухаючи розповіді подруг-заробітчанок про те, як вони відвідують Україну, я мимоволі заздрила. – Ганно, ти себе зовсім не шкодуєш! З білого світла зникла, – умовляли мене колеги. – Я ж для сина намагаюся, – відповіла я. – Ну він же дорослий чоловік! Купила б собі щось – новий одяг або хоча б каву попила в кафе! – намагалися мене навчити вони. І в чомусь вони мали рацію. Сергій з Людою, моєю невісткою, постійно просили гроші: то на вікна, то на дах, то на меблі. Я вірила, що все це для їхнього щастя, а потім у цьому будинку знайдеться куточок і для мене. Адже раніше це навіть не хата була, а хлів: дах протікав, взимку доводилося бігати в туалет через весь город, вікна продувались, а митися доводилося в тазі з кип’яченою водою. Так я й поїхала до Польщі, де платили добре, та надали безкоштовне житло у гуртожитку. Працювала багато, часу на відпочинок не було зовсім. Зрештою, син повідомив, що ремонт завершено.

Я зібрала подарунки до свят, взяла гроші, попрощалася з подругами та вирушила додому. Коли я зайшла у двір, серце завмерло. Будинок було не впізнати: другий поверх з балконом, доріжки викладені плиткою, новий автомобіль красувався біля літньої кухні. – Мамо, подивися, як здорово вийшло! Люда каже, тепер не соромно запрошувати друзів! – радів син. – Дуже красиво, синку, – відповіла я, ледве стримуючи сльози. – Тепер у вас справжній будинок, як я мріяла. Усередині все виглядало ще краще: нові меблі, кухня з сучасною технікою – посудомийка, мультиварка, витяжка. У вітальні величезний диван та телевізор на всю стіну. По дому їздив робот-пилосос. Все це я бачила вперше, хоч за кожен квадратний метр платила сама. З нетерпінням я запитала: – А де я спатиму? Син ніяково почухав потилицю: – Мам, ми з Людою подумали, що тобі буде зручніше в літній кухні. Я вже поставив обігрівач. – У літній кухні?

А як же кімната для гостей чи хоча б вітальня? Люда швидко відповіла: – Знаєте, мамо, цей будинок ми будували для себе та дітей. Адже ви рідко приїжджаєте, так що літня кухня – відмінний варіант. Все необхідне там є, і нікому ви не заважатимете. Ці слова вдарили, мов холодний душ. Я пішла подивитись своє «тимчасове житло». Це була маленька кімнатка, більше схожа на склад: диван з проваленими пружинами, старий стіл і блимаючий телевізор. Площа навряд чи сягала 20 квадратних метрів. – Мам, ти ж розумієш, все це для дітей, для їхнього майбутнього. Ти сама завжди казала, що головне – допомогти мені стати на ноги. От ти й допомогла, тепер у нас є все. А ти всього на кілька днів, на свята? – Синку, – голос тремтів, – все це я робила заради вас. Чому ви не могли дати мені пожити в цьому будинку хоч кілька днів? Хіба я цього не заслуговую? – Мамо, це був твій вибір – їхати до Польщі. Цієї ночі я не заплющила очей. Сльози текли, а в душі розривався глухий біль. Я вірила, що гроші зможуть зробити сім’ю щасливою. Але, схоже, забула, що кохання та пошану не можна купити за злоті. А син, якому я віддала все, так легко позбавив мене місця в будинку, який я збудувала для них. На ранок я зателефонувала знайомій до Польщі та запитала, чи є вакансії на заводі. Вирішила повернутися та заробити на власний будинок. Тому що тут я виявилася зайвою…

З моменту, як я познайомилася з Сергієм, я чула чимало розповідей про його бабусю Галину по батьківській лінії. Це горда і сувора жінка. Ще у 90-ті роки вона працювала на факультеті іноземних мов в університеті та вільно володіла англійською. Але, невдоволена низькою зарплатою, поїхала до Греції, залишивши дітей на свою матір. У Греції вона три роки працювала покоївкою в готелі. За цей час вивчила грецьку мову і стала адміністратором. На цій посаді вона працює 30 років. Незважаючи на складний характер, вся сім’я завжди намагається догодити бабусі, сподіваючись на її щедру матеріальну допомогу. Коли Сергій привів мене знайомитись, бабуся була у відпустці.

Вона одразу дала зрозуміти, хто в будинку головний. Сканувала мене поглядом з голови до ніг, начебто оцінюючи товар. – Ну, розказуй про себе! – сказала вона. Я розгубилася і мовчала, доки бабуся не звернулася до Сергія: – Що то за дівчина в тебе, ні риба, ні м’ясо? У розмову втрутилася свекруха, Марія Семенівна, пояснивши, що я трохи соромлюся. Тоді я набралася сміливості і почала розповідати про свою родину, сказавши, що я родом з невеликого села. Але Галина мене перебила, не дослухавши: – Все ясно, біднота. Сергію, ти не міг знайти собі рівню? Я хотіла провалитися крізь землю. Не витримавши принижень, я встала, подякувала за частування і попрямувала до дверей. Мій погляд упав на Сергія, і він пішов за мною. Свекруха намагалася нас зупинити, але ми не слухали. Дорогою додому я не могла стримати сліз, а Сергій намагався заспокоїти мене: – Бабуся Галина у нас командир. Навіть дідусь, незважаючи на свою кар’єру чиновника, завжди слухався.

З роками її характер стає лише складнішим. Вона навіть рідну доньку з дому вигнала за те, що та вийшла заміж за бідного. Вже 20 років вони не спілкуються. Щоправда, батько таємно підтримує зв’язок з нею. Я була шокована. Якою ж треба бути жорстокою, щоби вигнати власну дочку! – Я теж втомився миритися з її витівками, але мама боїться залишитись без її підтримки і просить бути терплячим. Але більше я не маю сил, – зізнався Сергій. – Тоді ми більше не спілкуватимемося з нею. Навколо неї і так достатньо тих, хто готовий танцювати під її дудку, – підтримала я чоловіка. Ми почали готуватися до весілля, але бабуся знову нагадала про себе. Одного дня Сергій повернувся додому дуже засмученим.

– Мама вмовляє мене помиритися з бабусею, інакше ми не отримаємо квартири. Бабуся хотіла подарувати її мені як онуку, але ти їй не сподобалася. Тепер вона вимагає, щоб ми розлучилися. Але цього не буде. Я люблю тебе, і ми самі вирішимо проблеми з житлом. На нашому весіллі не було родичів з боку чоловіка. Його сестра обмежилася смс з привітанням. Вже рік вони не спілкуються з нами. Свекруха іноді нагадує про себе, сподіваючись, що Сергій схаменеться. А квартиру нам купили мої батьки без жодних умов. З рештою ми впораємося самі. Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, розірвавши це замкнене коло? Чи варто було продовжувати догоджати бабусі?

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

Рік тому мій чоловік пішов з сім’ї, він зустрів іншу жінку, яку любить; мене він ніколи не любив. Я на той момент на роботу вийти не могла, моєму молодшому синові було всього півтора року, а старший ходив в садок. З родичів у мене була, тільки, сестра, але вона живе в іншому місті. — Скажи спасибі, що алі менти мій син тобі nлатить так довго. Так, nлатив, ці rроші не міняли погоди в нашому в нашому домі. На роз лучення я не подала, мені було ніколи, двоє маленьких дітей. Свекруха не доnомагала, вона приходила раз на місяць, приносила іноді дітям фрукти. Тато у вихованні їх не брав участі. Він хотів інших дітей, від нової nасії. Так ми прожили рік, потім я вийшла на роботу і стало легше.

Я дізналася від свекрухи новину. — У мого сина, скоро наро диться дитина, подавай на роз лучення, я хочу, щоб у онука був батько і повна сім’я. Тоді, ця жінка була на 5 тижні ваrітності. Я не пручалася, пішла подала на роз лучення. В цей же день, чоловік потрапив в ава рію на машині. Чоловік лежав у ліkарні, лікарі сказали, що він не зможе ходити. Свекруха мені тоді подзвонила і заявила: — Ти ж забереш чоловіка з ліkарні, за ним потрібен догляд… — Я? З якого дива? — Ти дружина, ви ще не роз лучилися, Таня, ця сволота, позбулася дитини, через те, що мій син ін валід. Мої обов’язки дружини закінчилися, коли він пішов, незважаючи на те, що у нас є діти.

Його нічого не хвилювало. Він за рік навіть і дітей своїх не захотів побачити. Він нас кинув, зрадив. Нехай за ним дивиться його рідна мама, яка так любить його. Свекруха забрала сина додому. Він вже йде на поправку. Нас вже розвели. Свекруха не вгамувалася, вона ходить і розповідає всім, що на старості років доглядає за сином, що мені, його дружині, він потрібен був, коли rроші були, а як ін валідом став, я з ним роз лучилася. Багато її підтримали, мені кажуть, що я вчинила непорядно. Хоча це я з дітьми не потрібна була йому, коли він був здоровий. Думаю, nродати квартиру і виїхати до сестри, вона мене чекає.

Ми з чоловіком живемо у місті, у нас свій невеликий бізнес. У сім’ї двоє дітей: старший син Олег, який уже має свою сім’ю та маленького сина, та донька Іра, яка цього року закінчила школу. Мені 45 років. Наш сімейний бізнес приносить хороший дохід, але потребує часу та зусиль. Ми з чоловіком і сином активно працюємо, у кожного свої обов’язки, тому якщо хтось випадає з процесу, стає важко. Батьків чоловіка вже давно нема, а мої живуть у селі. Їм обом за 70, але, незважаючи на вік, вони продовжують господарювати: тримають курей і доглядають невеликий город.

На щастя, ми нарешті вмовили їх продати корову, оскільки сил у них вже не так багато. Але вони не можуть сидіти без діла та продовжують знаходити собі заняття. Щороку мама просить нас приїхати допомогти посадити чи викопати картоплю, а також по господарству. У селі завжди знайдеться робота. Але я не завжди можу це зробити: через роботу часу дуже мало, а єдиного вихідного хочеться відпочити, а не проводити день, зігнувшись на сонці. Я неодноразово говорила батькам, щоб вони зменшили кількість роботи або взагалі відмовилися від городу, адже ми можемо купити їм все необхідне.

Але вони не слухають мене. У мене є сестра Марія, але вона живе в Канаді. Ми допомагаємо батькам фінансово, але, оскільки вона далеко, основна допомога лягає на мене. У селі, де живуть мої батьки, у нас багато родичів. Коли ми приїжджаємо, з кожним треба поговорити, а іноді й зайти в гості. На минулих вихідних у онуки баби Галі, сестри моєї матері, був день народження – дівчинці виповнився рік. Її батьки вирішили відзначити цю подію в ресторані. Мама цілий тиждень дзвонила мені, вмовляючи приїхати та привітати іменинницю. Я відповіла, що якщо вийде, то приїдемо, а якщо ні, то ні. Зрештою у нас не вийшло.

У наш єдиний вихідний чоловік вирішив залишитися вдома та відпочити, а я з ним погодилася. Так ми провели день. Наступного дня мені зателефонувала тітка Галя: – Чому ви не приїхали? Ми на вас чекали, дочка за місце в ресторані сплатила. – Я ж не казала, що точно буду, – відповіла я. – Як не казала? Твоя мати сказала, що ви приїдете. Якщо не збиралися, треба було попередити. Після цього я була в люті. Мені стало прикро, що зі мною розмовляють, як з дитиною. Якщо ми не приїхали, то так склалися обставини. Ніхто не має права вказувати мені, що робити. Я вирішила, що коли ми поїдемо до батьків наступних вихідних, віддам ці 2000 за місце в ресторані, щоб тільки більше не порушували цієї теми. Чому люди не розуміють, що інші можуть мати свої плани? Невже обов’язково робити те, що вони за тебе вирішили?