Ми з чоловіком живемо у місті, у нас свій невеликий бізнес. У сім’ї двоє дітей: старший син Олег, який уже має свою сім’ю та маленького сина, та донька Іра, яка цього року закінчила школу. Мені 45 років. Наш сімейний бізнес приносить хороший дохід, але потребує часу та зусиль. Ми з чоловіком і сином активно працюємо, у кожного свої обов’язки, тому якщо хтось випадає з процесу, стає важко. Батьків чоловіка вже давно нема, а мої живуть у селі. Їм обом за 70, але, незважаючи на вік, вони продовжують господарювати: тримають курей і доглядають невеликий город.
На щастя, ми нарешті вмовили їх продати корову, оскільки сил у них вже не так багато. Але вони не можуть сидіти без діла та продовжують знаходити собі заняття. Щороку мама просить нас приїхати допомогти посадити чи викопати картоплю, а також по господарству. У селі завжди знайдеться робота. Але я не завжди можу це зробити: через роботу часу дуже мало, а єдиного вихідного хочеться відпочити, а не проводити день, зігнувшись на сонці. Я неодноразово говорила батькам, щоб вони зменшили кількість роботи або взагалі відмовилися від городу, адже ми можемо купити їм все необхідне.
Але вони не слухають мене. У мене є сестра Марія, але вона живе в Канаді. Ми допомагаємо батькам фінансово, але, оскільки вона далеко, основна допомога лягає на мене. У селі, де живуть мої батьки, у нас багато родичів. Коли ми приїжджаємо, з кожним треба поговорити, а іноді й зайти в гості. На минулих вихідних у онуки баби Галі, сестри моєї матері, був день народження – дівчинці виповнився рік. Її батьки вирішили відзначити цю подію в ресторані. Мама цілий тиждень дзвонила мені, вмовляючи приїхати та привітати іменинницю. Я відповіла, що якщо вийде, то приїдемо, а якщо ні, то ні. Зрештою у нас не вийшло.
У наш єдиний вихідний чоловік вирішив залишитися вдома та відпочити, а я з ним погодилася. Так ми провели день. Наступного дня мені зателефонувала тітка Галя: – Чому ви не приїхали? Ми на вас чекали, дочка за місце в ресторані сплатила. – Я ж не казала, що точно буду, – відповіла я. – Як не казала? Твоя мати сказала, що ви приїдете. Якщо не збиралися, треба було попередити. Після цього я була в люті. Мені стало прикро, що зі мною розмовляють, як з дитиною. Якщо ми не приїхали, то так склалися обставини. Ніхто не має права вказувати мені, що робити. Я вирішила, що коли ми поїдемо до батьків наступних вихідних, віддам ці 2000 за місце в ресторані, щоб тільки більше не порушували цієї теми. Чому люди не розуміють, що інші можуть мати свої плани? Невже обов’язково робити те, що вони за тебе вирішили?