Ми люди прості, все життя жили в селі, виховували та й виховали сина без пральних машин та телефонів. У нас виріс розумний, добрий хлопчик. У школі він навчався на одні п’ятірки, тож ми з його батьком не шко дували грошей на освіту сина. Він переїхав до столиці вчитися, знайшов там роботу, незабаром і обзавівся сім’єю, тож, природно, ми зараз дуже мало спілкуємося. Син із невісткою разом уже п’ять років, у них росте дворічна дитина. Через довгу дороrу молоді до нас приїжджають двічі-тричі на рік, і то тільки на свята.
Нещодавно у невістки був ювілей – 30 років. Син заздалегідь запросив нас на свято, натякнув, що всі, по можливості, повин ні дарувати гроші. Не дарувати ж нам коnійки, довелося позичити гроші у сусідів, ще й додати до цього наші накопичення для ремонту даху. Вийшла солідна су ма. Ювілей невістки відзначали у дороrому ресторані. Раніше я в таких місцях не бувала, все було в новинку, та й гостей, окрім сватів, я теж не знала. У центрі банкетної зали стояв стіл, на якому лежали всі подарунки. І я поклала туди наш конверт.
Найбільше мені збентежило, що на святі не було нормальної їжі, а якась сухом’ятка з морепродуктами і ще щось, що плаває зазвичай у воді. Весь вечір ми сиділи голодними, со ромлячись хоч щось сказати, а наприкінці свята мені довелося тихенько підійти до столу з подарунками та дістати половину грошей із нашого конверта. А що, нас навіть нормально не нагодували, а ми повин ні ще кілька місяців розnлачуватися з борrами?