У сестри двоє дітей. Працювали вони з чоловіком із дев’яти до шести. Свекруха, як пішла на пенсію, почала забирати дітей із саду, відводила на гуртки, до басейну. Я працювала дитячим nсихологом. Все встигала. Закінчувала працювати о четвертій годині. Нікого не просила доnомагати. Мама працювала, свекруха займалася пошуком себе та сенсу життя. Була в нас дача. Ні мамі моїй, ні сестрі моє захоплення грядками було не зрозуміти. Якось дзвонить мені Аля і питає: -Ніно, а в тебе там у селищі ділянки не продають? Так я втомилася від своєї свекрухи! Дітям вона не потрібна давно, а вона все ходить за звичкою і вечорами у нас сидить. Я зраділа! У нас саме сусіди nродавали дачу.
Сказала про це сестрі. Вони приїхали, подивились ділянку, будинок. Свекрусі її, Олені Вікторівні, все дуже сподобалося. Стала Олена Вікторівна пропадати на дачі. На той час я пішла у свою третю дек ретну відпустку. Вийшло, що все літо провела з дітьми на дачі. З Оленою Вікторівною ми дуже здружилися. Вона була зовсім ненав’язлива, вічно копалася в саду, вечорами любила читати. Олена Вікторівна почала займатися з дітьми російською мовою та літературою. Згодом вона почала більше часу проводити у нас, ніж у себе. Настав вересень. Діти пішли до школи, але щовихідних поспішали на дачу до коханої бабусі. Аля nродовжувала скар житися на свекруху. Скоріше б літо, і вона знову поїхала б на дачу!
Олена Вікторівна поїхала вже у квітні. Ми їздили цілий рік, тому діти дуже зраділи, побачивши світло у бабусиному вікні. Як закінчився навчальний рік, я перебралася на дачу. Весь червень ми жили однією родиною. Разом засадили два городи, обробляли сад, збирали перші ягоди, варили варення. Олена Вікторівна доnомагала з малюком. Я нарешті відчула, наскільки це класно, коли поряд є бабуся! А їй дуже подобалося няньчити онуків. Потім сестра отримала підвищення! Вона зателефонувала Олені Вікторівні та повідомила, що та має повернутися до міста. Олена Вікторівна відповіла, що не хоче повертатися до міста. Аля зателефонувала мені і закотила скан дал, що я заманила її свекруху до себе, а тепер забороняю доnомагати з рідними онуками. -Олена Вікторівна – не іграшка, – відповіла я. – То вона тобі потрібна, то ні. Мої діти її люблять .