Моя давня знайома повідомила про те, що сама є господинею свого часу. Уявіть, навіть її рідна дочка не знала, що вона вже 8 місяців як перейшла на заслужений відпочинок. А справа в тому, що їй було не до онуків. А якщо висловитися точніше, то їй не хотілося їх няньчити. Я з подивом запитала її, невже навіть зрідка у неї не з’являється бажання поспілкуватися з внучатами? Ну і на це питання я отримала шоkуючу, по крайній мірі, для мене відповідь:
-Коли на це є настрій, то так, провідаю, пограюся, але соплі витирати і нянькою їм бути – вже вибачте, ні. Ми вже це проходили. Сюзанну, свою приятельку, я дізналася, зовсім, з іншого боку. Адже всі знали її як добропорядну, відповідальну, люблячу матір і дружину. А тут така справа. Вона навіть не збиралася говорити дочці, що вже на пенсії. А якщо і дізнаються, каже, велика справа. Ось особисто я б пошkодувала свою дочку.
Адже чоловік-то у неї постійно у відрядженнях, то тут, то десь ще. Молоденькій доньці зайві руки на доnомогу не завадили б. Каже, мовляв – її дитина, ну і нехай сама ростить, я ж з нею справлялася якось. А внучат я люблю. І скрізь з ними ходжу, воджу на каруселі, радую морозивом, бувало, каже, навіть і на ніч залишалися. Але це все тоді, коли я сама цього захочу. Це, звісно, її особистий вибір, і права має на те. Але з того дня Сюзанна якось змінилася в моєму розумінні як бабуся. Адже онуки підростуть і дадуть відповідь їй тим же, але тоді вона не зможе змінити їх «настрій».