Настав день, коли ми з чоловіком і дітьми переїхали в трикімнатну квартиру в новому будинку. Усім квартира була гарна: і простора, і світла. Солідну ложку дьогтю додавала лише звукоізоляція. Нам добре було чути, що відбувається у сусідніх квартирах та під’їзді. Якось, вночі, мене розбудив дитячий nлач. Плаkали не мої, і тому вирішивши, що мати сама розбереться, я спала далі. Вранці вийшла з квартири, прямуючи на роботу. Вважаю за краще користуватися сходами, а не ліфтом. Поверхом нижче побачила страաну картину – на половичці перед дверима спав хлопчик.
Років чотирьох на вигляд, у піжамі та босоніж. Я розбудила його і запитала, як він опинився тут і в якій квартирі живе. Хлопчик вказав на двері навпроти. Розповів, що мама наказала йому спати тут. Це якою ж твариною треба бути, щоб так вчинити зі своєю дитиною?! Повна праведного гніву, я почала дзвонити і стукати у двері квартири малюка. Стукати довелося досить довго. Нарешті зволили відчинити двері. Сонна жінка спитала, кого мені треба. – Мати цього хлопчика, – відповіла я, і трохи відсунулася, щоб вона змогла побачити дитину. Сон одразу вивітрився з її голови.
Вона одразу кинулася до сина, притиснула до rрудей і, nлачучи, почала кутати його у свій халат. А я стояла і плескала очима, нічого не розуміючи. Потім схаменулась і сказала, що повідомлю про цей випадок до органів опіки. – Не робіть цього, благаю вас! – кинулась навколішки жінка. – Мій вчинок дикість, але я цього не хотіла! – Поясніть, – зажадала я. – Я вчора дуже втомилася на роботі. А Сашенька, на ніч дивлячись, розлютився. Спати не хотів. Я, щоб налякати його, виставила в під’їзд. Думала, хвилин п’ять посидить там, і я поверну його додому. Як сама вирубалася, не пам’ятаю. Причини її провини, звичайно, далеко не поважні. Але каялася вона щиро. Я пообіцяла нікому не розповідати і побігла на роботу.