Моїй доньці 8 років, вона навчається у третьому класі. Ми живемо в селищі, поряд із містом. Щоранку я везу її до школи і забираю. Олена, дочка моя, завжди з радістю ходить до школи, але останнім часом я помітив, що вона стала з небажанням вставати. А іноді навіть намагається прикинутися хворою, щоби ми її залишили вдома. Я доньку не сварив, розумів, що з нею щось відбувається. Поговоривши з дружиною, вирішили, що треба розібратися в цьому і дитину не тиснути.
Коли ввечері дружина укладала Олену спати, то поговорила із нею. Виявляється, у школі є задиристий четверокласник, який її ображає. – Раніше міг просто ображати мене різними словами, а тепер ще дуже штовхається. Мам, він каже, що я «виродка», це так? – зі сльо зами на очах питала Олена. – Ні звичайно. Ти в мене найкрасивіша дівчинка на світі – обійняла дружину доньку. Я стояв і підслуховував їхню розмову, серце стискалося. Мені хотілося піти і провчити цього хулігана, але зупиняло лише одне, він дитина. Дружина запропонувала, щоб ми до їхніх справ не втручалися.
– Нехай спробує сама розібратися з кривдником, – сказала дружина. Я вирішив її послухати і до школи не ходити. Це було неправильне рішення, бо донька прийшла з великим синцем додому. Виявилося, що хлопчина штовхнув Олену, і вона вnала і сильно вдарилася. Тоді я не витримав і пішов до школи, де вчителька запропонувала лише один вихід. – Нехай Олена не виходить із кабінету. Тоді її ніхто не ображатиме. Я був обурений. Прийшовши додому, став доньку вчити прийомам самозахисту. Навчив її бити добре в ніс, щоб аж до kрові. Донька прийомом скористалася, тепер її ніхто не кривдить; навпаки – бояться. З такими, як той хлопчик, тільки грубою силою і треба говорити, іншого не зрозуміє.