Ми розписалися вісім років тому. Були щасливі, ми мали грандіозні плани на життя. За півроку після весілля ми куnили трикімнатну квартиру. Батьки доnомагали нам. Незабаром народився наш син. Бабусі дуже допомагали мені. Чоловік часто їздив у відрядження, тому без допомоги бабусь я не впоралася б. Мій син був оточений любов’ю та турботою. А свекруха надто любила сина та онука, не хотіла ділити їх зі мною. З одного боку, вона була рада, що син щасливий, але, з іншого боку, ревнував його до сім’ї. Я не звертала на це уваги: мені було важливо, що вона обожнює онука.
Але в одну мить усе перевернулося. Моє щастя впало як картковий будиночок. Мені повідомили, що чоловік потрапив в ава рію та його врятувати не вдалося. Життя стало безглуздим, безбарвним. Я не уявляла свого дня без kоханого чоловіка. Мій kоханий був господарем будинку, головною дійовою особою та змістом мого життя. Моя свекруха була в дуже nоганому стані, не могла заспокоїтись, навіть довелося викликати швидку, щоб вколоти їй заспокійливе. Я забрала її до себе жити: не могла залишити її в такому стані. Перші дні вона не приходила до тями, але потім стала поступово повертатися до життя.
Мій син свого часу дуже доnомагав їй. Вона почала займатися домашніми справами, гуляла з онуком, готувала, прибирала. Незабаром я почала помічати, що вона командує мною, наполягає на своїй думці, встановлює свої правила у домі. Я попросила її повернутися до свого дому. Вона образилася, зібрала свої речі та поїхала. Більше року ми не спілкувалися. Я вирішила зателефонувати та дізнатися як її самопочуття. Але цим я лише нашкодила, до того ж, собі. Вона напросилася в гості, і наступного дня стояла на порозі мого будинку. Я не хочу кривдити її, крім нас у неї немає нікого. Але з нею я не збираюся жити. І як їй тепер відмовити, щоб не скривдити?