Мама вбралася і подивилася на мене. Я вже знаю, якщо мама вбирається – значить, вона впевнена, що останнє слово буде за нею. Я її добре знаю. У своєму вбранні вона непохитна. Я живу з мамою. Особисте життя не вдалося. Я не маю власної квартири. Захотіла куnити нову диван, показала їй фотку. Не хотіла йти з нею до магазину. Щоразу ми сваримося, вона починає кричати і врешті-решт перемагає. Але пішли ми все ж таки разом. Я думала, що вона, побачивши диван, поміняє свою думку, але ні. Вона залізна.
Якщо сказала «ні», то нічим її не переконаєш. Хоча, я й не намагаюся її переконати, нічого не вийде. У магазині вона побачила шкіряний диван і по очах було видно, що він сподобався. Вона колись обрала таку ж для кращої подруги. -Подивися який шикарний, зручний, – сказала мама і розкішно сіла на диван. Шкіряний диван цегляного відтінку для мене виглядав старомодно. Але, на щастя, менеджер сказав, що механізм цієї моделі вийшов з ладу. Але мама не здавалася: “Нічого, ми знайдемо майстра, і він усуне неполадку”. Ми вийшли з крамниці. Я вже знала, що той зламаний диван виявиться у нас удома.
Увечері мама сказала, що знайшла гарного майстра, який погодився ремонтувати диван. Мені стало поrано. Куnити зламаний диван тільки тому, що він сподобався мамі. Наступного дня ми пішли до того магазину. Мама із задоволеним виглядом заплатила чималу су му, вона була в захваті. Всі дивилися на неї з подивом. Увечері прийшов майстер, подивився, почухав потилицю, сказав, що не зможе його відремонтувати. Механізм надто складний. Мама накинулася на нього, почала кричати, кричати, що він не майстер. Я проводила чоловіка до дверей. Дивлюсь на маму, сидить зі скляним поглядом. Ось така вона – моя мама. Через кілька хвилин вона встала, подивилася на диван і сказала: Нічого, що зламаний; натомість гарний”.