Я всім своїм серцем ненавиджу школу і своїх однокласників. Не хотіла навіть згадувати про них ці 15 років, але у зв’язку з останніми подіями хочу поділитися з вами однією історією. У школі я була страшненькою, капловухою дівчинкою. Хлопчикам я не подобалася, їм подобалася інша, у нас в класі була Алла, красуня-лицемірка. Вона очолювала банду дівчаток, які знущалися наді мною: то підручник мій склеять, то куртку нову порвуть, то кіски до стільця прив’яжуть. Я мріяла піти з цієї школи, мама ж мені говорила, що я повинна бути бійцем, повинна захищати себе, але сили були нерівні. Після закінчення школи, я забрала атестат, навіть на випускний не пішла, втекла відразу ж в місто. Більше своїх “улюблених” однокласників не бачила.
Минуло багато років, я вже заміжня, чоловік у мене ліkар, у нас рос те прекрасна дочка, з однокласниками їй пощастило більше, ніж мені. Нещодавно з чоловіком вийшли в торговий центр, і не повірите, кого я зустріла. Так-так, ту саму Аллу, вона з кінця аж торгового центру помітила мене, прибігла, щоб обійнятися. Вона була з чоловіком, він виявився приятелем мого kоханого. Вони хотіли посидіти з нами, повечеряти, я навідріз відмовилася.
Ще чого, я нічого не забула. Чоловік мені потім намагався розповісти, що у Алли труднощі, вони не можуть наро дити дитину, але мені це було не цікаво. Якось мені мама розповідала про неї, що після закінчення школи, вона залетіла від дорослого чоловіка. Дитина йому не потрібна була, а Алла до останнього чекала його, але народ жувати і виховувати дитину одна не хотіла. Прийняла рішення прибрати його, оnерація пройшла невдало, тепер вона не може мати дітей. Незабаром вона поїхала в місто, і ось зараз вийшла заміж за приятеля мого чоловіка. Ні, якби вона не лізла обніматися, а вибачилася, розмова була б іншою. Я б її пробачила. А так мені з нею нема про що розмовляти, це її проблеми.