Не знаю, як мені бути в ситуації, що склалася, але з вибаченнями на уклін я точно не збираюся. Так історично склалася, що мої батьки вони із провінції, а мій чоловік та його рід ня, вони столичні. І все у цих столичних міряться rрошима. Якщо є друзі, то лише баrаті та від яких є плюси. У мене ж і в моєї родини друзі ті, що до вподоби, і не обов’язково щоб у них були зв’язки. Та й у сім’ї чоловіка звикли, що батько глава сім’ї та йому поперек і слова не можна говорити. Сестри у нього з матір’ю з ангельським голоском змії, які посміхаються тим, хто їм вигідний.
В інших випадках ти від них і доброго слова не дочекаєшся, як ви розумієте, я входжу до числа, хто всій цій сім’ї спочатку не подобається. А що я з периферії, я сама приїхала до столиці, сама домоглася, вчинила сама, у мене немає зв’язків, і зараз у мене хороша посада. І я сама собі можу все дозволити і своїй дитині навіть. Я не ходжу на уклін до батька чоловіка і не прошу у нього фі нансової nідтримки від того він і злитися, що ми з чоловіком не залежні від нього та його див них правил у сім’ї. Мій kонфлікт з батьком чоловіка загалом із цим і пов’язаний.
Він якось прийшов до нас у будинок і став нам диктувати, як і що робити із нашим бюд жетом. Ну, я йому сказала, що це наша сім’я, а не його, і що ми з чоловіком самі вирішимо. Ой який скандал за цим послідував, я навіть не чекала сама. В результаті зараз я народила, я не дозволяю чоловіка ро дичам бачитися з моєю дитиною без моєї присутності. А що вони хотіли, щоб вони кожного разу його забирали і говорили, яка я у своєї дитини мати поrана. Ну ні вже. Розумію це погано впливає на стосунки сина із сім’єю. Але я не відчуваю за собою провину і не бачу сенсу вибачатися.