Варто тільки моїм синам поїхати в тайгу на полювання з батьком, я починаю нер вувати. Не показую, не вимовляю, але внутрішньо завжди паніkую. На пам’ять приходять страшні історії, розказані чоловіком. На цей раз була запланована триденна зимова рибалка і тут же згадався про випадок, про який Андрій розповів недавно. … Тижнів чотири тому чоловік на “бурані” вирішив по льоду річки проїхатися. Далеко заїхав, на незнайому територію. Спокійно собі їде, пейзажами милується, виглядає сліди звірів… Тут Барс, собака наша кидається мало не під” Буран”, змусивши Андрія гальмнути. Чоловік зупинився, хотів собаку покарати… Барс втік вперед, чоловік за ним. Метрів через п’ять, сніг під лапами Барса став йти різко вниз і там, де припускав проїхати Андрій заблищала гладь ополонки.
Її не було видно, так як снігом присипало. І от якби Барс не кинувся під сани, то Андрія вже не було б в живих. Він разом з “Бураном” пішов би під воду, і навіть тіла потім би не знайшли. Барс оббіг по краю ополонки, сніг зійшов, і стали видні її справжні розміри. Потім пес, по своїх слідах повернувся до господаря і вже удвох повільно-повільно, по своїх же слідах повернулися до” Бурану ” і додому поїхали. Про це чоловік мені розповідав без емоцій. А я могла тільки мовчати. Бурчати або лаятися на нього не мало ніякого сенсу…
Вчора вони весь день не відповідали на мої дзвінки. Розумом розумію, що трубки в зимовище залишили, що не взяли з собою на холод. Але фантазії малюють страшні картини. Та й ця історія з полином… – Мам, що сталося? Ти три рази дзвонила. – Ой, Сашенька, Здрастуй рідний! Просто скучила! Ви там як? – Добре! Їздили на річку… – Саша! Доїдай і будемо збиратися додому! – Чується голос Андрія по гучному зв’язку. – Мам, скоро ми приїдемо! – Давайте скоріше, манти зварила, вас чекаю! Раз всі їдуть додому, то можна видихнути. До наступного разу… А там знову понапридумувати і ляkатися. Мовчки…