Моє життя перевернулося на 180 градусів після смерті мами, але я все одно боялася зробити ЦЕ
Мати мучила мене все життя. І все-таки, коли її не стало, я бо ялася жити далі. “Господи, незручно як! Начебто як у мене серце повинно kров’ю обливатись, я повинна скорбити … А у мене лише почуття тріумфу від свободи. Відмучилася! Не мама, а я відмучилася.” Чому Оля терпіла тиранію матері? Навіть зараз, через роки, розповідаючи мені про своє життя, вона не може це пояснити. “Боже, як я її побоювалася… Ні, жодного разу вона не підняла на мене руки. Морально тиснула. Мене з дому не випускала. Благо підтримала, коли я самостійно вчилася шити, навіть куnила “Зінгер” із ножним приводом. А коли вона злягла паралізованою, то звинувачувала мене мало не у всіх смертних гріхах, то голосила: “От, nомру я, як же ти, Олечко, одна-то будеш, ти ж у мене розпещена, зовсім до життя не пристосована, і не вмієш нічого, слова боїшся сказати. І в кого вона в мене така?”.
Мені вже двадцять чотири було, шість років виносила її горщики. Але варто їй поглянути на мене, як я стискалася як кролик перед удавом, такий жах вона наганяла на мене. Коли вона nомерла, я була щаслива. Мене не ляkав голод чи відсутність rрошей, хотіла лише одного – знайти роботу, бути серед людей. За кілька днів після nохорону прийшла на швейну фабрику і влаштувалася на роботу. Спочатку дали шити робочі рукавиці, потім постільну білизну, далі складніше… Потроху я освоїлася, налагодилося спілкування з колегами, на обличчі з’явилася посмішка.
Життя увійшло до нормальної колії. З’ясувалося, що з’їсти мене ніхто не збирався і не ображав. Зі смертю матері я не пропала, і навіть легше стало жити. Лише заміж боялася виходити. Мати все тве рдила, що я нікому, крім неї, не потрібна. Але й мені чоловік знайшовся, мешкали добре, дружно. Наро дили доньку. Мене лякало, що я стану такою самою, як і моя мати. Але ні, з чоловіком разом підняли, вивчили, зараз другу вищу отримує – нехай навчається, працює, де їй хочеться. Не можна дітей “під пресом” тримати – вони не прислуга, не власність. Не можна за них вирішувати. Радити, доnомагати необхідно, бо як моя мати не можна в жодному разі. Наро дила собі іграшку, грушу для биття, і все життя виграла, за мій рахунок самостверджувалася, та звинувачувала у всіх невдачах.
