Мій чоловік вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо будинок, який ми купуємо на наші спільні гроші, буде записаний на ім’я його матері. «Чому б і ні? Вона член сім’ї, і зрештою будинок належатиме нам», – міркував він. Він наполягав на тому, що оформленням має займатися його мати, оскільки вона має вільний час, але мені це було неприємно. Я не довіряла своїй свекрусі; її минулі вчинки вже викликали сумніви.
«Пам’ятаєш машину, яку вона подарувала нам на весілля? А потім змусила нас продати її, бо не могла сплатити кредит?», – нагадала я йому. «Так, але вона просто намагалася швидко все залагодити», – відповів він безтурботно. Цей випадок змусив мене насторожитися. Незважаючи на її пропозицію продати свою квартиру та вкласти гроші в наш будинок, я відмовилася. Я хотіла, щоб будинок належав тільки нам, побоюючись, що одного прекрасного дня вона може вимагати свою частку. «Тобі не варто турбуватися, вона просто допомагає з паперами», – заспокоював мене чоловік. Але мене було не переконати.
«А якщо ми розлучимося чи з тобою щось трапиться? Я не матиму жодних прав на наш будинок», – заперечила я. Спочатку він не розумів моїх побоювань і був роздратований тим, що я наполягала на тому, щоб усе владнати самій. «Мама просто намагається допомогти, навіщо все ускладнювати?» – скаржився він. «Мені легше самій займатися реєстрацією. Так я знатиму, що все зроблено правильно і не буде жодних сюрпризів», – наполягала я. Зрештою моя наполегливість принесла свої плоди. Ми домовилися, що я займуся реєстрацією. Будинок буде оформлений на наші імена і не матиме жодних юридичних зв’язків з його матір’ю. «Добре, вирішуй все по-своєму», – погодився він, і, незважаючи на явну образу свекрухи, я зрозуміла, що запобігла можливим проблемам, залишивши реєстрацію будинку між нами.