З того часу, як 4 роки тому народилася наша дитина, я взяла на себе всі обов’язки по догляду за нею, вважаючи, що так правильно, оскільки я не працювала, а чоловік був основним годувальником. Мені хотілося, щоб він відпочивав, приходячи додому, тому я займалася всім: від купання дочки до прогулянок з нею, завжди стежачи за тим, щоб і я була доглянута та красива для чоловіка. Поки я присвячувала себе будинку та дитині, мій чоловік часто проводив час з друзями, вирушаючи кілька разів на місяць на футбол чи рибалку.
Без няні мої власні прогулянки були рідкісними: мені вдалося зустрітися з подругою за чашкою кави лише три рази – і то завдяки короткочасним візитам моєї мами. У міру того, як росла наша дочка, її вимоги зростали, і я почувала себе виснаженою. Коли одного разу я попросила чоловіка про допомогу, він виявив явне небажання і знову віддав перевагу друзям, а не часу з нами. Незважаючи на мої спроби підтримати чоловіка та створити сімейні моменти, такі як перегляд футболу вдома, поки наша дочка спить, він залишався відстороненим і часто приходив додому пізно, не виявляючи жодної участі у нашому житті. Я все частіше відчуваю себе матір’ю-одиначкою, яка тягне всі сімейні обов’язки. Мене це сильно чіпляє: чому він з готовністю допомагає іншим, але при цьому нехтує нашою родиною?