Після 13 років шлюбу я вирішила, що моєму чоловікові настав час йти. Я не була впевнена, як впораюся одна з двома дітьми, але знала, що не зможу продовжувати жити так, як ми жили. Спочатку мій чоловік був щедрий: дарував мені подарунки та квіти. Однак у міру розвитку нашого шлюбу він став вважати такі жести марною тратою грошей, воліючи замість них практичні подарунки на кшталт кухонного начиння. Цей зсув різко проявився під час моєї декретної відпустки, коли я була фінансово залежна від нього, а він обмежував наші витрати лише предметами першої необхідності.
Розчарована й почуваючи себе пригніченою, я розробила план, щоб заробити власні гроші. Використовуючи свою економічну освіту, я відкрила невеликий бізнес, продаючи у роздріб товари, які купувала оптом. Спершу довелося взяти кредит, але згодом моє підприємство виросло у невеликий магазин, забезпечивши мені фінансову незалежність. Одного ранку, коли я спостерігала за тим, як мій чоловік перераховує свої гроші – у мені щось клацнуло.
Я більше не хотіла жити з таким скупердяєм. Оскільки квартира була моя, я попросила його піти. Він протестував, звинувачуючи мене в матеріалізмі, але я стояла на своєму, переконана, що він ніколи не зміниться. Тепер його мати дзвонить щодня, передбачаючи, що я пошкодую про своє рішення. Хоча я не впевнена у майбутньому свого бізнесу та самостійного виховання двох дітей, але натомість впевнена у своєму виборі. Чи правильно я вчинила?