Віра Григорівна займалася домашніми справами, коли пролунав телефонний дзвінок. Вона поспішно зняла слухавку, відчуваючи довгоочікувану розмову: — Михайлику, рідний, це ти? — Привіт, мамо. Що сталося? — пролунав на другому кінці голос сина. — Хотіла тебе почути. Телефон кілька днів не працював, лінію було пошкоджено, думала, ти дзвонив, переживав… — з надією сказала вона. — Ні, у мене на роботі аврал, багато справ. Давай поговоримо потім, сам наберу, як звільнюсь, — швидко відповів Михайло. — Добре, синку, чекатиму, — тихо промовила вона, намагаючись приховати гіркоту. Почулися короткі гудки, і Віра Григорівна акуратно поклала слухавку на місце.
Вона мовчки дивилася на своє відображення в дзеркалі: сиве волосся, прибране в суворий пучок, втомлені блакитні очі. У куточках очей блищали сльози. — Він обов’язково зателефонує… Просто зараз зайнятий, але як звільниться, так одразу… — шепотіла вона, щоб втішити себе. На столі стояла стара чорно-біла фотографія, яку зняв ще їхній сусід Дмитро. На знімку молода Віра тримає на руках трирічного Михайлика біля рідного дому. «Як він тоді любив мене…» — думала жінка, згадуючи, як хлопчик ніколи не відходив від неї, а сусіди жартували, що й у дорослому житті він «триматиметься за спідницю мами».
Михайло народився у маленькому селі, до найближчого райцентру від якого було понад сто кілометрів. Він був першою дитиною в сім’ї Данилюків, а потім з’явилися дві сестрички. Життя було непросте: чоловік Віри, Федір, був суворою людиною, яка вважала негідною чоловікові возитися з дітьми. Усі турботи лягли на плечі Віри, але вона знаходила сили не лише на важку роботу, а й на увагу до дітей — допомагала з уроками, розповідала казки, будувала разом з ними фортеці з підручних речей. Біда прийшла, коли Михайлу виповнилося сім років. Спочатку одна за одною пішли його сестри, потім трагедія сталася з Федором на роботі. Порожнеча та горе оселилися в хаті. Віра одяглася в чорне і ніби потьмяніла. Тільки Михайлик, який став єдиною радістю, не дав їй зламатися. Він допомагав матері, брався за будь—яку роботу, але мріяв вибратися з села.
— Тут немає майбутнього, — запевняв він друзів. — Я поїду до міста і більше не повернуся сюди. Після школи Михайло дотримався свого слова. Віра Григорівна віддала йому всі накопичені гроші, зібрала їжу і найкращі речі. Вона радувалася, коли син втупив до університету, але нікому про це не розповідала, побоюючись дурних очей. Згодом Михайло все рідше згадував про рідний будинок. Отримавши диплом, він знайшов гарну роботу, одружився, завів дітей. Розмови з матір’ю стали короткими і рідкими. А на її дзвінки він відповідав знехотя. День змінився тижнем, але телефон Віри Григорівни продовжував мовчати. Іноді він видавав рідкісні звуки, і жінка кидалася до нього з трепетом, але частіше це були не ті дзвінки, на які вона чекала. — Михайлику, це ти? — з надією питала вона. — Ні, це Оля. Тобі банки потрібні? У мене зайві, можу віддати, — казала сусідка.
— Звичайно, Олю, дякую, — стримано відповіла Віра. Сусідка дивилася на неї зі співчуттям. — Віро, ти тримайся. Все буде гаразд. — Так, Олю, дякую… — ледве чутно промовила жінка. Михайло прокинувся від дзвінка. — Слухаю, — відповів він сонним голосом. — Це Ольга Василівна, сусідка твоєї мами. Віру Григорівну забрала швидка, — сказала жінка. — Що? Як це? — перепитав Михайло, різко сівши у ліжку. — Її забрали вночі. Ти приїжджай, якщо можеш… Михайло відчув, як серце стислося. — Я вже їду, — відповів він, схопивши одяг. Через тиждень, коли Віра Григорівна виправилася, Михайло забрав її до себе. Він сам зібрав її речі, старі фотографії і навіть її улюблені банки з закрутками, які мати з коханням готувала роками. Оксана, його дружина, спочатку не була рада такому рішенню, але швидко здалася, бачачи, як Віра з любов’ю опікується їхніми дітьми, Настею та Миколою. — Пробач мені, мамо, — одного вечора сказав Михайло, обійнявши матір. — Ти завжди був моїм найкращим сином, — усміхнулася вона, ласкаво притискаючи його до себе.