Я виросла в сім’ї з двома молодшими сестрами, Катею та Людою, і нашим вихованням займалася бабуся Ярослава, яку ми ласкаво називали баба Рося. Вона була не лише бабусею, а й опорою всій нашій родині, поділяючи свою скромну пенсію між нами і допомагала у всьому. Моя бабуся завжди була для нас прикладом безкорисливого кохання та турботи. Вона вміла розділити будь-яку нашу біду та радість, і це залишалося зі мною на все життя.
Після її смерті, коли в мене з’явилися власні діти, і виникла потреба у допомозі з вихованням, ми з чоловіком попросили його мати, Віталіну Семенівну, допомогти нам. Незважаючи на свій вік та відсутність професійної освіти, вона погодилася та переїхала до нас, щоб зайнятися онуками. Проте за місяць вона зажадала за свої послуги зарплату, що стало для нас несподіванкою.
Незважаючи на початковий подив, ми виплатили їй необхідну суму, визнаючи, що виховання дітей – це праця, яка має бути винагороджена. Цей момент змусив мене задуматися про відмінності у підходах до сімейних обов’язків та про те, як змінюються часи та погляди на роль бабусь у сім’ї. Коли моя бабуся бачила у турботі про онуків свою життєву місію, для моєї свекрухи це було скоріше справою, яка вимагала винагороди. Ця ситуація поставила перед нами питання про те, чи варто продовжувати такі грошові відносини у сім’ї чи шукати інші шляхи вирішення.