З дитинства мене вчили, що я завжди комусь щось винна. Це почуття постійно нав’язувалося мені в міру дорослішання. Батьки вимагали від мене успіхів у навчанні, перемог на змаганнях та відмінних оцінок, покладаючи на мене важкий тягар. Моє захоплення гімнастикою було заслонене їхніми очікуваннями виграти призи та брати участь у кожному можливому змаганні.
Моя мрія стати архітектором була відкинута сім’єю. Натомість вони вирішили, що я стану кондитером, заявивши, що їхня багаторічна підтримка дає їм право обирати замість мене. Навіть після інституту моя особиста свобода залишалася обмеженою. А потім мене змусили вийти заміж за чоловіка, якого вибрала моя мати. Я підкорялася їхнім рішенням щодо мого шлюбу, дітей та навіть їхніх імен. Мені здавалося, що я живу чужим життям, ніколи не відчуваючи справжньої свободи. А потім випадкова зустріч у парку все змінила…
Я познайомилася з архітектором з чарівними блакитними очима, який терпляче вислухав мої життєві розчарування. Ми стали регулярно зустрічатись, і він надихав мене щодня. У 37 років я ухвалила своє перше самостійне рішення – пішла від чоловіка і незабаром вийшла заміж за Тимофія. Згодом нас народилися діти, і я нарешті здійснила свою мрію – почала вивчати архітектуру. Зараз, працюючи в тій же компанії, що й мій чоловік, я вперше в житті почуваюся по-справжньому вільною та щасливою. Його підтримка допомогла мені зрозуміти, що я можу сама розпоряджатися своєю долею.