Я виросла з переконанням, що заміжжя – єдиний шлях до щастя для дівчини, незалежно від якості подружнього життя. Так я й опинилася з Павлом. «Він зацікавлений у тобі, а тобі 19 років, та інших наречених немає. Подумай про своє майбутнє, свою сім’ю», – закликали мене родичі. Тому, коли Павло зробив пропозицію, мама та бабуся були в захваті, організували весілля та сукню, відправили мене жити до Павла до гуртожитку. Вони хвалилися: «Наша Ніна вийшла заміж! Усі будуть заздрити!».
Однак незабаром я зрозуміла, що моє щастя не було з Павлом. Ми одружилися з почуття обов’язку перед батьками і згодом звикли до спільного життя, хоча воно і було позбавлене справжньої радості. Павло жив заради своїх вихідних, а я – заради наших дітей. Через десятиліття, коли мені було вже за сорок і потрібен був дохід, я почала працювати. Наша дочка вийшла заміж, народила трійню, але швидко овдовіла. Мені треба було підтримувати її та, можливо, фінансувати будівництво власного будинку. А потім, п’ять років тому, зателефонувала дочка: «Мамо, я щойно розмовляла з татом. Ви розлучаєтеся? Чому ти залишила йому квартиру? Його друга дружина мене навіть не пустила».
Я швидко повернулася з Англії. Жінка намагалася стверджувати, що все належить їй, але квартира за документами була моєю. Розлучення з Павлом наче зняло важкий камінь з моїх плечей. За рік після розлучення я купила будинок і повернулася на колишню роботу. Я могла б залишитися в Англії, але там я відчувала себе чужою, а вдома справжньою. Нещодавно мої діти благали: «Пробач тата і прийми його назад, мамо. Ви провели разом ціле життя. Нам буде легше, якщо ви будете разом; тато не може впоратися один». Тепер Павло був один, без сім’ї, розглядав можливість переїхати до когось з наших дітей. Але місця мало. Незважаючи на мою байдужість до його долі, наші діти були сповнені рішучості знайти рішення. Що ж мені робити? Чи була це наша з Павлом доля – бути разом у молодості і знову у старості з волі обставин? Чи думати мені про себе, чи допомогти нашим дітям?