Я вийшла заміж молодою, у 22 роки, за Арсена – солдата, з яким познайомилася під час його служби в армії. Незважаючи на застереження матері, я була впевнена, що це справжнє кохання. Після того як Арсен закінчив службу, ми зіграли гарне весілля, і моя мама, хоч і з небажанням, прийняла мій вибір. Ми переїхали до столиці, де я працювала перекладачем англійської мови та непогано заробляла. Однак Арсену було важко знайти роботу, він був прискіпливий до умов та оплати. Зрештою Арсен знайшов роботу, і протягом двох років життя у Києві було щасливим.
Ми з задоволенням проводили вечори, і Арсен навіть знайшов кращу роботу. Наше щастя досягло піку, коли я завагітніла. Але коли я пішла в декрет, почалися фінансові труднощі: зарплати Арсена ледь вистачало на найнеобхідніше. Після народження Богдана Арсен запропонував мені жити з мамою, поки він робить ремонт у нашій квартирі. Спочатку його візити були частими, але незабаром вони зійшли нанівець. Чоловік стверджував, що зайнятий ремонтом та підробітком, але зароблене витрачав на себе, навіть брав картку, призначену для витрат на дитину.
Моя мама швидко розгадала фасад Арсена. Він не займався ремонтом, а витрачав гроші на себе та інших жінок, прикидаючись холостяком. Принижена його зрадою, я подала на розлучення, яке пройшло без його присутності. Він навіть влаштувався на низькооплачувану роботу, щоб мінімізувати аліменти. Пізніше я познайомилася з Антоном, який прийняв Богданчика як рідного сина та юридично всиновив його. Арсен охоче відмовився від батьківських прав і тепер його повністю викреслено з нашого життя.