Мені 73 роки, і я досі продовжую працювати. Причина не лише в тому, що на одну пенсію в наш час прожити складно, а й у тому, що я по-справжньому люблю свою роботу і вважаю себе найкращою у своїй справі. Уявіть лише: вже 50 років я працюю бухгалтером на великій текстильній фабриці. Але останні кілька років я все частіше чую шепітки за своєю спиною: — Може, час уже дати дорогу молодим? – Її з цієї роботи тільки винесуть…
Слухати це дуже неприємно. Адже я чудово справляюся зі своїми обов’язками, ніхто не може замінити мене. Чому люди судять про мене лише за зовнішністю та віком? Це прикро, коли за всіма твоїми досягненнями та досвідом бачать лише цифри у паспорті. А я ж не хочу сидіти вдома, в’язати чи поратися з квітами на дачі. Чесно кажучи, без роботи мені буде не по собі, я не зможу довго так жити. Мої діти вже давно живуть окремо і теж наполягають на тому, щоби я пішла на пенсію.
— Подумай тільки, що ти зможеш сидіти з онуками! — А ви запитали, чи я цього хочу? Онуки незабаром виростуть і забудуть про мене. Що мені тоді робити? Днями до офісу привели молоду дівчину. Їй лише 22 роки, вона ще зовсім недосвідчена і багато чого не знає. Мені сказали, що я маю її навчити. Схоже, Аліну готують на моє місце. Але, щиро кажучи, я бачу, що вона навряд чи зможе впоратися з таким обсягом роботи, незважаючи на вміння користуватися комп’ютером. Підкажіть, як мені вчинити? Чи варто боротися за своє право працювати чи справді передати знання цій дівчині? Хіба це справедливо?