Повертаючись одного разу додому з університету, я побачила маленьке кошеня, яке сиділо навпроти нашого будинку. Він був такий маленький і беззахисний, що я не змогла пройти повз. Без вагань я взяла його на руки і віднесла додому, хоч і знала, що мама швидше за все не схвалить мого рішення. Коли я увійшла до будинку з кошеням у руках, мама відразу помітила його і вигукнула:
«Що це за кошеня? Ти ж не збираєшся його залишати в нас?» «Мамо, подивися, який він милий та беззахисний. Я просто не могла його там залишити», – відповіла я, сподіваючись переконати її. Але мама наполягала: «Віднеси його назад. У нас немає часу доглядати тварин». Але я вже встигла прив’язатись до цього маленького створення. Я вмовила маму дати йому шанс, обіцяючи, що піклуватимуся про нього сама. Через кілька днів мама почала потай грати з ним, а потім і зовсім почала його годувати.
Якось увечері, коли я зайшла до її кімнати, то побачила маму, дрімаючу в обіймах з кошеням. Вона так ніжно притискала його до себе, що я не втрималася і спитала вранці. «Мамо, ти ж казала, що кошеня нам не потрібне? А зараз, здається, ти любиш його найбільше». Мама посміхнулася і сказала: «Так, я теж не очікувала, що він так увійде до нашого життя. Тепер він – мій маленький синочок». З того часу кошеня стало невід’ємною частиною нашої родини. Його грайливість і ласка кожного дня приносять нам радість. Мама, яка спочатку категорично була проти, тепер не уявляє наш будинок без цієї маленької пухнастої грудочки. Це кошеня не тільки знайшло будинок, а й змогло зігріти серця всієї нашої родини.