Сидячи на кухні у сестри, я поринула в роздуми, попиваючи чай з позиченої чашки і розмірковуючи про те, як я виявилася ні з чим, незважаючи на те, що заробила три квартири важкою працею. “Я просто не могла більше залишатися в цьому гуртожитку”, – пояснила я їй, – “ставало дедалі гірше, коли всі з’їжджали, а чужі заселялися”. Залишати дітей з ненадійним чоловіком було нелегко, але я не мала вибору.
Моя перша зарплата пішла на оренду квартири задля забезпечення стабільності моїх дітей. Я працювала невтомно, без вихідних протягом чотирьох років, накопичивши достатньо грошей, щоб купити трикімнатну квартиру в нашому місті. Але я ледве переступила поріг цієї квартири. За рік, коли я повернулася, щоб забрати речі, мене зустрів не чоловік, а його нова дружина з дітьми. “Можеш взяти половину”, – холодно сказала вона, все розуміючи, але байдужа до мого стану. Зрозумівши, що боротися марно, я прийняла її пропозицію та почала все спочатку, відкладаючи гроші на іншу квартиру для своїх дітей. Вони переїхали, і оскільки моя дочка вийшла заміж і народила близнюків, це здавалося ідеальним рішенням.
Проблема тільки полягала в тому, що моєму сину та його дівчині теж був потрібний простір, що призвело до напруги, яку мені довелося залагоджувати. Я пообіцяла сину купити власне житло, на що пішло більше часу, і мені допомогли родичі. Через роки мені вдалося купити і собі невелику квартиру, але на той час моя дочка вже переїхала до свого нареченого, поки я була в Італії. Тепер, повернувшись на постійне місце проживання в Україну, я живу у сестри, оскільки моє власне житло зайняте моїми дітьми та їхніми родинами. І ось я тут, розмірковую, як повернути своє життя, живучи на чужих умовах у чужому будинку, не маючи змоги виселити власну дочку з квартири, призначеної для мене.