Коли внаслідок останніх подій віддалена робота стала нормою, Вероніка побачила в цьому можливість особисто доглядати свою хвору бабусю. Вони разом із задоволенням згадували літо, проведене разом у сільському будинку, повному таємниць та історій. Але тепер ці дні здавались вічністю. Через два місяці хвороби бабусі колись весела жінка стала дратівливою та важкою на підйом дамою. Вона скаржилася родичам, називаючи Вероніку лінивою та недбайливою. Будь-яке спілкування перетворювалося на поле бою. Вероніці доводилося постійно переконувати бабусю приймати ліки.
Дівчина розуміла, що така поведінка бабусі – наслідок її хвороби, але напруга позначалася вже і на її здоров’ї. В один із днів, коли на роботі було особливо багато справ, бабуся влаштувала напад через те, що її не погодували вчасно. Намагаючись заспокоїти її, Вероніка подала гарячу кашу, яку бабуся агресивно розкидала по всій кімнаті.
Під час прибирання телефон Вероніки, який служив їй порятунком у роботі та в будинку, вислизнув із рук і впав у відро з водою.
Відчуваючи повну поразку, Вероніка розплакалася. І тут її бабуся, порушивши свою звичку до гіркоти, тихо сказала:
– Я теж сподіваюся, що скоро піду…
Вероніка, вражена цими словами, міцно обійняла бабусю і сказала:
– Мила, живи довго-довго! Я вирішу всі наші проблеми!
У цей уразливий момент ці дві жінки були не доглядальницею та пацієнтом, а люблячою онукою та турботливою бабусею, котрі любили одна одну, чіпляючись за найменшу надію на тлі численних труднощів.