Нещодавно я потрапила у скрутне становище, з чим я досі намагаюся розібратися. Наполегливе прохання моїх дітей завести собаку, незважаючи на те, що в нашій родині вже є кішка, призвела до своєрідної сімейної дискусії. Ідея завести нових вихованців, наприклад – папугу, рибок чи морську свинку – здавалася цілком здійсненною, а ось собака здавалася мені недоречною.
У нашій сім’ї, де всі активно висловлюють свою думку, я озвучила побоювання щодо практичності та додаткових обов’язків, пов’язаних з появою нових тварин. Незважаючи на мої спроби обдурити дітей, вони були непохитними у своєму прагненні завести звіринець для досягнення повного щастя. Вони вірили, що різноманітні вихованці будуть приносити їм радість, а це, у свою чергу, стане запорукою мого щастя як матері.
Ця ситуація змусила мене замислитися про динаміку батьківської відповідальності у задоволенні постійно мінливих бажань дітей, розуміючи, що те, чого вони прагнуть зараз, може змінитися в міру їхнього дорослішання – навіть через місяць. Зіткнувшись з проблемою балансу між їхніми нинішніми бажаннями та майбутніми реаліями, я задумалася про те, що задоволення їхніх нинішніх забаганок може стати шляхом до їхнього і, можливо, мого задоволення. Тепер мені належить з’ясувати одне: як задовольнити їхні прохання, не порушуючи гармонії у нашій сім’ї?