Після переривання вагітності Віра та Данило вирішили поїхати до моря і спробувати розвіятися. Тільки там вони усвідомили, що після трагедії минуло вже два роки.
Після тієї страшної події, переривання вагітності, Віра та Данило відчували, що їхні стосунки вкрилися холодною стіною. Вони обидва намагалися уникати розмови на цю тему, живучи кожен у своєму світі провини та великих втрат. Якось, сидячи вдома і прогортаючи фотоальбом з подорожами, Віра м’яко вимовила: “Може, нам варто кудись поїхати? На море, наприклад. Я думаю, це допоможе нам обом.” Данило повільно підняв очі на неї, і Віра побачила в них іскорку надії. “Добре,” – кивнув він. І ось вони вже на березі моря. Перші дні пройшли тяжко.
Вони уникали один одного, гуляли різними місцями, намагаючись розвіятися по-своєму. Але одного вечора, коли небо вкрилося золотим світлом заходу сонця, Данил запросив Віру на прогулянку вздовж узбережжя. Вони мовчки йшли поруч, лише шум хвиль нагадував їм минуле. “Знаєш, з тієї трагедії минуло вже два роки,” – почав Данило, – “і, можливо, нам час відпустити це…”. Віра подивилася на нього з подивом. “Я думала про це. Але я боялася зізнатися самій собі,” – тихо промовила вона. Вони сіли на пісок, дивлячись на розпечене море.
“Ми обидва зробили помилки,” – сказав Данило, – “ми обоє страждаємо. Чи не час нам спробувати заново почати жити?” Віра кивнула, сльози текли її щоками. Вони довго розмовляли, про свої почуття, страхи, надії. І щодня їх розмови тривали, і щодня вони ставали ближче один до одного. До кінця відпустки вони зрозуміли, що зцілилися. Вони усвідомили, що, незважаючи на всі пройдені випробування, вони все ще люблять одне одного. І що попереду ще багато щасливих моментів. Під шум морських хвиль вони пообіцяли один одному почати все спочатку, і повернулися додому з новою надією та вірою у свої стосунки.
