Нещодавно я отримала на роботі премію за вдалий звіт і вирішила побалувати себе гарною сукнею, тим більше, що наближався ювілей моєї мами. У суботу я завітала до великого торгового центру. Обійшовши майже всі магазини і не знайшовши нічого привабливого, я натрапила на невеликий відділ, заповнений приголомшливими, хоч і дорогими сукнями. “Живемо один раз, і це моя нагорода”, – переконувала я себе.
Я приміряла п’ять суконь і нарешті після довгих роздумів обрала одну за 3500 гривень. Задоволена, я взяла каву і вмостилася на лавку, де до мене приєдналася колега. Вона захоплювалася моєю сукнею і нарікала на те, що їй потрібно таке ж для весілля сестри, але вона не може дозволити собі таку розкіш. “Не хвилюйся, тут багато магазинів. Ти знайдеш щось по кишені”, – заспокоїла я її. Однак у понеділок на роботі вона зізналася, що не знайшла сукню і запитала: “Ти можеш позичити мені свою нову сукню? У нас однаковий розмір. Тільки на один вечір.
Обіцяю, я поверну в ідеальному вигляді”. Я була приголомшена її сміливістю, тим більше що сукня мені була потрібна на ювілей мами. “Ти серйозно?”, – Запитала я. Вона відповіла: “А що в цьому поганого? Я обережна. Якщо щось трапиться, я випру її”. Я швидко подумала і сказала: “Добре, я позичу її за однієї умови. Ти напишеш розписку, що зобов’язуєшся повернути її в ідеальному стані або заплатити втричі більше, якщо щось піде не так”. Вона завагалася, а потім ніяково відмовилася. Думаю, що я зробила правильний вибір. Схоже, моя колега намагалася скористатися моєю щедрістю, щоб заощадити гроші та при цьому добре виглядати на весіллі, але я не збиралася цього допустити.