Повітря в кімнаті стало настільки важким, що кожний мій подих здавався тягарем. На кухні готувався черговий обід, і запахи вареної картоплі та смаженої курки поєднувалися з лікарськими ароматами, які лунали навколо онуків моєї свекрухи. «Знову вони тут», – подумала я, відчуваючи, як у грудях зароджується тривога. Щоразу, коли сестра чоловіка привозила своїх хворих дітей, моя свекруха покірно приймала їх під свою опіку.
Але я знала, що за цією турботою стоїть моя власна безпека. Адже я вагітна, і останні два рази після їхнього візиту я серйозно занедужала. «Тітко Олено, ви впевнені, що це хороша ідея? Знову привезти до нас дітей, коли вони мають такий грип?» — вирішила я таки заговорити зі своєю свекрухою, сподіваючись на розуміння. Свекруха глянула на мене втомленими очима, але в її голосі не було засудження. «Вони ж мої рідні, як я можу їх покинути? Марина не справляється одна.» Мені стало ясно, що, якщо я не зроблю кроків, ніхто не подумає про наслідки для мого здоров’я та благополуччя моєї майбутньої дитини. Я вирішила поговорити з чоловіком. «Сергію, нам треба поговорити», — почала я, коли ми залишилися самі.
Його погляд був запитальний, але підтримуючий. «Ти знаєш, я дуже хвилююся за нашу майбутню дитину. Щоразу, коли сюди приходять хворі діти твоєї сестри, я теж хворію. Це ж небезпечно для мене та малюка», — пояснила я. Сергій кивнув, його обличчя спохмурніло. «Я розумію, це неправильно. Поговорю з Мариною. Ми знайдемо рішення. Ти не повинна відчувати себе в небезпеці у себе вдома». Ця розмова принесла мені полегшення. Нарешті я відчула, що мої побоювання є важливими, і що мій голос чують. Сергій підтримав мене і це дало мені сили. Я зрозуміла, що не одна в цій боротьбі за наше майбутнє та здоров’я нашої дитини.