Щовечора перед вечерею наш будинок наповнювався мелодіями. Але не радісними — скоріше, сповненими важкістю та сльозами. Моя дочка Ліза, десяти років від народження, знову сиділа за піаніно. Її маленькі пальці незграбно ковзали клавішами, а сльози текли безперервним потоком по її щоках. «Мамо, я не хочу більше грати», — шепотіла вона щоразу, коли я проходила повз неї. Моя свекруха, що стояла поряд, завжди суворо на це реагувала: «Ліза, продовжуй. Це твоє майбутнє. Ти маєш стати великою піаністкою, як я мріяла в молодості». Сьогоднішній день не став винятком. Втомившись від нескінченних суперечок і спроб знайти компроміс, я вирішила піти за своєю інтуїцією і по-справжньому стати на захист дочки.
«Мамо, нам треба поговорити», – почала я, запрошуючи свекруху до вітальні, поки Ліза продовжувала монотонну вправу. «Олю, я вже чула твої аргументи. Моє рішення не зміниться. Ліза має грати на піаніно!» — у голосі свекрухи чулася непохитна впевненість. «Але ж вона нещасна, мамо. Подивіться на неї. Ми змушуємо її робити те, що вона ненавидить. Ми позбавляємо її дитинства заради мрії, яка навіть не її», — мої слова звучали благаюче. На мить у кімнаті зависла тиша. Я бачила, як на мить погляд свекрухи пом’якшав, але потім вона знову стала наполегливою.
«Вона звикне. Всі діти плачуть, коли навчаються чомусь новому», — її відповідь була різкою. «Але не кожна дитина має стати піаністом, щоб бути щасливою. Давайте знайдемо їй заняття, яке їй до вподоби. Вона любить малювати. Може, займемося цим замість музики?» Свекруха спохмурніла, але після довгої паузи кивнула. «Добре, спробуємо. Але якщо вона не знайде в цьому насолоди, повернемося до піаніно». Я полегшено зітхнула. Це була маленька, але все ж таки перемога. Ліза, почувши наше рішення, підбігла до мене і міцно обійняла мене. В її очах я побачила вдячність і полегшення, а в моєму серці знову спалахнула надія на те, що моє слово в нашому будинку почало щось означати.