Вранці мені зателефонував адвокат і повідомив, що бабуся заповідала мені свій сільський будинок. Це стало для мене цілковитою несподіванкою, адже я не бачилася з бабусею останні кілька років через свою зайнятість у місті. Серце пішло в п’яти: у дитинстві я провела в цьому будинку чимало щасливих днів. Наступними вихідними я вирушила до села, щоб на місці розібратися з документами та, можливо, провести там кілька днів. Приїхавши, я виявила, що в будинку вже мешкає моя старша сестра Олена зі своєю сім’єю. Вона зустріла мене на порозі і, не приховуючи роздратування, сказала:
«Ти що, приїхала забирати будинок? Ми вже облаштувалися тут. Не думаю, що бабуся хотіла б, щоби ти його забрала.» Я була збентежена і спробувала м’яко пояснити: «Олено, мені щойно повідомили про заповіт. Я не знала, що ви тут мешкаєте. Зрештою, ми можемо домовитися…» «Домовитись? Ти хочеш вигнати нас?» — Олена розлютилася. «Ти ж знаєш, у мене маленькі діти, і ми вже вклали гроші в ремонт. Не думай, що я просто так віддам тобі цей будинок!» Цей скандал поставив мене у скрутне становище. З одного боку, будинок справді належав мені по праву. З іншого боку, я не хотіла втрачати сестру.
Дорогою додому я багато міркувала. У місті мені потрібно було прийняти рішення, яке могло змінити наші стосунки раз і назавжди. Через тиждень, після довгих роздумів, я зателефонувала Олені: «Послухай, я не хочу, щоби через будинок ми стали ворогами. Давай знайдемо компроміс. Може, ти зможеш орендувати його за символічну суму? Так ми обидва залишимося задоволені.» Олена помовчала, потім повільно відповіла: «Добре, ще поговоримо про це. Дякую, що не стала наполягати на своєму відразу.» Це рішення не було ідеальним, але воно дозволило зберегти мир у сім’ї. Я зрозуміла, що іноді треба поступатися, щоб не втратити те, що справді важливо — сім’ю.