Робота в їдальні дає мені можливість не тільки бути частиною місцевого колективу, а й допомагати своїй сім’ї. Щовечора я приношу додому їжу, що залишилася — свіжі салати, супи, страви з м’яса та овочів. Це дозволяє нам трохи заощадити, адже моя пенсія не така велика, а син з невісткою іноді зазнають фінансових труднощів. Якось увечері, коли мій онук Мишко прийшов до мене після школи, я накрила на стіл і почала розігрівати їжу, яку принесла з їдальні. Мишко завжди був не проти скуштувати щось смачне, але цього разу він дивився на тарілки з недовірою.
“Бабуся, мама сказала, що я не повинен їсти цю їжу. Вона каже, що це чужі залишки, і що так робити неправильно”, – онук невпевнено передав слова своєї матері, і це мене вразило. Я відчувала себе збентеженою та засмученою, але намагалася не показувати свого розчарування. “Мишко, це не залишки. Це хороша, корисна їжа, яку просто не встигли з’їсти в їдальні. Я приношу її, щоб вона не пропадала.” Але Мишко вже був сповнений упереджень. Того вечора він так нічого й не з’їв. Наступного дня я вирішила поговорити з моєю невісткою Олею.
Зателефонувавши їй, я м’яко почала: “Оля, я дізналася, що ти не хочеш, щоб Мишко їв те, що я приношу з їдальні. Може, ми могли б це обговорити?” Оля була рішуча: “Я просто хочу, щоб мій син харчувався тільки свіжою та якісною їжею. Не хочу, щоб він їв те, що залишилося після когось.” “Я розумію твої побоювання, але запевняю тебе, що їжа зі їдальні завжди свіжа і готується з якісних продуктів,” – намагалася я її переконати, але Оля була непохитна. Мені було боляче усвідомлювати, що мої добрі наміри зустріли таке нерозуміння. Але я вирішила поважати її рішення та не наполягати. Натомість я почала шукати інші способи проводити час з онуком, щоб не створювати зайвої напруженості в сім’ї.