Я вирішила віддати одяг мого сина, з якого він виріс, своїм друзям у селі. Подарунки були з великою любов’ю, але через кілька днів я дізналася, що вони більше не хочуть з нами спілкуватися.
Коли мій син Артем виріс зі своїх милих дитячих нарядів, я вирішила подарувати їх друзям з села, де ми любили проводити літо. Одяг був майже новий, деякі речі навіть з бирками. Приїхавши на місце, я зустрілася з Ларисою, старою подругою, та з радістю передала їй пакет з одягом. – Дивись, Лара, все практично нове! Артем навіть не встиг їх і зносити, — сказала я, трохи соромлячись. Лариса посміхнулася, вдячно кивнувши.
— Дуже дякую, Ірино, мені це дуже знадобиться! Все здавалося прекрасним, але через кілька днів атмосфера на селі стала трохи напруженою. Лариса перестала мені дзвонити, а коли ми зустрічалися на вулиці, вона здавалася замкненою. Я не розуміла, що сталося, доки не вирішила зателефонувати сама . — Лара, я помітила, що ти якось змінилася… Все гаразд? Може, щось трапилося? — тихо спитала я. — О, Ірино, не хвилюйся, все добре, — відповіла вона теплим тоном. — Одяг чудовий, дякую тобі! Але все одно щось було не так, і відповідь я знайшла за кілька днів. Інша подруга, Надя, пролила світло на ситуацію.
— Ти знаєш, Лариса віддала твої речі Свєті, — сказала вона мені одного вечора. — Вона вважає, що її дітям вони не потрібні. Мені було прикро, адже я спеціально спитала Ларису, чи потрібні їй ці речі. І я вирішила більше не пропонувати допомогу, не бажаючи створювати ніяковість. Таке ставлення поставило мене в глухий кут. Я задумалася: чи варто надалі так відкрито пропонувати допомогу, чи все-таки потрібно спочатку дізнаватися, чи справді вона комусь потрібна?
