Життя іноді готує повороти, які ти не можеш передбачити. Коли мій чоловік поїхав у чергове відрядження і не повернувся, я була здивована. Через кілька місяців, сидячи за чашкою чаю з його сестрою, я дізналася приголомшуючу новину. “Він одружився, ти уявляєш? І в нього вже дитина на підході,” – незворушно сказала вона. Я не могла повірити своїм вухам. Біль і зрада охопили мене, але я вирішила залишатися сильною.
У нас з чоловіком не було дітей, але я відчувала, що мій обов’язок — дбати про його літніх батьків. Це було непросто, але кожен день, проведений поруч з ними, наповнював мене змістом. Коли вони померли, я залишилася сама у великому порожньому будинку. Повернення до свого батьківського будинку здавалося єдиним рішенням. Але там уже жили мій брат та його родина. Вони прийняли мене, але я почувала себе чужою серед них. “Може, тобі варто подумати про своє життя?” — запропонував брат одного вечора. “Ти завжди хотіла писати, чи не так?”
Його слова змусили мене замислитися. Я втратила так багато, але не могла дозволити втратити себе. Наступним кроком стало відвідування курсів письменницької майстерності для дорослих. Я почала вести блог, що поступово знайшов своїх читачів. Ця робота стала моїм порятунком, дозволяючи висловити все, що я відчувала, та зустріти людей, які переживали схожі труднощі. Мені вже п’ятдесят, і я не знаю, що принесе мені завтра. Але я знаю одне: тепер у мене є місце, де мої думки та історії знаходять відгук. І хоча мій шлях не з легких, кожен крок робить мене тільки сильнішою.