У свої 56 років я вперше вирішив спробувати знайомства в інтернеті. Вкрай несподівано для себе я познайомився там з Мариною. Вона була дотепною та цікавою співрозмовницею. Ми багато спілкувалися, обговорювали книги, кіно, життєві перипетії і незабаром мені захотілося зустрітися з нею особисто. Після місяців листування ми домовилися про зустріч у затишному кафе. Почуття хвилювання поєднувалося з радісним передчуттям.
Я приїхав на місце заздалегідь, замовив каву і почав чекати. Коли я побачив Марину, моє серце пропустило удар. Вона була набагато більша, ніж я очікував, в два, а то й утричі ширша за мене. Мені стало не по собі, і я відчув, як паніка почала опановувати мене. Без жодного пояснення, я поспішив піти з кафе, сподіваючись, що вона мене не помітила. Вдома я намагався зібратися з думками. Марина написала мені, питаючи, що трапилося, але я відповів, що раптово захворів – і незабаром заблокував її скрізь.
Почуття сорому та провини охопило мене. Я зрозумів, що вчинив боягузливо і невірно. Наступного дня я розповів своєму другу Анатолію про те, що сталося. «Вікторе, але ж ти сам казав, що вона розумна та цікава. Хіба не це головне?» – зауважив Анатолій. Його слова змусили мене замислитися. Я зрозумів, що помилився, судячи Марину тільки за зовнішністю і пропустивши шанс дізнатися її по-справжньому. Як би там не було, цей досвід, нехай і пізно, навчив мене цінувати в людях не зовнішність, а їхній внутрішній світ.