Одного дощового ранку, коли я прибиралася в нашому будинку, мені трапилася стара книга з затиснутою між сторінками запискою. На зім’ятому папері красувалося зізнання, від якого в мене перестало подих: мій чоловік заклав наш будинок, не сказавши мені про це. Я відчула, як світ навколо почав руйнуватися. Коли він повернувся додому, я, тремтячи від нервів, простягла йому записку. Чоловік глянув на неї, і його очі сповнилися сльозами.
— Пробач мені, будь ласка, — прошепотів він. — Я витратив усі гроші на лікування. Боявся тобі говорити, не хотів навантажувати тебе своїми проблемами. Я не могла повірити у те, що відбувається. Сльози навернулись на мої очі. Ми обнялися, розділяючи біль і страх перед невідомим майбутнім. З того часу моє життя кардинально змінилося. Я почала супроводжувати його на всі процедури, намагаючись підтримувати та підбадьорювати. Наші дні стали наповнені візитами до лікарень, очікуванням результатів досліджень та нескінченними надіями на одужання.
У результаті ми втратили наш будинок і переїхали до орендованої квартири. Життя в новому місці було скромним і сповненим невизначеності, але кожен день, проведений разом, нагадував нам про те, що найважливіше — це здоров’я та любов. — Нам завжди вдавалося долати труднощі разом, — сказав чоловік одного разу, посміхаючись крізь біль. — І це випробування ми теж подолаємо. Слова чоловіка наповнили мене силою. Незважаючи на всі втрати і труднощі, я відчувала подяку за кожний момент, проведений з ним, і вірю в те, що ми зможемо подолати будь-яке випробування.