Моя дружина завжди була кар’єристкою. Всі говорили, що після народження дітей у ній прокинеться материнський інстинкт, але все сталося точно навпаки. Коли наш первісток з’явився на світ, я мимоволі сподівався побачити в її очах ту саму іскру, про яку стільки чув. Однак вона майже відразу повернулася до роботи, сповнена рішучості досягти нових вершин у своїй кар’єрі. Я не можу сказати, що був розчарований, адже я завжди пишався її завзятістю та цілеспрямованістю. Але я боявся, що між нами може виникнути розрив.
“Ти впевнена, що не хочеш взяти декрет?” – спитав я одного вечора, коли ми сиділи у вітальні після вечері. “Так, більш ніж впевнена”, – відповіла вона з впевненістю у голосі. “Моя кар’єра для мене важлива. Я знаю, що ти чудово впораєшся з роллю основного батька. Ти не проти?” Її слова змусили мене замислитись. Я завжди підтримував рівноправність у нашому шлюбі, але цей новий поворот здавався мені випробуванням. “Ні, я не проти. Я впораюся. Але переконайся, що ти не пропустиш найважливіших моментів”, – відповів я, намагаючись приховати свою тривогу. Дні перетворилися на тижні, тижні на місяці.
Я навчився жонглювати між роботою та доглядом за дитиною, знаходячи радість у дрібницях повсякденного життя. Моя дружина ж продовжувала досягати успіхів, і я не міг не захоплюватися її стійкістю та працьовитістю. Якось увечері, повертаючись додому пізніше звичайного, вона застала нас з сином, якраз коли він засинав на моїх руках. Її погляд затримався на нас трохи довше, перш ніж вона підійшла та поцілувала його в лоба. “Дякую тобі за все, що ти робиш”, – тихо сказала вона мені, і в її голосі я вловив ноту вдячності і, можливо, трохи жалю. Ми розуміли, що наш вибір не був простим, але він був нашим. І незважаючи на все, ми залишалися командою, яка готова подолати будь-які перешкоди разом.